Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 12

Не зважувався він на це й тепер, зрештою, сама думка про змову здавалася йому безглуздою. Кінець кінцем він дав заперечну відповідь.

— І ще одне запитання,— вперше озвався поважним і проникливим голосом офіцер морської піхоти.— Ти твердиш, начебто профос звів на тебе наклеп. Однак, за твоїми ж таки словами, ворожнечі між вами не було. Навіщо ж тоді йому здалося оббріхувати тебе, та ще так злісно?

Це запитання, занадто мудре для простодушного Білла, завело його в безвихідь — і він так знітився, ніби його й справді спіймали на гарячому. Втративши надію знайти якусь доладну відповідь, він благально звів очі на капітана Вера, в якому вбачав свого найщирішого друга й заступника. Капітан, що на той час уже встиг сісти на своє місце, знову підвівся з крісла й звернувся до командира морської піхоти:

— Запитання ваше цілком природне. Але, що він може про це знати? Та й будь-хто інший, звичайно, крім того, хто там,— він показав рукою в бік каюти, де лежало тіло.— Однак його вже не воскресити. Втім те, що вас цікавить, на мою думку, не таке вже й істотне! Військовий трибунал, зрештою, не обходить, якими мотивами керувався профос і за що його було вдарено,— ми змушені брати до уваги лише наслідки, спричинені ударом, адже саме вони становлять склад злочину!

Видимо, Біллі зрозумів з тієї мови тільки п'яте через десяте, бо скинув на промовця смутним запитливим поглядом, так само виразистим у своїй німоті, як погляд породистого пса, коли той з виразу обличчя свого господаря намагається вгадати значення його жесту. Ця тирада прикро вразила всіх трьох офіцерів, а найпаче командира морської піхоти. Вони запідозрили промовця в упередженості, і їхня розгубленість, помітна й раніше, ще посилилась.

Нарешті піхотний офіцер заговорив знову, цього разу дуже нерішуче, звертаючись до своїх товаришів і до капітана Вера.

— А чи не міг би хто-небудь сторонній, себто з команди, трохи прояснити таємницю, що криється в цій справі?

— Я сподівався на таке запитання,— промовив капітан Вер.— Розумію, куди ви хилите. Так, тут криється таємниця, однак це не що інше, як "загадка одвічного зла", висловлюючись мовою святого письма,— предмет, що може цікавити духовних осіб. Але який, власне, стосунок вона має до військового трибуналу? Не кажучи вже про те, що будь-яке розслідування наражатиметься на вічне мовчання того, хто лежить отам,— він знову показав у бік імпровізованої трупарні.— Ми повинні розглядати дії підсудного, і тільки.

Командир морської піхоти, збитий з пантелику такими аргументами, а надто останнім реченням, сумовито мовчав. Під владним поглядом капітана, що діяв сильніше всяких слів, перший помічник, змушений, як найстарший у трійці, головувати на суді, знову згадав про свої обов'язки.

— Підсудний Бад! — звернувся він до юнака, і в годосі його вчувалися нотки хвилювання.— ІНоже, ти хочеш сказати щось іще на' свій захист?

Молодий моряк відчував душею, що найкраще тепер мовчати, але знову глянув на капітана Вера й, ніби прочитавши в його погляді підтвердження власних думок, відповів:

— Мені більше нічого сказати, пане старший лейтенант! Морський піхотинець, що весь цей час стояв обік Біллі,— він же

вартував під дверима каюти, коли в неї заходили формарсовий і профос,— дістав наказ одвести арештанта до кормової каюти, де той із самого початку сидів під його вартою. Коли вони обидва зникли за дверима, нервове напруження, викликане присутністю Білла, трохи спало, й троє офіцерів, як по команді, заворушилися в кріслах. Вони обмінялися нерішучими, стривоженими поглядами, розуміючи, що капітан Вер жде їхньої ухвали: він сидів у задумі, спиною до них, і за своїм звичаєм неуважно дивився в ілюмінатор на безмежну гладінь моря. Проте час минав, а члени трибуналу зберігали мовчанку, тільки іноді стиха перемовлялися між собою кількома словами; тож терпець йому нарешті урвався. Він знову повернувся до них, підвівся з крісла й заходився міряти кроками каюту; щоразу, простуючи до її навітряного боку, він п'явся вгору по нахиленій палубі, ніби показуючи тим готовність будь-що добитися свого, навіть наперекір первісним інстинктам, таким же могутнім, як вітер і морська стихія. За якийсь час він зупинився перед трьома офіцерами й обвів уважним поглядом їхні обличчя. Проте капітан не квапився звертатися до них з промовою: може, хотів спочатку зібратися з думками, а можливо,— і це вірогідніше,— розмірковував над тим, як найдохідливіше викласти їх людям достойним, але обмеженим, яким, на жаль, треба доводити абеткові істини. В таких випадках зникає будь-яка охота говорити, і це є, мабуть, одна з причин пасивності деяких розумних, але нетерплячих за вдачею діячів на всіляких народних зборах, у тому числі і в законодавчих органах демократичної держави.

Нарешті капітан порушив мовчанку. З того, що і як він говорив, відразу знати було людину, чий багатющий життєвий досвід доповнювався ще й самоосвітою, здобутою постійним читанням книжок. Коли додати, до цього певну специфічну фразеологію, взяту ним на озброєння, то стає зрозумілим, чому деякі офіцери морського флоту, а надто капітани, люди практичного розуму, вважали його якоюсь' мірою педантом, хоча й були щиро переконані, що флот його королівської величності не має кращих офіцерів цього рангу, ніж Сяйний Вер.

Ось що він сказав у своїй промові:

— Досі я виступав майже виключно на правах свідка, і мені б не спало на думку брати на себе іншу роль — судді вашого колеги, якби вирішальної хвилини я не помітив вашого збентеження й вагань, породжених, поза всяким сумнівом, боротьбою між почуттям військового обов'язку й чисто людським співчуттям. Що ж, моє серце теж не кам'яне. Але, пам'ятаючи про найвищий обов'язок, я глушу в собі докори сумління, адже вони можуть спричинитися до поблажливості. Це не означає, панове, ніби я заплющую очі на винятковість цієї справи. Теоретично вона заслуговує на те, щоб її розглядав суд казуїстів. Але ми, присутні тут, підходимо до справи й розв'язуємо її не теоретично, а практично, згідно з вимогами військового кодексу, тож і не можемо бути ні казуїстами, ні моралістами.

О, я розумію ваші потаємні сумніви! 1 все ж ви не повинні піддаватися їм. Розберіться-но в них як слід. Очевидно, панове, вас най* більше непокоїть таке питання: якщо ми, незважаючи на пом'якшувальні обставини, визнаємо вбивство профоса за склад злочину, то чи не буде це рівнозначне смертному вирокові? І друге: чи не буде порушенням елементарних норм правосуддя розглядати дії підсудного тільки формально? І нарешті третє: як ми можемо прирікати на ганебну й наглу смерть свого ближнього, відчуваючи його невинність перед богом? Угадав? Бачу, як ви киваєте головою. Так-от, мене це мучить не менше, ніж вас. Такими вже створила нас матінка-природа. Та хіба наші мундири зобов'язують нас зберігати вірність природі? Ні, лише королю. Щоправда, наше життя минає в мандрах по океану, цій первозданній стихії природи, але це не означає, що наш обов'язок королівських офіцерів відступає на задній план. Адже з одержанням офіцерського звання ми, по суті, перестаємо належати собі. Зрештою, хіба, оголошуючи війну, хтось радиться з нами, бойовими офіцерами? Ми воюємо не з власної волі, а за наказом, і хіба що у виняткових випадках буваємо зацікавлені у війні. Подібних доводів можна наводити багато. Отже, якщо ми винесемо смертний вирок, знайте: судили не ми, а військовий закон, знаряддям якого в даному разі ми виступаємо.

За той закон і за його суворість ми не відповідальні. Зате ми несемо відповідальність як присяжні, отже, мусимо пильнувати закону, хоч би який жорстокий він був. Певна річ, така виняткова справа хвилює ваші серця. Те саме я можу сказати й про себе. І все ж не даваймо волі своїм палким серцям, наші голови мають бути холодні. Хіба на карному процесі десь на суходолі порядний суддя зведеться зі своєї лави, щоб вислухати слізні благання жалісливої родички підсудного? Так само й тут. Серце кожного з нас нагадує таку жалісливу жінку. Однак мужеві не годиться мати жіноче серце, його треба вирвати зі своїх грудей, хоч би як важко це було.

Зупинившись, він якусь мить мовчки дивився на своїх колег, потім повів далі:

— Проте я бачу по ваших очах, що розтривожені не тільки ваші серця, а й сумління. Тоді скажіть мені, будь ласка, чи наше службове становище не зобов'язує нас нехтувати голосом сумління задля чогось вищого, записаного в кодексі,— єдиного, чим ми маємо керуватися?

Троє офіцерів поворушилися в кріслах, не так переконані, як збурені капітановою логікою, що тільки посилювала їхній внутрішній опір. Зауваживши це, промовець на хвилину замовк, потім, раптово змінивши тон, заговорив знову:

— Щоб не бути голослівним, звернуся до фактів. За воєнного часу, у плаванні, моряк ударом кулака вбиває свого командира. За військовим кодексом йому інкримінуються не стільки наслідки, спричинені ударом, як сам удар. Ба навіть більше...

— Так то воно так, капітане,— нервово перепинив його офіцер морської піхоти.— Але ж Біллі й на думці не мав чинити бунт або душогубство.

— Певно, що ні. І на милосерднішому, справедливішому суді, ніж військовий, ця обставина неабияк пом'якшила б його провину. На страшному суді вона його, безумовно, виправдає. А тут? Ми зобов'язані дотримуватися параграфів закону про бунт. Продиктований воєнною необхідністю, той закон споріднений з війною так, як дитина із своєю матір'ю/На службі в його королівської величності, зокрема й на цьому судні, напевно, перебувають англійці, змушені вшрвати за короля проти своєї волі, а то й проти свого сумління. Дехто з. нас може по-людському їм співчувати, та чи їхнє лихо обходить нас як офіцерів морського флоту? Ще менше обходить воно ворога, його кулі КОСИТИ; муть підряд і наших рекрутів і наших добровольців. А хіба ми щадили б примусово завербованих ворожих матросів, навіть якби декотрі з них поділяли нашу відразу до царевбивці — французької Директорії? Війні байдуже — хто правий, а хто винуватий. Цю рису успадкувало від неї й дитя її — закон про бунт. Зумисне діяв Біллі чи ні, це не має ніякого значення. Однак через вашу совісність, що взагалі робить вам честь, ця незвичайна розправа затягується, а ворожий флот може з'явитися щохвилини й напасти на нас.