Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 14

Неписаний закон для офіцерів військового корабля: по змозі нічим не виявляти перед командою своєї недовіри до неї. І чим більша загроза заворушення, тим дужче вони криються зі своїми побоюваннями, хоч самі весь час насторожі.

У нашому випадку вартовому, приставленому до в'язня, було суворо наказано не підпускати до нього жодної душі, крім капелана. Вжито було й деяких інших таємних заходів, щоб запобігти щонайменшому порушенню цього наказу.

Розділ двадцятий

На старовинному сімдесятичотирьохгарматному кораблі так звана верхня гарматна палуба була прикрита спардеком, майже не забудованим і тому в більшій своїй частині незахищеним від вітру й дощу. Команда, як правило, розвішувала свої гамаки не на ньому, а на нижніх палубах, гарматній та житловій: на останній, де обабіч стояли рядами великі ящики з провіантом для кубриків і кают-компаній, моряки не тільки спали, а й тримали речові мішки.

Біллі Бад, закутий у кайдани, лежав на верхній гарматній палубі "Звитяжного", з правого її краю, в одному з проміжків між гарматами, вишикуваними з правильними інтервалами вздовж бортів. То були гармати найбільшого на ті часи калібру. Вони стояли на рухомих дерев'яних лафетах, стягнуті канатами й міцними бічними талями, з допомогою яких їх підкочували. Лафети, довгі драчі й коротші банники, підвішені на петлях, за звичаєм були пофарбовані чорною фарбою; такий самий жалобний колір мали просмолені грубі конопляні канати. Лиш одяг розпростертого долі моряка контрастував із тим похоронним колоритом: білий каптан і білі полотняні штани, вже подекуди забруднені, невиразно світліли в морокові закапелка, мов останній клапоть ніздрюватого квітневого снігу перед чорним отвором гірської печери.

Тій одежі судилося стати смертним саваном для Біллі. Вгорі, ледве освітлюючи засудженого, під двома грубезними сволоками, що підтримували верхню палубу, гойдалися два ліхтарі. Заправлені гасом військових постачальників (їхні прибутки, законні чи незаконні, якій би стороні постачальники не помагали, є свідомою даниною смерті), вони кидали довкола брудно-^ковті мерехтливі відлиски, забиваючи мертвотно-бліде місячне сяйво* що ледь просочувалося крізь відкриті ілюмінатори, з яких стирчали зачохлені стволи гармат. Решта ліхтарів, підвішених на різних відстанях один від одного, призначалися тільки для освітлення найтемніших закапелків, що, наче сповідаленьки чи бічні притвори у церкві, відгалужувалися від довгого, темного, широкого проходу між двома батареями.

Такий вигляд мала гарматна палуба, де лежав тепер Морський Бог. Блідість іще не встигла торкнутися його смаглявих щік. Той молодечий рум'янець могло пригасити хіба що багатоденне нидіння в темниці, недосяжній для сонця й вітру. Зате під шкірою, забарвленою в теплі тони, вже починали ледь помітно проступати вилиці. У палких вольових натур бурхливі переживання часто пожирають зсередини тіло так само швидко, як пожежа в корабельному трюмі поглинає паки з бавовною. Та саме тепер, коли Біллі лежав між двома гарматами, так би мовити, затиснутий у лабети своєї недолі, він уже не чув недавнього гострого болю, викликаного, насамперед, сутичкою з профосом, цим дияволом у людській подобі, сутичкою, що стала першою пробою молодого гарячого серця. Розмова наодинці з капітаном Вером розважила йому душу. Біллі лежав непорушно, наче в забутті, і його хлоп'яче обличчя, описане вже в одному з попередніх розділів, було схоже на личко немовляти, коли воно спить у колисці тихої нічної години і на щічках його у теплих бліках від вогню коминка з'являються й щезають таємничі ямочки; Цієї схожості надавала сонному в'язневі ясна щаслива усмішка, викликана якимись миттєвими споминами чи сновидіннями, що раз по раз осявала його обличчя.

Коли прийшов капелан, юнак лежав у тій самій позі, не помічаючи священика, і той, окинувши його довгим уважним поглядом, повернув назад: певно, відчув, що навіть йому, слузі господньому, змушеному заробляти на війні, нема чого тут робити, бо ніяка потіха не принесла б засудженому більшого миру, ніж той, що відкривався його очам. Проте перед світанком священик прийшов знову. Біллі встиг уже пробудитися зі сну й чемно, майже весело привітався з капеланом. Однак доб-рязі-священикові так і не пощастило навернути юнака на поважні, богобоязливі думки, пов'язані з тим, що мало статися на світанку. Про свою близьку смерть Біллі говорив з тією ж легкістю, з якою діти, згадавши про смерть, переходять до гри в похорон із катафалком та жалібниками. Не те щоб він, подібно до дітей, не міг усвідомити всього значення слова "смерть" — просто йому не був властивий нестямний страх перед нею, більш характерний для високорозвинених цивілізацій, ніж для так званих варварських, що з усіх поглядів стоять ближче до первозданої Природи. Як уже зазначалося, Біллі, безумовно, був варвар, і навіть не меншою мірою (попри всю різницю в одежі), ніж його співвітчизники, британські полонені, що як живі трофеї брели колись вулицями Рима у тріумфальному ході Германіка 1. Нічим не відрізнявся він і від тих варварів пізніших часів, треба думати, молодиків, що їх було відібрано серед перших британських неофітів, заледве помазаних християнством, і завезено до Рима для загального огляду (подібно до того, як нині свіжонавернєних дикунів завозять із дрібніших островів до Лондона); від тих самих варварів, про яких тодішній папа, зачудований їхньою вродою, чистим, рум'яним кольором обличчя й лляними кучерями — такими незвичними для італійського ока, сказав: "Англи? (бо саме так у давнину називали англійців) —Англи, кажете? А може, ангели?" Якби папа жив у пізніші часи, можна б гадати, що це порівняння навіяли йому серафими Фра Анджеліко1, що зривають яблука в саду Гесперид, адже чимало з них не поступаються найвродли-вішим англійським дівчатам своїм кольором шкіри, ніжним, як трояндовий пуп'янок.

Розділ двадцять перший

Що ж, добрязі-капеланові так і не пощастило прищепити молодому дикунові уявлення про смерть, подібне до таких її символів, як череп із схрещеними кістками та епітафії на давніх надгробках. Отож і всі його зусилля навіяти Біллі думки про спасіння та Спасителя, здається, були марні. Коли Біллі й слухав його, то, мабуть, не стільки зі страху чи побожності, скільки з вродженої чемності, адже в душі він мусив ставитися до капеланових слів 1 приблизно так, як більшість матросів ставиться до всіляких абстрактних чи просто невідповідних їхнім звичним уявленням міркувань. Тобто в цьому він мало чим відрізнявся від так званих дикунів із тропічних островів, скажімо, таїтян часів капітана Кука чи трохи ближчих до нас, коли їм білий починає правити про надприродні чудеса, пов'язані з християнською вірою. Ввічливий за своєю натурою, він слухав те, що йому кажуть, але не сприймав серйозно. Сказати б, долоня його простягнутої руки так і не стулилася, щоб узяти покладений на неї гостинець.

Втім, у капелана "Звитяжного" вистачило людяності й такту, щоб не наполягати на своєму. Ще раніше за дорученням капітана Вера один з офіцерів утаємничив його майже в усі подробиці Біллової історії, і капелан, переконаний, що господь-бог помилує навіть невіруючого, якщо в того чисте сумління, врешті-решт покинув юнака, але 'вже йдучи, охоплений хвилюванням, допустився Ечинку, досить незвичного для англійця, а надто для урядового священика в подібному становищі. Рвучко нагнувшись, він поцілував у щоку— свого ближнього, якого військовий закон оголосив злочинцем, людину, що її годі було й думати навернути на якусь догматичну віру, хоч вона й стояла на порозі смерті, душогуба, що не боявся близького божого суду.

Чи треба дивуватися, що цей достойний чоловік, щиро переконаний у невинності молодого моряка, і пальцем не кивнув, щоб урятувати нещасну жертву військової дисципліни. Це було б не тільки воланням до небес серед пустелі, а й зухвалим перевищенням повноважень, визначених для нього так само чітко, як і для будь-якого іншого офіцера військового флоту. Коротко кажучи, не треба забувати, що капелан перебуває на службі у бога війни Марса, хоч для нього, посланця госпо-да-миротворця, це місце таке ж невідповідне, як, скажімо, вівтар для мушкета у різдвяний день. Становище зобов'язує його сприяти політиці, насаджуваній з допомогою гармат, освячувати вірою в бога добросердих людей звичайнісіньке право кулака.

Розділ двадцять другий

Ніч, що видавалася напрочуд ясною на спардеку й непроглядною на нижніх критих палубах, подібних до штолень у вугільній шахті, нарешті, дійшла кінця й передала бліду мантію новому дневі; так пророк

Ілля кидає свою кирею, перш ніж зникнути на колісниці в небесах. На східному небокраї, засланому білим хвилястим серпанком, схожим на прозоре руно, з'явилося й почало поволі розгоратися лагідне тремтливе світло. Зненацька на кормі вдарив дзвін, ще голосніше металеве бемкання відповіло йому з носа. Була четверта година ранку.

Ту ж мить розляглися трелі свистків, скликаючи команду на судне місце. З великого люка, обрамленого ящиками, повними важких ядер, висипали вахтові, що відпочивали внизу, й разом з моряками іншої вахти, які вже повиходили на палубу, стали заповнювати простір між грот— і фок-щоглами, аж до того місця, де стояла шлюпка й обабіч лежали чорні гіки, — юнги й молодші матроси навіть повилазили на них, щоб краще було видно. Окрему групу становили вахтові матроси — вони дивилися на юрмище, поперехилявшись через поруччя знайомого вже читачеві морського балкона, досить-таки великого на сімдесятичо-тирьохгарматному кораблі. Всі мовчали, а коли хтось і озивався, чи то матрос, чи юнга, то лише пошепки. Як і попереднього разу, капітан Вер стояв у щільному кільці офіцерів .на краю шканців, повернувшись обличчям до носа. Відразу ж під ним, на нижній кормовій палубі вишикувалася морська піхота при всьому військовому спорядженні, наче перед оголошенням вироку.

У давнину, якщо військового моряка страчували в плаванні, його найчастіше вішали на реї передньої щогли. Проте цього разу з певних причин було вибрано рею грот-щогли. Незабаром в'язня в супроводі капелана привели під неї. Не пройшло непоміченим, — згодом про це немало говоритимуть,— що наостанку добрий капелан якнайсумлінніше виконав свій обов'язок.