Бранець своєї землі - Сторінка 30

Потім кивнула: так, вона все розуміє.

— Що ж,— мовила примирливо, відтак додала: — Як жаль. Ваша поїздка тільки почалась. Наші лікарі доглянуть Тесе. Адже у нас чудові лікарі. Ми приставимо няню до неї...

— Завжди так, коли діти хворі,— пояснював Руперт.— Та й ліпше хворіти дома.

— А може, вмовите дружину побути хоч тиждень?

— Навряд. Якщо ми повернемось завтра до Гагри, Джо встигне на московський літак. Влаштуйте, щоб їм не довелося ждати лондонського.

— Звичайно, але...

— То зробите?

Ніна засмучено кивнула.

— Як жаль,— повторила вона, і Руперт відчув до неї співчуття.

Щоб розвіяти гнітючу атмосферу, він погодився піти на вечерю, влаштовану на його честь грузинськими вченими. А до того оглядав місто, яке грузини вважали другим Парижем.

Та він залишився при своїй думці. Хоч тут теж були обсаджені деревами бульвари, але вели вони вгору; текла річка, але то був аж надто стрімкий гірський потік. Тбілісі мав свої чари — мальовничу панораму гір, широких полонин та ясно-блакитного неба. Тутешні жваві чорноокі та повногубі люди нітрохи не скидалися на знеможених мешканців Парижа. То не були паризькі ділки, в них почувалася весела безтурботність, навіть легковажність і такий гарячий темперамент, що його не могла погасити навіть старість.

Руперт помітив, як вони ставляться до Ніни — чемно, навіть галантно, але все ж таки не так, як до своїх співвітчизниць.

Руперт згадав Дж. Б. Лілла та його завдання, хоч розумів, що з першого ж дня опирався адміралові, не бажаючи бути підглядачем. Йому зовсім не хотілося дивитись на цю країну чужими очима. Віп намагався зберегти незалежність і самостійність своїх поглядів, і досі йому це вдавалось. Та завдання Лілла було підступніше, аніж він сподівався. Рупертові важко було дивитись на росіян інакше, як хотів адмірал,— таємне споглядання та його зловісна мета приємно дратували. Цікаво було визначити рушійні сили, що керували цією країною, з'ясовувати собі, чим ці люди дужі і чим слабкі. Все, що він помітить, може стати підтвердженням або запереченням можливості виграти або програти наймогутніше змагання в історії. І все ж, як це не було цікаво, невпинно муляла думка: чи має право людина стати поза цим конфліктом двох світів, що змагалися один з одним з неймовірною силою? Відповідь напрошувалася сама собою: "Ні". Хіба ж можна сховатися од прямого вибуху?

І Руперт мимохіть намагався вловити й запам'ятати те, що потрібно було Дж. Б. Ліллу.

— Ви не хвилюйтесь,— вивела з роздумів його Ніна.— Тесе скоро поправиться.

— Авжеж,— поспішно одказав він.

Вони їхали в машині. Руперт уважно глянув на супутницю: з деяких пір він почав придивлятися до неї. Чи не помітила вона чогось на його обличчі? Чи не підозрює його?

Руперту неприємно було почувати себе винним перед нею.

—— Олексій правду говорив: ви поринаєте в роздуми і нічого не бачите навкруги,— зауважила вона.— Пробачте, коли перебила...

Вона ніби намагалась влізти йому в душу; йому це було пеприємно, бо почував себе злочинцем. Проте по допго карався...

* * *

Вони вечеряли високо в горах у Ценеті. Тбілісі сяяв, мов зоряний пил, далеко внизу у гірській долині. А вгорі голубіли окутані снігом верхівки Кавказьких гір.

На відкритій веранді невеличкої вілли стояв стіл, заставлений наїдками, і один з гостей, автор старогрецького словника, співав грузинську народну пісню. Викладач англійської мови на ймення Ніко наспівував тихенько її переклад у вухо Рупертові, він казав, що то пісня грузинського вояка — бранця персів.

Тости були звичайні, коли пили з бокалів, і вельми урочисті, коли пропонували випити з рога. Головуючий — його звали тамада — надавав слово кожному: тому, хто говорив, наповняли ріг, і він мусив випити його до дпа. Вино здавалось легким і терпким.

Професор Ніко, що сидів поряд, характеризував йому кожного з гостей,— хто він, яке посідає місце в науці, скільки йому років.

— Пийте, містере РойсІ — припрошував він.— Розважайтесь. Ви — серед друзів.

Потім попрохали Руперта заспівати. Він глянув на Ніну, яка почувала себе тут так само самотньо,— їх захопило, мов дві легенькі тріски, в цьому грузинському морі, і Руперт відчув до неї тепло. Та що йому заспівати?

— Ні,— одмовився він.— Я не вмію.

— Просимо,— наполягав Ніко.

— Наші пісні не пасують до ваших гір.

— Але ж ми любимо Шекспіра.

Ніко заспівав англійською мовою, і гітарист підхопив мелодію, ніби вона була йому добре знайома.

На якусь мить любов до батьківщини заполонила його зігріте сонячним вином серце, і Руперт ледве стримався. За все своє життя він ще ні разу так бурхливо не почував себе англійцем. Чому? Цього він і сам не розумів.

Схожий на тигра професор, який був тамадою, послав Рупертові ріг, наповнений вином. Той знехотя встав, глянув на Ніну й почав:

— Я почуваю себе тут самозванцем..

Ніна схилила голову, а він не зводив з неї очей.

— Я не знавець античної культури...

— Ну й що? — всі загомоніли.— Зате ви наш друг!

— ...Я навіть не чув про Грузію, поки не приїхав сюди. І, може, й не приїхав би, коли б не місіс Водоп'янова...

— Браво! — закричали вони, і Руперт хотів спостерегти, чи викликали в неї його слова хоч краплю задоволення, чи згладили вони оті прикрощі, що він їй завдавав. Та вона не підвела голови, і Руперт вирішив, що то вино (він випив його вже зо два літри) настроює його на мінорний лад,— і так йому раптом схотілося, щоб Ніна звела свої ясні очі та дала зрозуміти, що рада його намаганню помиритися з нею.

Вона й не глянула на нього, і Руперт коротко подякував за гостину й висловив жаль, що не може довше зоставатися в цьому чудовому краю, але сподівається ще колись повернутися.

— Ласкаво просимо! — загули всі.

Він випив і знову заслухався їхньої пісні, а потім дивився, як вони танцюють. Вряди-годи його погляд милувався ніжним серпанком теплої ночі та примарними обрисами снігових вершин.

Руперт не помічав, як плине час, та коли після нових тостів і пісень схотів підвестися, відчув, що ноги йому но служать. Голова була ясна, а ноги — ніби відняло.

їх з Ніною посадили в машину. Учені махали й співали прощальну грузинську пісню. Машина покотила вниз білою дорогою, над самим краєчком глибокого урвища — до Тбілісі, що сяяв у далині, ніби посиланий зоряним пилом.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Джо полетіла. Проте в останню мить, дивлячись у вікно Йітака на Руперта й Роланда, котрі стояли на розпеченому гудроні поряд з Ніною, відчула раптом, що робить помилку.

— Я повернуся, коли Меріен скаже, що Тесе ніщо не загрожує,— гукнула вона Рупертові.

Той сумно кивнув, бо знав, що вона його просто втішала.

— Ви не повернетесь,— заперечила Анджеліна, якій хотілося зостатися.— Місіс Ройс думає тільки про себе,— кинула вона Рупертові, несучи дівчинку по трапу.

Заревли двигуни, літак злетів і почав набирати висоту. Джо плакала: вона одразу відчула свою самотність, а ще дужче турбувалася за сина й чоловіка, котрих полишала в цій таємничій і чужій країні.

* * *

А на землі шпигун Ройс намагався збудити в собі цікавість до оточення. Дивно, він робив це проти власної волі. Де знаходиться аеропорт і яка його потужність? Місцезнаходження — Адлер, він малий і не може мати стратегічного значення. На.під'їзних шляхах не помітно жвавого руху, не видно ні цистерн з розрідженим киснем, ні радарних антен. Руперт розсміявся сам із себе. Яке це глупство! Проте відомості розвідувального характеру, і дуже цінні, тут можна добути. Може, Ніна дасть йому потрібну інформацію?..

В якій мірі, наприклад, вона репрезентує погляди й настрої радянських людей? Ніна дуже цікавила його, але зараз він уже не міг розрізнити, де просто цікавість, а де розвідницька доскіпливість, тобто вивчення таємниць російського характеру, що так бентежив Дж. Б. Лілла.

Вони повернулися в Гагру, і весь день Руперт почував себе не гаразд. Джо не слід було їхати. Він сидів на пляжі, а навколо товпились люди та розпитували його про Англію. Ніна запитала, чи не набридають вони йому, та Руперт продовжував чемно бесідувати з ними. Додому повернувся пізно, повечеряв і зразу ліг, почуваючи себе зовсім самотнім.

* * *

Вранці вони залишили Роланда з місцевими хлопчиками, а самі поїхали до одного з грецьких поселень на березі Сухумської бухти. Туди було сорок кілометрів. Щоб розважити Ніну, Руперт почав розповідати про грецькі поліси, хоч це зараз навряд чи її цікавило.

— А чому ви так ними захоплюєтесь? — питала Ніна, ледве стримуючи нудоту од частих заворотів машини на крутих віражах.

— Тобто?..— дивувався він.— Адже Греція — колиска нашого світу.

— А де колиска Греції? — не вгавала вона.— Чому ви захоплюєтесь саме нею, а не Єгиптом або Ассірією, котрі набагато давніші?..

Руперт ніколи над цим не замислювався, і тому зовсім отетерів. Очевидячки, його цікавила не абстрактна ідея спадкоємності культур чи сподівання зробити відкриття, а щось значно глибше. І ось Ніна хоче переконати його, що все це має сумнівне значення.

— Бачите,— невпевнено почав він.— Греція була для свого часу незвичайною країною. Стародавній грек — людина в повному розумінні цього слова. Навіть у їхніх богах було Стільки людського, а сама людина вважалась напівбогом.

— Ну й що?

— Не знаю, але вони ніколи не пасували перед труднощами. Хоч і були марновірними, боялися всіляких дурниць, як фатум або приворот, зате не схилялися перед дійсністю.

— У Греції було рабовласницьке суспільство,— мовила вона,

— В Афінах, а потім і по всій Елладі вільні громадяни були рівні перед законом. Ці мужні й сміливі люди мали свої вади, але в них сильно було розвинене почуття колективу, відданість обов'язку, прихильність один до одного. І головне — вони вірили у все це.

— Навіщо шукати так далеко? Ви можете віднайти це й у нас.— Він посміхнувся.— Не смійтеся! Ми теж хочемо, щоб наші люди поважали колектив, рівність, обов'язок. Греки не завжди викликали захоилення. Ось ви говорите про Ахілла. А в ньому сидів звір, і він поводив себе як розбещене дитя. Не можна захоплюватись минулим лише заради того, що воно минуле!

Гі вже геть захитало. Руперт побачив, як лице в неї поблідло, а очі помутніли. Він ждав, що вона спинить машину, та куди там! Тоді він спинив сам і запропонував їй трохи перепочити. Ніна Зійшла до невеличкого струмка і довго лежала, важко дихаючи, на холодному камінні, а він розважався, кидаючи гальку в воду та стежачи, як автобуси з туристами здираються в гори по розпеченому серпантину шосе.

— Чому ж ви не зберегли оті грецькі чесноти в себе? — запитала вона, скидаючи взуття.

— Ми їх бережем.

— Та у вашому світі панує насильство і жорстокість, в ньому дуже мало героїчного.