Більярд о пів на десяту - Сторінка 52

Може, треба щось робити, щоб він трохи розвіявся? Він відчинив вікно і глянув на юрбу, що гула на майдані. Що то було за гудіння — мирне чи грізне? На тлі темно-синього неба спалахував с£>ейєрверк. Від кожного залпу розпукувались велетенські квітки, цілі снопи жовто-гарячих квіток, що хилилися на всі боки, ніби розчепірені пальці. Він зачинив вікно, погладив бузкову ліврею, що висіла на вішаку біля одвірка, й відчинив двері в коридор. Навіть тут, нагорі, було відчутне хвилювання, що охопило весь готель, у двісті одинадцятому номері тяжко поранений! Гомін, біганина по коридорах та по сходах і владні голоси поліцаїв: З дороги! З дороги! З дороги! Гуго ще дужче злякався і знов прошепотів.

— Батько. Директор сказав:

— Нам тебе бракуватиме. Невже ти підеш від нас, та ще й так раптово?

Гуго нічого не сказав, тільки подумав: "Все й мало статися раптово, до цього йшлося". Та коли Йохен приніс звістку про замах, директор перестав дивуватися, що він, Гуго, йде від них. Почувши Йохенову звістку, директор не вжахнувся, а зрадів, замість сумно похитати головою, він радісно потер руки.

— Ви нічого не розумієте. Такий скандал зразу додасть готелеві слави. По газетах зарясніють величезні заголовки. Убивство — це не самогубство, Йохене, а політичне вбивство — не якесь там звичайне вбивство. Коли він не помер, то ми вдамо, що помирає. Ви нічого не розумієте, в газетах повинен бути хоча б такий рядок: "Життя потерпілого висить на волоску". Всіх, хто дзвонитиме по телео^юну, з'єднуйте зі мною, щоб не ляпнули якоїсь дурниці. О господи, чого у вас такий переляканий вигляд? Будьте стримані, показуйте на обличчі легеньке співчуття, немов людина, яка хоч і оплакує небіжчика, але тішиться, що отримає спадщину Гайда, діти мої, беріться до роботи. На нас дощем посиплять-ся телеграми з проханням залишити номер. І саме М.! Ви навіть не уявляєте собі, що це означає. Аби тепер не сталося

ще й якогось самогубства. Негайно зателео^юнуйте добродієві з одинадцятого номера, не біда, якщо він розлютиться й їде Хай йому біс, невже його і 4>ейєрверк не збудив! Гайда, діти, до зброї!

"Тату,— подумав Гуго,— ви повинні забрати мене звідси, мене самого не пустять до двісті дванадцятого номера". В сірих сутінках сходової клітки спалахували магнієві блискавки, потім з'явився освітлений чотирикутник ліс})та, який привіз гостей з* номерів від двісті тринадцятого до двісті двадцять шостого,— вони не могли вийти на своєму поверсі, бо коридор оточила поліція, і тепер мусили спускатися до себе запасними сходами через третій поверх. Коли двері ліцЬта відчинилися, з нього, схвильовано перемовляючись, висипалися чоловіки в темних костюмах і жінки в ясних сукнях. Обличчя в ішх були розгублені, уста викривлені, з них злітали слова: "Це щось не чуване!" і "Це скандал!" Гуго надто пізно зачинив двері, вона побачила його і кинулась коридором до його кімнати. Тільки-но він устиг оберну ти ключа в замку, як вона почала щосили смикати за ручку дверей.

— Відчини, Гуго, ну, відчини ж!

— Не відчиню.

— Я тобі наказую!

— Я вже чверть години не працюю в готелі, шановна пані.

— Ти йдеш звідси?

— Так.

— Куди?

— До свого батька.

— Відчини, Гуго, відчини, я тобі не зроблю нічого поганого й більше не лякатиму тобе! Ти не можеш піти звідси, я знаю, що в тебе немає батька, добре знаю. Ти потрібен мені, Гуго, ти той, на кого вони чекають, і знаєш це. Ти побачиш весь світ, вони поклонятимуться тобі в найкращих готелях, тобі не треба буде нічого казати, досить тільки з'явитися їм на очі. Твоє обличчя, Гуго... Ну ж, відчини, ти не можеш піти звідси!

Вона замовкла і знов смикнула за ручку. Від цього потік її благальних слів на мить припинився.

— Я справді прошу тебе не задля себе, Гуго, забудь усе, Що я казала й робила, я була в розпачі... Ходімо зі мною, задля них... Вони чекають на тебе, ти наше ягня боже...

Ручка ще раз сіпнулася.

— Що вам тут потрібно? — спитала вона.

— Мені потрібен мій син.

— Гуго ваш син?

— Так. Відчини, Гуго.

"Уперше він не додав "будь ласка",— подумав Гуго. Він обернув ключа в замку й відчинив двері.

— Ходімо, синку, нам пора.

— Іду, тату.

— У тебе більше немає речей?

— Немає.

— Ходімо.

Гуго взяв свою валізку. Він був радий, що батькова спина затуляє від нього обличчя овечої жриці. Спускаючись запасними сходами, він ще чув її плач.

— Не плачте ж, діти,— сказав старий,— вона повернеться й житиме з нами. їй було б дуже прикро, якби вона довідалася, що ми так і не випили вино. Все-таки рана його дуже небезпечна, і я сподіваюся, що в нього й досі не зійшов з обличчя вираз величезного здивування, бо вони ж усі вважають себе за безсмертних... Такий короткий, не дуже гуч ний тріск, а може зробити диво. Дівчата, дайте, будь ласка лад подарункам і квіткам. Леонорі я доручаю квітки, Рут — вітальні листівки, а Маріанні — подарунки. Лад — половина життя... Невідомо тільки, з чого складається друга половина. Я, діти, не можу бути сумним, не можу, й край. Сьогодні великий день, він повернув мені дружину й подарував сина — можна мені так називати вас, Шрелло? Ви ж брат Едіт... Я навіть отримав онука, правда ж, Гуго? Я ще не зважуюся називати тебе онуком, хоч ти й син мого сина, але не мій онук. Я не можу пояснити цього. Який голос забороняє мені називати тебе онуком?

Сідайте. Хай дівчата зроблять нам бутерброди. Витрушуйте кошики з делікатесами й вином, діти, тільки не порозкидайте папок, що їх так гарно склала в стоси Леонора. Найкраще буде, якщо кожен вибере собі паку за якийсь рік і сяде на неї. Ви, Шрелло, візьміть собі паку з літерою "А", вона найбільша. А тобі, Роберте, я запропоную паку за тисяча дев'ятсот десятий рік, вона друга за величиною, добре? А ти, Ріозефе, може, сам вибереш, що тобі до вподоби? Непоганий тисяча дев'ятсот двадцять перший рік. От і добре, сідайте. Перший ковток наш буде за пана М., щоб здивований вираз ніколи не сходив з його обличчя... А другий — за мою дружину, хай її благословить господь. Шрелло, гляньте, будь ласка, хто там стукає в двері.

Якийсь пан Грец хоче засвідчити мені свою пошану? Споді ваюся, він не притарабанив на спині кабана? Ні? Слава богу. Прошу, любий Шрелло, скажіть йому, що мені з ним нема про що говорити. Чи, може, ти, Роберте, вважаєш, що сьогодні саме той день і та година, щоб приймати пана Греца? Не вважаєш, правда? Дякую, Шрелло. Сьогодні той день і та година, коли слід урвати фальшиві добросусідські стосунки. Кілька слів можуть коштувати людині життя: "Це гріх і ганьба",— казала стара пані Грец. І один помах руки може коштувати людині життя, і один погляд, який не так зрозуміють. А тепер, Гуго, налий, будь ласка, вина — сподіваюсь, ти не образишся, коли ми тут, у родинному колі, віддамо належне навичкам, які тобі довелося здобути в житті, і скористаємося ними?

Великі букети ставте перед панорамою абатства Святого Антонія, а менші — обабіч неї, на полиці, де лежать скручені в рурку креслення. Заберіть звідти ті рурки й повикидайте геть, насправді то не креслення, а чистий папір, вони лежать там тільки для декорації. Чи, може, хтось із вас захоче використати той коштовний креслярський папір? Ти часом не захочеш, Йозес})е? Чому ти так незручно сидиш? Ти вибрав тисяча дев'ятсот сорок перший рік, а він був неврожайний, хлопче. Сорок п'ятий був би кращий, замовлення так і сипались на мене, але я їх роздав, синку. Через слово "sorry" перехотів будувати. Рут, склади в купу вітальні адреси на креслярському столі, я замовлю друковану відповідь із подякою. А ти допоможеш мені заадресувати конверти. За це я куплю тобі щось гарне в Гелени Горушки. Як та відповідь має звучати: "Щиро дякую за увагу, яку ви мені виявили у зв'язку з моїм вісімдесятиріччям"? Може, я додам до кожної відповіді власноручний малюнок. Як ти вважаєш, Йозес})е, варто чи ні? Намалюю пелікана або змію... чи, може, буйвола?.. Глянь тепер ти, Йозефе, хто там прийшов так пізно. Четверо людей із кав'ярні "Кронер"? Принесли подарунок, від якого я, по-твоєму, не повинен відмовлятися? Ну Добре, хай заходять.

Двоє офіціантів і двоє дівчат з кухонного буфету обережно занесли в двері широку чотирикутну дошку, накриту білою, як сніг, полотниною. Старий злякався: невже вони принесли небіжчика? В одному місці щось гостре, як палиця, напинало полотнище. Може, то ніс? І несли його вкрай обережно, немов небіжчик був їм дуже дорогий. У майстерні запала цілковита тиша. Леонорині руки застигли з букетом,

Рут завмерла з пачкою вітальних адрес, обрамлених золотом, Маріанна не встигла поставити порожнього кошика.

— Ні, ні,— тихо сказав старий,— не ставте цього додолу. Дайте їм дві підставки від креслярських дощок.

Гуго і Йозеф узяли з кутка дві підставки й примостили їх на паки документів від тисяча дев'ятсот тридцять шостого до тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Офіціанти й дівчата опустили дошку на підставки, поставали по її чотирьох кутках і взялися за ріжки полотнини. Старший офіціант урочисто скомандував: "Нумо!" — і вони підняли полотнину.

Старий почервонів, підскочив до макета, витвореного з тіста, й підняв кулаки, наче музикант, який збирався на силі, щоб гнівно загупати в барабан. Якусь мить здавалося, що він зараз розтовче ту солодку споруду, та потім кулаки опустилися й безсило повисли вздовж тіла. Старий тихо засміявся, вклонився спершу дівчатам, а тоді офіціантам, випростався, витяг з кишені гаманця й дав кожному по банкноті.

— Прошу,— спокійно сказав він,— передайте пані Кронер мою щиру подяку і скажіть їй, що важливі події, на жаль, змушують мене відмовитися від сніданку в її кав'ярні... важливі події. З завтрашнього дня я вже не приходитиму до вас снідати.— Він почекав, поки дівчата й офіціанти вийшли, а тоді вигукнув: — Ну, починаймо, діти, дайте мені великого ножа й тарілку!

Він найперше зрізав баню з церкви й подав тарілку Ро-бертові.