Більярд о пів на десяту - Сторінка 51

Навіть спогади про моїх матір і батька не давали мені стільки мужності, щоб я міг зважитись на це. І ти ще не знаєш, що вийде з Йозефа й Рут, яке причастя вони приймуть, навіть у ваших з Едіт дітях ти не впевнений. Ні, Роберте, я не переберуся з готелю в будинок, де жив Отто й де померла Едіт, ти мене повинен зрозуміти. Я не міг би щодня дивитися на поштову скриньку, в яку той хлопець укидав твої записки,— у вас же й досі та сама скринька?

Ні,— відповів Роберт,— усі двері замінили, вони були геть посічені скалками бомб, тільки плитки на підлозі лишилися ті самі, що й були, по них ступали його ноги.

— Ти думаєш про це, коли йдеш сіньми?

— Так, думаю і, може, й через це збираю статичні 4юрмули... Чому ти не приїздив раніше?

— Боявся, що місто може виявитися недостатньо чуже мені. А за двадцять два роки утворився непоганий бус5>ер, щоб не набити гуль на душі. І хіба те, що нам треба було сказати один одному, не вміщалося на поштових картках? Я залюбки жив би десь близько від тебе, але не тут. Мені страшно тут, і люди, яких я бачу в цьому місті, здаються мені не кращими за тих, від яких я тоді втік.

— Мабуть, ти не помиляєшся.

— А що сталося з такими, як Ендерс? Ти пам'ятаєш його? Такий рудий. Він був гарний хлопець, напевне не з тих, що сповідують насильство. Що такі люди, як він, робили на війні й що вони роблять тепер?

— По-моєму, ти недооцінюєш Ендерса, він був не тільки гарний хлопець, але й... одне слово, він ніколи не приймав причастя буйвола — чому й нам не сказати про це так просто, як казала Едіт? Ендерс став священиком, після війни він виголосив кілька проповідей, які я вважаю незабутніми. Якби я переказав їх, вони прозвучали б фальшиво, але в його устах звучали добре.

— А що він робить тепер?

— Вони запхнули його в село, до якого навіть не можна доїхати залізницею, і він там виголошує свої прововіді, не переймаючись тим, що його слухають самі лише селяни та їхні діти. Не можна сказати, що вони його ненавидять, ні, просто не розуміють. Навіть по-своєму шанують його як чемного юродивого. Чи він справді каже їм, що всі люди брати? Вони знаються на цьому краще за нього і про себе міркують: "А може, все-таки він комуніст?" Більше вони нічого не здатні придумати. Шаблонів стало менше, Шрелло. Нікому не спало б на гадку називати комуністом твого батька, навіть Нетлінгер був не такий дурний, щоб ухопитися за це, а сьогодні вони більше ні до кого не змогли б його зарахувати. Ендерсові хотілося б пасти ягнят, а вони йому доручають самих баранів. Він став для них підозрілий, бо надто часто вибирав темою своїх казань проповідь на горі. Може, одного дня вони виявлять, що та проповідь — пізніша вставка в Євангелії, і викреслять її... Поїдьмо до Ендерса, Шрелло, хоч, повертаючись увечері автобусом до станції, і виявимо, що веземо з тих відвідин більше відчаю, ніж розради. Мені навіть Місяць ближчий, ніж те село... В і дві даймо Ендерса, будьмо милосердні, в'язнів треба відвідувати... д чому ти згадав саме про Ендерса?

Я подумав, із ким би мені хотілося побачитись. Не

забувай, що, коли мені довелося тікати звідси, я ще був школярем. Але я боюся зустрічей, відколи побачив сестру ферді.

— Ти бачив сестру Ферді?

— Бачив, вона тримає ятку з лимонадом біля останньої зупинки одинадцятого. Ти там ніколи не був?

— Ні, я боявся, що Грус})ельштрасе може здатися мені чужою.

.— Вона й мені здалася чужішою за всі вулиці на світі... Не їдь туди, Роберте. А Трішлери справді загинули?

— Загинули,— відповів Роберт.— І Алоїз також. Потонули разом із "Анною-Катаріною". Вони давно вже не жили в гавані, їм довелось виселитися звідти, коли побудували новий міст. Вони ви найняли помешкання в місті, але не могли там жити, їм були потрібні вода й кораблі. Алоїз вирішив відвезти їх на "Анні-Катаріні" до своїх приятелів у Голландії, але судно почали бомбити, Алоїз кинувся вниз по батьків, та було вже пізно, вода ринула в трюм, і вони не вийшли звідти. Я дуже довго не міг натрапити на їхній слід.

— Де ж ти все це взнав?

— У "Кітвиці", я щодня ходив туди, розпитував усіх про Трішлерів, аж поки знайшов матроса, що знав, яке лихо спіткало "Анну-Катаріну >.

Шрелла опустив завісу, підійшов до столу й погасив у попільничці сигарету. Роберт рушив за ним.

— Мабуть, нам пора піднятися до моїх батьків... Чи ти, може, не хочеш бути присутній на урочистості?

— Ні,— сказав Шрелла,— я піду з тобою. Але хіба ми не почекаємо на хлопця? А що роблять такі, як Швойгель?

— Тебе справді цікавить Швойгель?

— Цікавить. А чому ти питаєш?

— Невже ти, живучи по готелях і пансіонах, думав про Ендерса й Швойгеля?

— Так, думав. А ще про Греве й Гольтена — вони єдині не нападали на мене, коли я повертався зі школи додому. Ще Дрішка не нападав... Що вони тепер роблять? Вони живі?

— Гольтен загинув на війні, а Швойгель живий. Він став письменником і часом увечері телес)юиує мені або сам приходить, але я прошу Рут казати, що мене немає вдома. Я його не зношу, а крім того, балакати з ним — тільки марно гаяти час. Мені з ним просто нудно, він завжди говорить про міщан і неміщан — себе він, мабуть, вважає за неміщанина. Не знаю, що це означає в його устах. Та мене це й не цікавить. Якось він питався й про тебе.

— Ну, а що сталося з Греве?

— Він партійний діяч, тільки не питай мене, якої партії, та це й не має значення. А Дрішка виробляє "Автомобільних левів Дрішки", цей товар дає йому дуже великий прибуток. Ти ще не знаєш, що таке "Автомобільні леви Дрішки"? Поживи в нас кілька днів і взнаєш. У кожного, хто хоч трохи цінує себе, на поличці в машині перед заднім склом лежить "Лев Дрішки", а в цій країні ти навряд чи знайдеш людей, що не цінують себе... їм уже змалку втовкмачують у голову, що треба цінувати себе. Правда, вони дещо винесли з війни, спогад про страждання й жертви, але тепер уже знов цінують себе — ти бачив тих людей у вестибюлі? Вони збираються на три різні бенкети: на бенкет лівої опозиції, на бенкет правління "Найнеобхідніших побутових послуг" і на бенкет правої опозиції, але треба бути генієм, щоб здогадатися, на котрий бенкет хто з них іде.

— Так, я чекав на тебе внизу саме тоді, як збиралися перші учасники бенкету, і чув слово "опозиція",— сказав Шрелла.— Найперші прийшли найневинніші, пішаки демократії, пройди з тих, про яких кажуть, що вони не такі вже й погані. Вони розмовляли про марки машин і про дачі, повідомляли один одному, що французька Рів'єра починає входити в моду саме через те море відвідувачів, яке заливає її, і що, всупереч усім прогнозам, серед інтелектуалів стає модним подорожувати з екскурсіями. Як це тут називають: снобізмом навиворіт чи діалектикою? Ти б не міг мені пояснити? Англійський сноб сказав би: "За десять сигарет я продам вам свою бабусю", а ці тутешні справді продали б свою бабусю, і всього лише за п'ять сигарет. Вони і свій снобізм сприймають без крихти гумору. Потім вони завели мову про школу, одні були за гуманітарну освіту, а другі проти. Отакі балачки. Я прислухався до них, бо хотів щось почути про справжні турботи цієї країни, а вони все шанобливо шепотіли один одному прізвище діяча, на якого чекали цього вечора. Якогось Креца — ти вже чув це прізвище?

— Крец — так би мовити, зірка опозиції,— сказав Роберт.

— Я раз по раз чув слово "опозиція", але з їхньої розмови не збагнув, до кого вони стоять в опозиції.

— Якщо вони чекали на Креца, то це були ліві.

— То цей Крец має серед них таку славу? Вони від нього так багато сподіваються?

Атож,— відповів Роберт,— вони покладають на нього

великі надії.

Я бачив його,— сказав Шрелла, він прийшов остан

ній. Якщо вони покладають на нього такі великі надії, то хотів би я знати, хто для них зовсім безнадійний... Мені здається, що якби я когось хотів убити, То саме його. Невже ви всі осліпли? Певне ж, він розумний і освічений, цитує в оригіналі Геродота, а для цих пішаків, що мліють при слові "освіта", це, звичайно, звучить, як божиста музика. Але думаю, Роберте, що ти ні на хвилину не лишив би свою дочку чи свого сина на самоті з тим Крецом, який від снобізму вже зовсім забув, якої він статі. Ці люди поводяться, як на кону, Роберте, вони грають кінець світу, але грають погано, бракує ще тільки жалобної музики, і вийшов би похорон за третім розрядом...

їхню розмову урвав телеоЬонний дзвінок. Роберт підійшов зі Шреллою до апарату, що стояв у кутку, і зняв трубку.

— Леонора? — сказав він.— Я радий, що батько запросив вас, і вибачте мені, будь ласка, за те, що я сьогодні вранці набалакав вам, добре? Батько чекає на вас у двісті дванадцятому номері. Лист від пана Шріта? Всі розрахунки до проекту "Х5" зроблені неправильно? Добре, я зателефоную Шріто-ві. В кожному разі, я вдячний вам, Леоноро, і ми на вас чекаємо.

Роберт поклав трубку і знов обернувся до Шрелли.

— По-моєму...— почав він, але замовк, почувши якийсь дивний, не дуже голосний тріск.

— О боже,— сказав Шрелла,— це постріл.

— Так,— підтвердив Роберт,— це постріл. Мабуть, нам тепер треба піднятися нагору.

Гуго прочитав: "Відмова від прав. Цим даю свою згоду на те, щоб мій син Гуго..." Під заявою стояли важливі печатки й підписи, але голос, який він боявся почути, не озвався. Що то був за голос, який наказував йому колись прикрити голизну матері, коли вона поверталася додому зі своїх походеньок, лягала на ліжко й починала мурмотіти страшну, як смерть, молитву: "Нащо пащо нащо"? Він відчував жаль, коли прикривав її, приносив їй води, скрадався до крамниці й випрохував там для неї дві сигарети, боячись, що дорогою на нього нападуть хлопці, битимуть його й прозиватимуть "ягням божим". Що то був за голос, який наказував йому грати в канасту з жінкою, що "не повинна була народитися*, 1 який попереджав його, щоб він не заходив до номера овечої жриці? Тепер той голос звелів йому прошепотіти слово "батько". Щоб страх, який посів його, став менший, він почав вимовляти інші слова: "брат", "сестра", "дідусь", "бабуся", "дядько", але ніщо не допомагало. Він додавав до них усе нові слова: "динаміка" й "динаміт", "більярд" і "коректний", "шрами на стіні", "коньяк" і "сигарети", "червона куля на зеленому полі", "біла куля на зеленому полі", але й від цього страх не меншав.