Більярд о пів на десяту - Сторінка 10

Я стояв у Нижній гавані, коло балюстради старої будівлі для стапельних полозків. Звідти мені було добре видно дорогу, яка вела вниз повз дровітні й повітки з вугіллям до крамниці будівельних матеріалів, а потім до гавані, що була оточена іржавою залізною огорожею і тепер правила тільки за кладовище суден. Востаннє я був тут сім років тому — чи відтоді вже минуло цілих п'ятдесят? Мені було тринадцять років, коли я ще ходив зі Шреллою до Трішлера. Біля кручі ввечері ставали на якір довгі низки барж, жінки матросів з кошиками в руках сходили хисткими містками на берег щось купити, в них були обвітрені обличчя і впевненість в очах. За ними йшли чоловіки, їх цікавило пиво й газети. Трішлерова мати схвильовано оглядала свій товар: капусту, помідори й золотаву цибулю, що, пов'язана у вінки, висіла на стіні, а тим часом чабан на вигоні коротко, різко покрикував на собак, щоб вони заганяли овець до кошари. Навпроти, на цьому березі, де ми тепер перебуваємо з тобою, Гуго, засвічувались газові ліхтарі, жовте світло наповнювало білі ковпаки, ряд яких тягся на північ, у нескінченність. Трішлерів батько засвічував ліхтарі у своєму господарстві, де він вирощував городину, а Шреллин батько, перекинувши через руку рушник, ішов у матроську пивницю, де ми, хлопці, Трішлер, Шрелла і я, кололи кригу й засипали нею ящики з пивом.

І ось через сім років, Гуго, двадцять першого липня тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року, я скрадався цією дорогою, пильно обстежуючи кожен її поворот, щоб перевірити, чи за мною ніхто не йде назирці. Фарба на всіх огорожах облупилася, і я побачив, що на вугільному складі Міхаеліса наново пофарбовано тільки браму. За парканом розсипалася на порох велика купа брикету. Я був стомлений і весь час відчував рани на спині, біль спалахував хвилями, як удари пульсу. Вже десять хвилин на вулиці ніхто не з'являвся. Я глянув на вузьку миготливу смугу прозорої води, що з'єднувала Нижню гавань з Верхньою,— жодного човна на ній не було. Тоді глянув на небо: літаків теж не було, і я подумав: ти, видно, надто високо заносишся, коли вважаєш, Що шукати тебе будуть із літаків.

Так, я пішов зі Шреллою, Гуго, пішов до маленької кав'ярні "Цонз" на Буасерештрасе, де зустрічалися ягнята божі, промурмотів господареві пароль: "Паси ягнят моїх" і запри-сягся, дивлячись у вічі молодій дівчині, яка звалася Едіт, ніколи не приймати причастя буйвола, а потім у темній задній кімнаті виголосив промову, де були зловісні слова, що не вельми личили ягняті божому, вони мали присмак крові, бунту й помсти, помсти за Ферді Прогульске, якого вранці стратили. Ті, що сиділи за столом і слухали мене, мали такий вигляд, наче їм самим відтято голови, їм було страшно, вони знали тепер, що, коли діти щось задумають, їхній задум важить не менше, ніж задум дорослих, вони боялися й усвідомлювали, що Ферді справді вже мертвий: він мав сімнадцять років, був бігуном на сто метрів і учнем столяра. Я бачив Ферді лише чотири рази, але не забуду його довіку — двічі бачив у кав'ярні "Цонз" і двічі в себе вдома. Ферді прокрався в помешкання Бена Вакес а і, коли той вийшов зі спальні, кинув йому під ноги бомбу. Бенові Вакесу тільки обсмалило ноги, в шафі розбилося дзеркало, та ще помешкання наповнилося смородом паленого пороху. Дурість, Гуго, а все через його дитячу великодушність. Ти слухаєш мене, справді слухаєш?..

— Слухаю.

— Я читав Гельдерліна: "Жаліючи, серце всевишнього лишається завжди тверде", а Ферді читав лише Карла Мея, який нібито проповідував таку великодушність. Цю свою дурість він спокутував під сокирою ката на світанку, коли в церквах дзвонили на утреню, коли пекарчуки відраховували в полотняні торбинки теплі булочки, коли тут, у готелі "Принц Генріх", готували сніданок першим гостям, коли співали пташки, коли молочниці у взутті на гумовій підошві нечутно входили в тихі під'їзди, щоб поставити пляшки з молоком на чисті кокосові мати. Хлопці на мотоциклах гасали від одного стовпа для оголошень до другого й наліплювали об'яви, обведені червоною лямівкою: "Смертний вирок ремісничому учневі Фердінандові Прогульске!" їх читали перші перехожі, водії і кондуктори трамваїв, учні й учителі, всі ті, хто вранці з бутербродами в кишені поспішає до трамвайних зупинок і ще не встиг розгорнути місцеву газету, яка повідомляла про цю подію великими літерами: "Кара в науку іншим". І я теж прочитав їх, теж прочитав, Гуго, чекаючи ось тут, на розі, на сьомий номер трамвая.

Коли я чув голос Ферді по телефону — вчора позавчо ра? "Ти ж прийдеш до кав'ярні "Цонз", як ми домовилися?" Пауза. "Прийдеш чи ні?" —"Прийду".

Ендерс іще спробував затягти мене за рукав до трамвая, але я вирвався, почекав, поки трамвай зник за рогом, перебіг на зупинку з протилежного боку вулиці, де ще й досі ходить шістнадцятий номер, проїхав тихим передмістям до Рейну, потім знов від Рейну, аж поки трамвай не завернув нарешті між гравійними кар'єрами та бараками на коло останньої зупинки. Хай би краще тепер була зима, думав я, холодна, дощова, з низько навислими хмарами, тоді це легше було б витримати, а тут, де я годинами блукав поміж маленькими городами, на очі мені потрапляли абрикоси й горох, помідори й капуста, я чув, як бряжчали пляшки з пивом, чув, як дзеленчав дзвоник чоловіка, що стояв на перехресті й продавав ванільне морозиво, накладаючи його між крихкі вафлі. Як вони можуть так поводитись, думав я, як вони можуть їсти морозиво, пити пиво, обмацувати абрикоси, коли Ферді... Опівдні я віддав свої бутерброди невдоволеним курям, що мережили брудне подвір'я лахмітника нерівними геометричними фігурами. З вікна почувся жіночий голос: "Ти читав про цього хлопця? Вони його..." І чоловічий голос відповів: "Не кричи, хай тобі дідько, я знаю..." Я кинув бутерброди курям, пішов далі, довго блукав між залізничними насипами та ямами з водою, знову добрався до якоїсь кінцевої зупинки, проїхав не відому мені околицю, зліз з трамвая і повивертав кишені: на сіру дорогу посипався чорний порох. Я побіг далі, знов повз залізничні насипи, склади, фабрики, дачні городи, будинки, порівнявся з якимось кінотеатром, де касирка саме відчинила віконце. "На третю годину?" Була рівно третя. "П'ятдесят пфенігів". Я був єдиним глядачем у залі, бляшаний дах кінотеатру пашів від спеки. Кохання, кров, обдурений коханець вихопив ножа. Я заснув і прокинувся аж тоді, коли до зали почали заходити галасливі глядачі на шестигодинний сеанс. Я вийшов, похитуючись, надвір. Де я забув свій ранець? У кінотеатрі? Чи біля гравійних кар'єрів, де довго сидів і дивився на вантажні машини, з яких капала вода? А може, там, де кидав бутерброди непривітним курям? І коли я чув голос Ферді по телефону, вчора чи позавчора? "Ти ж прийдеш до кав'ярні "Цонз", як ми домовилися?" Пауза. "Прийдеш чи ні?" —"Прийду".

Побачення зі страченим. Дурний вчинок, який тепер здавався мені вже недаремним, бо за нього заплачено дуже високу ціну. Біля кав'ярні "Цонз" на мене чекав Нетлінгер.

Вони провели мене на Вільгельмскуле й відшмагали гарапником із колючого дроту, посмужили всю спину. Через іржаві грати на вікнах я бачив схил, на якому грався малим хлопцем,— м'яч раз по раз скочувався по ньому, і я сповзав по нього вниз, злякано позираючи на іржаві грати: мені здавалося, що за тими брудними шибками діється щось лихе. Бив мене Нетлінгер.

У камері я спробував скинути сорочку, але вона була посічена так само, як і шкіра, злиплася з нею в одне, і коли я тяг за комір і за рукави, мені здавалося, що я через голову здираю з себе шкіру.

Тяжко переживати такі хвилини, як я тоді переживав. Я стояв змучений коло балюстради будівлі для стапельних полозків і відчував найперше біль, а тоді вже гордість від того, що опинився серед відзначених ворогами. Голова моя похилилася на поруччя, і губи торкнулися до іржавих прутів. Приємно було відчувати гіркоту вивітреного заліза. Лишилося йти ще хвилину до Трішлерового дому, і я дізнаюся, чи вони вже не чекають там на мене. Я злякався: якийсь робітник із казанком під пахвою пройшов вулицею і зник у дверях крамниці будівельних матеріалів. Спускаючись східцями, я так міцно чіплявся за поруччя, що з нього під моєю рукою клаптями відпадала іржа.

Від веселого перестуку клепальних молотків, який я чув тут сім років тому, лишилося тільки слабке відлуння: всього один молоток цокав на понтоні, де якийсь старий чоловік розбирав човен. Гайки брязкали, падаючи в коробку, дошки гупали додолу, і з того гупання чути було, котра з них почала трухлявіти, а котра зовсім струхлявіла. Старий обстукав мотор і вислухав його так, як вислухують серце улюбленої істоти, потім низько нагнувся й почав діставати з середини човна різні деталі: болти, покривку, патрубки, циліндри. Перше ніж кинути деталь у коробку з гайками, він пильно оглядав її і навіть обнюхував. За човном стояв давно невживаний коловорот, з якого звисав, наче зотліла панчоха, уривок з'їденого іржею дротяного троса.

Згадки про людей і події завжди були пов'язані в мене зі згадками про рухи, які відбивалися в моїй пам'яті у вигляді геометричних фігур. Я пам'ятаю, як перехилився через поруччя балюстради, як підвів і похилив голову, знов підвів і похилив, щоб оглянути вулицю,— спогад про ці рухи оживив у моїй пам'яті слова і барви, образи й почуття. Я не пам'ятаю, який Ферді на вигляд, але пам'ятаю, як він запалював сірника, як ледь закидав голову, коли казав: "Так, так", "Ні, ні", пам'ятаю, як Шрелла морщив лоба й здвигав плечима, пам'ятаю батькову ходу, пам'ятаю материні рухи, пам'ятаю, як бабуся відгортала коси з лоба,— і я впізнав, що той старий унизу, якого я бачив зі схилу, який саме збивав з великого шворня шматочки дерева, був Трішлерів батько. Тільки вій умів так махнути рукою, я колись спостерігав його рухи, коли він відкривав ящики і знов забивав їх цвяхами — у ящиках були контрабандні товари, які тайкома перевезли через кордон у темному нутрі пароплавів, ром і родзинки, сигарети й шоколад. Там, у матроській пивниці, я бачив ці рухи, властиві тільки його руці. Старий підвів очі, мружачись глянув на мене і сказав:

— Слухай, синку, та дорога вгорі нікуди не веде.

— Вона веде до вашого дому,— відповів я.

— Мої гості приїздять до мене річкою, навіть поліція,— та й мій син припливає до мене човном, але рідко, дуже рідко.

— Поліція вже там?

— Чому ти питаєш, синку?

— Бо вони шукають мене.

— Ти щось украв?

— Ні,— сказав я,— тільки не захотів прийняти причастя буйвола.

Пароплави, подумав я, пароплави з темним нутром і капітанами, що навчилися обдурювати митників.