Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 16

В розпал бою, коли капітан Вер пробував поставити своє судно бортом до борту із ворожим, щоб узяти його на абордаж, в нього влучила куля з мушкета, випущена з бійниці головної каюти "Атеїста". Тяжкопоранений, капітан повалився на палубу. Коли його перенесли вниз до судового лазарету, там уже лежало кілька поранених. Командування взяв на себе перший помічник. Під його керівництвом ворожий корабель кінець кінцем було захоплено і якимось щасливим випадком, незважаючи на значні пошкодження, допроваджено до Гібралтару — найближчого англійського гарнізону. Там капітана Вера з іншими пораненими перенесли на берег, де він через кілька днів і помер. Передчасна смерть перешкодила йому взяти участь у битвах на Нілі та під Трафальгаром, його сувора душа філософа, напевно, плекала найпотаємнішу в світі пристрасть, ім'я якій честолюбство, а проте так і не спізнала всієї повноти слави.

Незадовго перед смертю, коли капітанові дали ліків, що не тільки втишують фізичний біль, а й благотворно впливають на психіку, санітар, почув, як він шепоче незрозумілі слова: "Біллі Бад, Біллі Бад".* Твердити, що то був голос к'аяття, мабуть, не випадає: подібний висновок недвозначно спростовують свідчення санітара, складені начальникові морської піхоти із "Звитяжного", тому самому членові трибуналу, що ухвалював смертний вирок з найбільшою неохотою і чудово знав, хоч і не розкривав своїх карт санітарові, хто такий Біллі Бад.

Розділ двадцять п'ятий

Через кілька днів після страти в одному з офіційних тижневиків — морській хроніці тих часів — під рубрикою "Новини Середземного моря" з'явилося повідомлення про цю подію. Пишучи його, автор, безперечно, намагався не грішити проти правди, та все ж допустився деяких перекручень фактів, оскільки йому доводилося користуватися відомостями, одержаними з других рук. Повідомлення було таке:

"Десятого дня минулого місяця, на борту "Звитяжного", корабля його королівської величності, мала місце гідна жалю подія. Викривши змову серед нижніх чинів команди, корабельний профос Джон Клеггерт приставив до капітана її організатора на ймення Біллі Бад, а той, охоплений жадобою помсти, вдарив профоса кинджалом у груди.

Сам злочин, як і його знаряддя, переконливо свідчать, що вбивця, хоч і завербований на службу під англійським прізвищем, насправді був не англієць, а один із чужинців з прибраними англійськими іменами, взятих на службу з огляду на теперішню гостру потребу в людях.

Цей злочин тим мерзенніший, а ницість змовника тим нечуваніша, що жертвою став чесний, добросердий літній чоловік, один із тих нижніх офіцерських чинів, від яких — панове офіцери особливо це розуміють — такою великою мірою залежить безпека флоту його королівської світлості. Його служба була дуже відповідальна, тяжка й невдячна, але він виконував її із самовідданістю полум'яного патріота. В даному випадку—а такі приклади сьогодні далеко не поодинокі — характер цього нещасного міг би легко спростувати злісне твердження, приписуване докторові Джонсонові, ніби патріотизм є останнім пристановищем негідника.

Злочинець поплатився за свій злочин. Негайне покарання дало добрі наслідки. Тепер можна не боятися заворушень на борту "Звитяжного".

Ми навели цю публікацію, оскільки вона з'явилась у виданні вже застарілому й давно забутому й лишається на сьогодні єдиним писемним свідченням про натури Джона Клеггерта й Біллі Бада.

Розділ двадцять шостий

На флоті ніщо не забувається. А коли трапляється якась незвичайна подія, то кожен предмет, пов'язаний з нею, стає пам'яткою. Рею, де було повішено формарсового матроса, моряки показували не один рік. її слава всюди мандрувала слідом за нею, не розвіялась вона й тоді, коли рея кінець кінцем перетворилась на звичайнісіньку запасну балку. Для моряків навіть тріска з неї була як уламок хреста Спасителя. Не відаючи всієї правди про Біллі, а отже, вважаючи кару справедливою з погляду морського закону, вони, проте, відчували душею, що Біллі не міг бути бунтівником, ані свідомим убивцею. У пам'яті їм зринав ясний образ Морського Бога, його обличчя, ніколи не спотворюване гримасою чи якимось підлим порухом душі. Цей образ був для них тим зворушливіший, що Біллі вже пішов од них, до того ж за досить загадкових обставин. На гарматних палубах "Звитяжного" загальне визнання його достойностей, зокрема невдаваної простоти, зрештою, знайшло свій неоковирний вираз у творінні нового формарсового матроса з Біллової вахти, наділеного, подібно до деяких інших моряків, наївним поетичним темпераментом. Вірш, написаний його рукою, вимазаною в смолу, якийсь час ходив серед корабельної команди, поки його не видрукували в Портсмуті як зразок морської балади, навіть не змінивши назви:

БІЛЛІ В КАЙДАНАХ

Добре вчинив капелан, що в оцей закамарок прийшов, На коліна упав і читати почав молитов. Та й за кого ж благав! За мене, за такого, як Біллі Бад! Гляньте, місячний промінь заблудлий вже й люк віднайшов, Варті освітлює зброю, сріблить чорноту гармат,— Він умре того ж дня, коли Біллі смертельний угорне покров. Взавтра зроблять із мене клейнод до разка коралів, Перлиною звисну я з реї між плетивом линв, Неначе сережка — дарунок мій брістольській кралі. Ех, неталан моряку! — повісять мене вони. Так, у ранковій росі підводиться все, так, так. Повисну і я на світанку, оподаль від рідної хати, Натщесерце,— ех, нам завжди'харчів було брак, Може, крихту яку, сухаря на думку спаде їм дати? Чару прощальну товариш, либонь, простягне мені І зір одведе від реї та ллнви журної'мерщій, Хто ж мені поміст, цікавий я знати, виб'є з-під ніг? Мотуз тягтиме хто? Боже, злі чари розвій. Темно в очах моїх. Може, то сон лихий? Прип яли вже й ядро? За водою, усе за водою спливе? І не почує вже Вілл, як на грог барабан зове? Доналд хіба? — біля борту стояти мені обіцявсь, Стиснуть щоб руку я встиг, перш ніж порину на дцо, Та, леле, безрадний мертв'як — марна сподіванка оця. Так само пригадую, Тафа, валлійця, скидали колись давно. Був він, як квітка, гарний такий з лиця. Скинуть в безодню й мене, аж на милю углиб, в гамаку Туди, де лиш спокій та сон, у тишу скинуть морську. Вже недовго'й чекати. Вартівничий, агов! Сюди! Ланцюги попусти, обвили — не чути вже рук, І штовхни мене добре, щосили штовхни до води; Засинаю, вже зілля ослизле зміїться в танку навкруг.

19 квітня 1891 року.

З англійської переклав Валентин Корнієнко.