Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 10

Одне слово, з самого початку Біллі Бад був для капітана "королівською знахідкою", вживаючи вислову з тодішнього моряцького жаргону, тобто неабияким придбанням для флоту його британської величності, ще й до того ж — дешевим, власне кажучи, дармовим.

Під час короткої паузи, ледве ці міркування встигли промайнути йому в голові, капітан почав зважувати останню Клеггертову сентенцію про "червиве яблучко", і що глибше він вдумувався в неї, то менше вірив у щирість інформатора. Нараз він обернувся до нього:

— І ви приходите до мене, профосе, з такими баєчками? Наведіть мені хоч один Бадів вчинок чи слово на доказ такого тяжкого звинувачення. Не спішіть,— додав він, підступаючи до профоса.— Думайте добре, що кажете.

— Ах, сер! — зітхнув Клеггерт, лагідно похитуючи головою, наче дорікав за незаслужено суворий тон. Втім, він одразу ж опанував себе, випростався з гідністю людини, певної своєї правоти, й докладно розповів про деякі слова та вчинки формарсового, що, взяті на віру, могли б підвести Бада під шибеницю,— додавши, що по докази не треба далеко ходити.

З нетерплячим і недовірливим виразом сірих очей — вони намагалися зазирнути в самий глиб фіалкових Клеггертових — капітан Вер

1 Рід людський (лат.).

вислухав профосову тираду й ще якусь хвилину стояв у задумі. Клег-герт, полишений сам на себе, вп'явся в нього очима, повними гострої цікавості щодо справленого враження,— певно, такий самий вираз мав облудний оборонець заздрісних дітей Якова, показуючи прибитому горем патріархові закривавлені шати молодого Иосифа.

Під час гострих зіткнень із людьми капітан Вер, наділений якимось винятковим моральним чуттям, достоту бачив їх наскрізь, тепер же, попри всю свою інтуїцію, він не спромігся скласти певної думки про Клеггерта і про те, що творилося в душі того: охоплений підозрою, він водночас відчував якусь дивну нерішучість. Капітан вагався н^ стільки щодо жертви доносу, як це, напевно, уявляв собі Клеггерт, скільки щодо того, як найкраще повестися здонощиком. Спершу він, справді, збирався зажадати доказів вини, тим паче, що вони, як запевняв Клеггерт, були під рукою. Але тоді історія ця одразу набула б розголосу і, незалежно від того, правдива була чи ні, могла лише збурити команду. Якби Клеггерт виявився наклепником, усе розв'язалося б само собою. Тим-то капітан вирішив починати перевірку не з оскарження, а з скаржника. Він гадав, що йому вдасться зробити все тихо, без галасу. Для цього треба було змінити обстановку, перейти з широкої кормової палуби в якийсь глухіший закуток. Бо ця розмова вже привернула увагу деяких моряків на щоглах та шкафуті, а також тих, хто працював ближче до носа. На відміну від них, кілька присутніх на той час молодших офіцерів, одійшовши, згідно з морським етикетом на завітряний бік палуби, як тільки капітан Вер почав прогулюватися з навітряного, звичайно, й під час розмови не підступили ближче. До того ж капітан не підвищував тону, а Клеггерт і собі говорив притишеним голосом, тим часом як свистіння вітру в такелажі та гомін моря ще й глушили їх.

Виробивши план дій, капітан Вер негайно взявся до його виконання. Обернувшися зненацька до Клеггерта, він запитав:

— Профосе, чи Бад уже звільнився від вахти на щоглі?

— Так, сер.

Тоді капітан гукнув до найближчого унтер-офіцера:

— Пане Вілкс, покличте сюди, будь-ласка, Альберта.

Альберт був капітановим служником, чимось на зразок морського хлопчика на побігеньках, на чию вірність і вміння мовчати господар цілком покладався.

Незабаром, хлопець стояв перед ним.

— Знаєш-формарсового Бада?

— Так, сер.

— Піди-но його розшукай. Він уже звільнився від вахти. Скажи йому, тільки щоб не чули сторонні вуха, нехай прийде на корму. Постарайся зробити так, щоб він не встрявав ні з ким у розмову. Краще сам замовляй йому зуби. І ще одне: поки не доведеш його сюди, не кажи, що його викликають до капітанської каюти. Зрозумів? Ну, йди. Профосе, покажіться на нижніх палубах, а коли вирішите, що пора вже прибути Альбертові з його супутником, спокійно зайдіть до к-аюти слідом за ним.

Розділ сімнадцятий

Опинившись ніби замкнений в одній каюті з капітаном та Клеггер-том, формарсовий неабияк здивувався. Однак його подив був далекий від занепокоєння чи якихось підозр. Чесні, добрі й водночас наївні люди якщо й відчувають небезпеку, то завжди з запізненням. Тож і молодий формарсовий не спромігся ні на що більше, як тільки подумати: "Авжеж, я не помилився, капітан мені симпатизує. Цікаво, чи не збирається він призначити мене своїм стерничим? Це було б непогано. Мабуть, він хоче розпитатися про мене в профоса".

— Гей, вартовий, зачини двері! — гукнув капітан.— Стань знадвору й нікого не впускай. А тепер, профосе, повтори в очі цьому чоловікові те, що казав мені.— І капітан завмер на місці, щоб краще бачити людей, які стояли один проти одного.

Розміреним кроком, спокійно й зосереджено, як психіатр, що йде палатою до хворого з ознаками близького нападу, Клеггерт підійшов до Білла впритул і, не зводячи з нього гіпнотичного погляду, стисло виклав звинувачення.

Якийсь час зміст сказаного ним не доходив до Біллі. Коли ж він, нарешті, збагнув що й до чого, його рожево-смаглі щоки взялися блідими плямами, як у прокаженого. Він стояв заціпенілий, ніби людина, посаджена на палю з кляпом у роті. Тим часом очі наклепника, невідривно втуплені в широко розкриті блакитні очі хлопця, химерно мінилися, мутнішали, аж поки з яскраво-фіалкових стали якимись брудно-гранатовими. Вирячені, холодні, мов очі якихось химерних глибоководних створінь, вони, ці, зерцала людського розуму, вже не мали в собі нічого людського. Гіпнотичний погляд Клеггерта тепер разив суперника, як разить свою жертву голодний електричний вугор, хоч перед цим у тому погляді можна було помітити й захоплення, і подив.

— Говори ж, чоловіче! — сказав капітан Вер закам'янілому хлопцеві, вражений його виглядом ще дужче, аніж гримасою Клеггерта. — Ну ж бо! Захищайся...

У відповідь на це заохочення Біллі тільки захрипів, безладно вимахуючи руками. Нагле звинувачення так приголомшило й обурило невинного юнака, що йому враз заціпило, як завжди, коли його прихована вада виявлялася в найгострішій формі. Тіпаючись усім тілом, він розпачливо силкувався добути з грудей голос, щоб сказати щось на своє виправдання, й від страшенної натуги обличчя його посиніло, мов у весталки, що задихається в муках, по горло закопана в землю.

Капітан відразу зміркував, що Біллі недорікий. Йому живо пригадався випадок із товаришем його шкільних літ: якось, коли той схопився з лави, кваплячись першим відповісти на запитання вчителя, йому так само неждано відібрало мову.

Капітан підступив до молодого матроса й.заспокійливо поклав йому руку на плече:

— Ніхто тебе, хлопче, не підганяє. Не спіши, не спіши.

Та це виявилося ведмежою послугою. Зворушений його теплими словами, Біллі зробив відчайдушну спробу заговорити, через що спазма ще сильніше перехопила голос, а обличчя його так спотворилося, що на нього боляче було дивитися. Враз Біллі замахнувся й ударом правої руки, блискавичним, неначе спалах гарматного пострілу серед ночів збив Клеггерта з ніг. Невідомо, чи він так цілив навмисне, чи причиною був високий зріст молодого велетня, проте удар прийшовся просто в лоб Клеггертові, в цю думну й благородну частину профосового обличчя, так, що той упав, як колода, й, хапнувши раз-другий ротом повітря, затих.

— Нещасний,— майже пошепки промовив капітай Вер.— Що ти накоїв! Ходи-но тепер, допоможеш мені...

Удвох вони підхопили Клеггерта під пахви, посадили на підлогу. Тіло зігнулося податливо й Еодночас безживно, як гнеться воно в дохлої гадюки. Отож довелось покласти його знов. Випроставшись, капітан Вер затулив обличчя рукою — тепер він скидався на статую, таку ж нерухому, як і тіло біля його ніг. Може, цієї миті він задумався над тим, до чого все це призведе і як йому виплутатися з халепи?.. Нарешті він відкрив лице, змінене до невпізцання, як місяць, що після тривалого затемнення виплив із земної тіні. Якщо досі капітан Вер був Біллі за рідного батька, то тепер перед тим стояв суворий страж військової дисципліни. Офіційним тоном він звелів матросові перейти в кормову каюту, не забувши при цьому показати її, і лишатись там, доки покличуть. Біллі скорився машинально, не промовивши жодного слова. Тоді капітан підійшов до дверей каюти, що виходила на кормову палубу, й звернувся до надвірного вартового:

— Попроси кого-небудь прислати сюди Альберта.

Незабаром хлопець стояв перед ним. Капітан загородив собою лежачого.

— Альберте,— сказав він,— піди скажи лікареві, що я хочу його бачити. І вже не вертайся сюди, хіба>викличу.

Тільки тепер він показав на того, хто лежав за його спиною.

Лікар, чоловік урівноважений, статечний, бувалий в таких бувальцях, що вже майже ніщо не могло його здивувати, прибув негайно. Капітан зустрів його на порозі, заступивши собою Клеггерта, й не дбаючи про субординацію, спитав:

— Скажіть, що з ним таке?

І з цими словами показав на лежачого.

Лікар простежив поглядом за його рукою і, незважаючи на всю свою витримку, ледь помітно здригнувся, вражений несподіваним видовищем. З Клеггертового рота й ушей юшила густа кров, стікаючи по блідому, як завжди, обличчі. Цього було досить, щоб пильне око фахівця могло безпомилково констатувати смерть.

— Отож ніяких сумнівів? — спитаь капітан, не зводячи погляду з лікаря.— Так я й гадав. І все-таки перевірте, будь ласка.

Звичайне в таких випадках обстеження підтвердило перший висновок лікаря, і він, підвівши голову, глянув на капітана уважно й допитливо, не приховуючи своєї тривоги. Капітан стояв мов закам'янілий, стискаючи чоло долонями. Зненацька він рвучко схопив лікаря за руку й закричав, показуючи вниз, на тіло профоса:

— Гляньте! Це грішника спіткала божа кара!

Вражений поведінкою капітана, якого він ще ніколи не бачив таким збудженим, і досі не знаючи, що тут сталося, розважливий лікар, проте, не втратив самовладання і тільки ще раз кинув на капітана пильний запитливий погляд, намагаючись збагнути, що спричинило трагедію.

Проте капітан Вер уже встиг опанувати себе й знову стояв нерухомо, поринувши в тяжку задуму.