Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 7

Якщо ж досвідчені духівники й не дійдуть цілковитої згоди перед судом, то розбіжності у їхніх визначеннях у всякому разі будуть не більші, як у платних медичних експертів.

Щось тут намудровано, скаже дехто. Але чому, дозвольте запитати? Чи не тому, що ці міркування перегукуються із словами святого письма про "одвічну загадку зла"?

Я свідомо присвятив цей розділ профосовій вдачі, оскільки саме нею зумовлений різкий поворот подій, що намітився у нашій розповіді.

Розділ одинадцятий

(Холодна лють і розпач)

Як уже зазначалося, Клеггерт був чоловік показний і гарний собою, хоч підборіддя трохи й псувало його обличчя. Він, певно, й сам пам'ятав про свою вроду, бо відзначався охайністю і взагалі одягався зі смаком. Що ж до Білла, то його фігура була просто-таки могутня, а обличчя, хай і не таке тонке та бліде, як у Клеггерта, також випромінювало внутрішнє світло, хоч джерело того світла, можливо, було й інше. Смаглявий рум'янець на його щоках осявало чисте полум'я його душі.

Разючий контраст! І коли в щойно описаній сцені профос кинув репліку "Бо в гарних людей усе виходить гарно", він, певно, виказав себе цією шпилькою, признався ненароком, що з першого ж погляду незлюбив Біллі за його рідкісну юнацьку вроду.

Власне, заздрість і ненависть, пристрасті, непідвладні здоровому розумові, можуть народжуватись у парі, як Чанг і Енг 1. Невже ж заздрість така бридка почвара? Треба гадати, що так. Бо коли чимало притягнутих до суду смертних, сподіваючись полегшити свою долю, зізнається в найстрахітливіших злочинах, то хто з них і коли відверто признавався в заздрості? Скрізь у ній вбачають щось ганебніше за най-брудніший злочин. Тож кожен заперечує її в собі та в інших і навіть найсправедливіші схильні не вірити тим, хто приписує її інтелігентній людині.

Та оскільки вона гніздиться в серці, а не в мозку, то навіть найбільші мудреці не застраховані від неї.

Клеггертова заздрість, проте, вибивалася поза звичні рамки. До неї не долучався страх, подібний до того, що спотворював обличчя Саулові, коли його змагали розпачливі думки про вродливого юнака Давида. Клеггертова заздрість мала глибше коріння. Він косо дивився на вроду Біллі, міцне його здоров'я та щиру молодечу життєрадісність насамперед тому, що все те, так би мовити, відповідало Білловій душі, адже хлопець — Клеггерт чув це нутром — у .своїй простоті ніколи не таїв проти когось зла, та й сам ще не відчув ного гадючого жала. Клеггерт ставив Біллі над усіма Морськими Богами саме завдяки духові, ще жив у особі молодого моряка й зорив з його блакитних очей, як із вікон, завдяки отому невимовному, що творило ямки на рум'яних його щоках, додавало м'язам пружності й іскрилося в золотому його волоссі. Серед усієї команди, за винятком однієї людини, хіба що тільки нрофос здатний був по-справжньому оцінити Біллову душевну щирість та привабливість, і через це шал у його грудях тільки дужче розпалювався, зазнаючи всіляких потаємних відмін і хвилинами прохоп-люючись цинічною погордою — погордою до наївності. Мовляв, ото заслуга— не мати в собі нічого іншого, крім наївності! А проте, дивлячись на Біллі як естет, він бачив його чарівність, відвагу та безжурність і сам охоче поділив би з юнаком його душевне багатство, якби остаточно не зневірився в собі.

Люди типу Клеггерта неспроможні знищити в собі видиме зло, хоч і вміють непогано його приховувати, і, розуміючи добро, самі не вміють бути добрими. Отже, профос, сповнений кипучої енергії,— характерна риса людей цього типу,— не мав іншого виходу, як сховатися в своїй мушлі й наче скорпіон, за чиє існування відповідальний тільки Творець, зіграти до кінця призначену йому роль.

Пристрасть, а надто в найглибшому своєму вияві, не потребує для себе високої сцени. Всі глибокі пристрасті вирують десь на дні, серед жебраків і сміттярів. їх можуть породжувати найнікчемніші, найжалю-гідніші умови життя, але не це показник їхньої сили. В даному разі за сцену править надраєна гарматна палуба, а одним із формальних дійових моментів є розіллятий суп військового моряка.

Так от, помітивши, чий то жирний суп хлюпнув 'йому під ноги, профос, безперечно, вирішив, можливо, навіть лицемірячи перед самим собою, що Біллі перекинув миску не випадково, а зумисне, даючи волю своїм нестримним почуттям, подібним, зрештою, до його власних. І той жест, безперечно, видався йому швидше дурним, аніж небезпечним — кінець кінцем телиці теж може захотітися заіржати, але це ще не означає, що вона підкутий жеребець. До жовчної Клеггертової заздрості тепер домішалася вбивча зневага. Підтверджувались деякі нашіптування Немащеного Колеса — одного з найпролазливіших профосових капралів, сивого чоловічка з хитрим обличчям, прозваного так моряками за скрипучий голос, того самого Немащеного Колеса, що, мов якийсь потворний підвальний щур нишпорив по темних закутках нижніх палуб, шпигуючи за всіма, хто без дозволу заходив туди.

Його руками Клеггерт — бо то саме він цькував Біллі — лаштував оті дрібні, проте дошкульні для хлопця пастки, тож капрал цілком розумно зміркував, що його начальник має зуб на формарсового, і в догідливості своїй заходився піддавати жару: обмовляв чесного юнака, доповідаючи про деякі його невинні витівки, вигадував усякі образливі для шефа слівця, начебто почуті з його уст. Клеггерт брав усе за щиру правду, а найпаче ті слівця: він-бо добре знав, яка слава могла ходити за профосом, принаймні профосом тогочасним, запопадливим служакою,— знав, як моряки нишком глузують з нього, вправляючись у дотепах; саме його прізвисько Цибатий Джіммі, хай навіть і жартівливе, свідчило про їхню неприязнь.

Усього того було досить, щоб Клеггертова ненависть, знайшовши для себе поживу, спалахнула яскравим полум'ям. Рафіновані злочинці, як правило, страшенно обережні й криються з усіма своїми помислами. Отож, запідозривши у комусь ворога, вони свідомо відмовляються від будь-якої перевірки своїх підозр, воліючи діяти так, ніби їх і справді скривджено. Розплата ж нерідко буває незмірно жорстока проти гаданої кривди; у кожній-бо людині, охопленій жадобою помсти, живе душа неситого лихваря.

А як же з Клеггертовим сумлінням? Так, саме сумлінням, адже жодна думаюча істота, навіть біблійні біси, що теж "вірять і тремтять", не позбавлена його, хіба що в кожного воно таке ж сугубо індивідуальне, як власне чоло. Що ж, сумління ніколи не стояло Клеггертові на перешкоді. Ладне зробити з мухи слона, воно, певно, доводило, що недобрий намір, з яким начебто Біллі розілляв суп, а також приписане йому лихослів'я,— то достатня підстава, щоб визнати хлопця винуватим, ба навіть для того, щоб виправдати власну мстивість, розглядати її як справедливу відплату. Фарисейство, наче той Гай Фокс лютує в темницях таких душ, як Клеггертова. Такі, як він, люди не хочуть розуміти, що хтось може не поділяти їхньої злості. Напевне, профос провокував Біллі, потай переслідуючи його, але не діждався з його боку нічого такого, що могло б скомпрометувати формарсового чи дозволило б самому Клеггертові бодай лицемірно виправдатись у власних очах; тож обідня пригода, нехай і дріб'язкова, сказати б, радувала химерне профосове сумління — його потаємного наставника.

Розділ дванадцятий

Через кілька днів після згаданого випадку сталася ще одна загадкова й тривожна для Білла подія.

Стояла ніч, тепла як на ті широти, й формарсовий, вахта якого в цей час відпочивала внизу, дрімав на найвищій палубі, куди його вигнала духота із спального гамака — одного з сотні підвішених упритул на нижній палубі один до одного й тому майже нерухомих. Біллі лежав ніби в затінку пагорба, під стосом гіків і запасних щогл, між якими стояла найбільша корабельна шлюпка. Він розмістився ближче до краю цього стосу, що другим кінцем сягав фок-щогли, обік трьох

1 Гай Фокс — англійський конспіратор XVI століття, засуджений до страти за участь у парламентській змові.

інших нічліжан з нижньої палуби; за корабельним звичаєм, Біллі мав право на це місце, оскільки його пост височів якраз над приміщенням півбака.

Проте незабаром його сон було порушено: якийсь невідомий торкнув Біллі за плече, певно, перевіривши спочатку, чи міцно сплять його сусіди, а коли той підвів голову, задихав йому у вухо, квапливо шепочучи:

— Спускайся на неф із завітряного боку, Біллі. Запахло смаленим. Тільки тихенько. Ну, мерщій. Я до тебе там підійду.

І відразу ж зник.

Біллі, як і багато інших добряків, у певних випадках виявляв нерішучість: приміром* йому важко було одразу відхилити якусь несподівану пропозицію, якщо та не здавалась йому явно безглуздою, лихою чи брудною. Не забуваймо й іншого: відмовляти властиво флегматикам, байдужим і пасивним, Біллі ж належав до палких, темпераментних натур. Підозра, як і страх, майже ніколи не охоплювали його відразу. А що вже казати про сьогоднішню ніч, коли він ще й очей не встиг до ладу протерти після сну.

Так чи так, він машинально встав і, мізкуючи над тим, що б міг означати вислів "пахне смаленим", подався до вказаного місця — одного з шести вузьких містків по той бік високого фальшборту, схованих за великими юферсами та різними талрепами й розміщених на тогочасних великих військових кораблях уздовж всього могутнього корпусу; одне слово, то була якась подоба балкона, підвішеного над морем і такого відлюдного, що одному морякові зі "Звитяжного", старому поважному сектантові, він навіть удень правив за місце для таємних молінь.

У цьому глухому закутку невідомий незабаром приєднався до Біллі Бада. Місяць не встиг іще зійти, а зірки були повиті млою. Обличчя незнайомого ледь виднілося в темряві. Придивившись ближче, Біллі впізнав вахтового з бізань-щогли.

— Тс-с-с, Біллі,— почувся той самий квапливий сторожкий шепіт: — Тебе силоміць узяли на службу, чи не так? Те саме я можу сказати й про себе.— Він зробив значущу паузу. Але Біллі, все ще не знаючи, що й подумати, мовчав. І той вів далі: — Таких, як ти, тут зібралося чимало, Біллі. Цілий гурт. Чи не зміг би ти нам... допомогти слушної хвилини?

— На що ти, власне, натякаєш? — запитав Біллі, відразу струшуючи з себе сонливість.

— Тс-с-с, тс-с-с! — Квапливий шепіт перейшов тепер у хрипіння.— Ось поглянь, — і чоловік простяг до нього два невеличкі кружальця, що тьмяно заблищали в блідому сяєві ночі.— Поглянь, Біллі, буде твоє, досить тобі...

Та Біллі перепинив його і, як це траплялось із ним, коли йому нетерпеливилось дати волю своєму обуренню, почав заїкатися:

— Ій-б-б-богу, не знаю, куди ти гнеш, чого домагаєшся, та краще йди собі, звідки прийшов!

Якусь хвилину вахтовий стояв нерухомо, наче в замішанні, й тоді Біллі зірвався на крик:

— Ін-н-накше я викину тебе за б-б-борт!

У голосі його звучала така рішучість, що таємничий змовник кинувся навтіки й зник у темряві.

— Гей, а що там таке? — забурчав на палубі один з моряків, розбуджений криком Біллі.