Бранець своєї землі - Сторінка 32

Михайло здер з Руперта маску й потягнув до човна. Той

довго лежав без тями на дні, потім він виблював і, відкривши очі, побачив над собою Ніну. З неї патьоками стікала вода.

— Руперте...

Він знеможено сів і, поглянувши на їхні злякані обличчя, збагнув, що сталося.

— Я дуже шкодую...— промимрив ледь чутно. Ніна підвела його, а Михайло зняв акваланг.

— Як ви себе почуваєте? Що трапилось? — допитувалась Ніна.

— Уже все добре. Мабуть, я втратив свідомість — забув одкрутити кран...

— Так,— потвердив Михайло.— Або ж відкрутили не до кінця.

Руперт винувато глянув на Ніну. Вона ніяк не могла заспокоїтись; одяг і волосся були геть мокрі, а шия й лиц£

горіли, обпечені палючим сонцем. Коли їхні погляди зустрілися, Ніна раптом зітхнула й одвела очі.

— Треба негайно одвезти вас на берег,— затурбувалась вона.

— Та мені зовсім добре,— запевнив він.— Передайте Михайлові, що я дуже шкодую... то була виключно моя вина.

Аматор теж перелякався, але ні на мить не втратив самовладання; Руперту було навіть приємно з цим мужнім і відданим юнаком.

— Я одвезу вас на той бік,— запропонував Михайло,— і ми поглянемо на рештки турецької фортеці. Там і відпочинемо, принаймні, поблизу не буде стільки цікавих.

— Але ж ми пливли звідти,— здивувалася Ніна.

— То й що? Причалити ліпше там.

Ніна кивнула. Тепер вони всі розуміли одне одного. Навіщо іншим знати про те, що трапилось? Михайло запустив мотор. Коли пропливали повз підводні човни, Руперт запитав себе, чи може він визначити їхній тоннаж, силу і озброєння. Він глипнув на Ніну і опустив— очі.

Вона пригладжувала мокре волосся*

— Як ви себе почуваєте? — тепер запитав він.

Вона лиш кивнула і глянула на свій мокрий одяг.

Гаряча хвиля вдячності й поваги до неї зігріла Рупертові серце. Як дивно, подумав він, за одну мить Ніна одплатила йому за все, що він зробив для її чоловіка протягом шести місяців. Він розумів, що міг би втонути, якби вона вчасно не витягла його. Рупертові хотілося висловити їй свою подяку, та нараз побачив, що крізь мокре плаття видно все її тіло.

Він одвів очі й нічого не сказав,

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Руперт зателефонував Джо із санаторія для працівників Півночі. Тут відпочивали жінки й чоловіки, схожі на лапландців, а також російські льотчики, геологи та метеорологи. Всі вони висловлювали захоплення пригодами його й Олексія.

— Як почуває себе Тесе? — кричав він у трубку на весь санаторій.

— Краще,— почувся нерозбірливий голос.— Меріен встановила те ж, що й російські лікарі. Запалення товстої кишки. Але вона не вважає це небезпечним.

— Може, покласти її в лікарню?

Він повторив кілька разів і не розібрав відповіді, та здогадався, що Джо, певно, сказала: "Так. З'ясується за кілька днів". Потім почув:

— Зараз вона в садочку, грається з Фіджем.

Про повернення в Радянський Союз навіть не згадала, і Руперт чомусь радів. Все говорило за те, що без неї краще.

В Лондоні було ще рано, а в Гагрі вже пообідали, і він розумів, що заважає іншим відпочивати. За розпорядком всім належало спати. Та звістка про Тесе була для нього радісною, і Руперт розсівся в кріслі біля великого круглого стола, накритого плюшевою скатертиною, і завів мову з кількома відпочиваючими. Дехто з них задавав такі складні питання про його перебування в Арктиці, що він навіть не міг на них відповісти.

— Як пояснити, що ви дрейфували в протилежному напрямі?

— Знати не знаю,— сказав він до Ніни. Хоч розумів питання, та не наважувався відповісти по-російськи, а Ніна переклала.— Може, прибережні течії йдуть там назустріч океанським.

— Я знав радиста, що летів з Водоп'яновим,—заявив худорлявий в окулярах.— 3 Сергієм ми товаришували з дитинства. Бідолаха.

Руперт пригадав жовту, задубілу на морозі фігуру, що крцюрбилася в кутку кабіни під горою навігаційних журналів та приладів. Йому стало моторошно, і вія помовчав.

Всі пішли проводжати його й по черзі тиснули руки на прощання; одна з жінок мовила по-англійськи:

— Я така рада, що вашій дівчинці краще.

— Ви ночуватимете тут? — запитав він Ніну.

— Ні, в корпусі, де лежить Олексій.

Руперт досі почував відповідальність за нього. Тому спитав, що думають про його стан лікарі? Чи зможе він колись нормально ходити?

— Вони кажуть, що зможе,— запевнила Ніна.— У нього ніщо не пошкоджене, лише атрофовані м'язи та нерви на ногах. Лікарі певні, що це минеться, коли він берегтиме себе. А ви ж знаєте, який він!..

— Такий-бо вже! Що поробиш!

— Знаю,— мовила Ніна.— З тих пір, як він повернувся, я що тільки не робила, аби вгомонити його, та дарма.

— Можи а мені навідати його? — який уже раз просив Руперт, та Ніна знову відповіла обіцянкою:

— Звичайно. Але сьогодні йому дають заспокійливе і не слід збуджувати його. За кілька днів він устане.

— Вам, певно, було не з медом з тих пір, як він повернувся...

— Я цього б не сказала. Олексій ніколи не стомлює мене, навіть коли хворий. Він завжди всім задоволений. І який біль не мучить його, не рюмсає.

— Що правда, то правда,— потвердив Руперт. Вона засміялась:

— Ви знаєте це не згірш од мене.

— Навряд,— заперечив Руперт,— Проте він завжди тримав себе в руках, навіть коли я починав казитися. Ми жодного разу не посварились, хоч Олексій мусив почувати себе дуже кепсько. А знаєте, що він хотів себе втопити, аби дати мені можливість врятуватись?

— Ні, зовсім не знала. Але це дуже скидається на нього. Зате тепер часто повторює: "Ройс — оце людина! Плигнув один з літака на кригу!" — Ніна замислилась: — У нас всі захоплюються вами й Олексієм. Я — теж. Ви мужні люди.

Йому стало незручно, і Руперт почав розпитувати про санаторії: хто користується ними.

— Всі, хто добре працює.

— У вас головне робота?

— А що ж іще? Так, у нас всіх цінують по роботі. Вона знову була насторожена, а в її тоні з'явилася

неприязнь.

Він пошкодував. Зовсім не хотілося дратувати її, але так виходило. Бо не міг одрізнити просту цікавість од пильної уваги до цієї країни, заповіданої Дж. Б. Ліллом. До того ж Ніна так хвилювала його, що навіть хотілося трохи подро-чити її, аби поглянути, як вона це сприйме.

— З виду всі вони "інтелігенти", так, здається, у вас кажуть?

— Ні, серед них більшість — робітники. Дехто з жінок, яких ви бачили, працюють у їдальні нашої станції на Новій Землі.

— Це там, де ви випробовуєте атомні бомби?

— Ми їх більше не випробовуємо.

— А де ви були в Арктиці? — поцікавився він.

— Скрізь. Навіть на дрейфуючій крижині.

— З обов'язку? Чи як дружина Олексія?

— Звичайно, з обов'язку. Жінки не можуть їздити за чоловіками. Я проваджу культурно-освітню роботу. Минулої зими об'їхала всі наші станції.

Він мимохіть подумав, що слід розпитати її про радянську Арктику. Вона добре все знає, і кілька хитрих запитань могли б допомогти з'ясувати місцезнаходження зимі-вок. Ніхто в Англії не знає, де вони.

"К бісу!" — лайнувся про себе.

Йому стало гидко, що міркує як справжній шпигун, хоч думки, навіяні Дж. Б. Ліллом, все дужче непокоїли його. І він майже з професійною цікавістю розглядав одноколійну електричку, риболовецьку флотилію, що пропливала вранці повз берег, та розпис руху автобусів. Звернув увагу також па те, що всі дороги ведуть до прибережного шосе. Лише одна вилася вгору — до озера Ріца.

— А чому в гори немає більше доріг?

— Тут надто м'які грунти,— пояснила Ніна.— Часто бувають зсуви та обвали. Навіть ця дорога зовсім нова.

До війни, розповіла Ніна, в цих місцях були болота й розплідники малярії. Мочарі висушили, посадили евкаліпти й проклали шосе.

Цікаво, чи знають у військовому міністерстві, що боліт більше не існує, а дорога простяглася уздовж всього побережжя?..

, Ввечері Ніна повела його в Стару Гагру, де був курорт ще за царату. Все виглядало солідно й старомодно; —над ботанічним садом височів готель на швейцарський мапір. Вони догуляли алеями парку, де юнаки й дівчата співали російських пісень або читали в тьмяному світлі жовтих ліхтарів.

— Чому вони всі тут, а не на березі або в горах?

— У нас люблять гуляти в парках.

Тоді, коли навколо такий тихий рай, дивувався Руперт, така краса диких гір і гаїв! А відтак подумав: дикі й необ-житі місця мало цікавлять росіян. Англія — суцільний парк, тому його співвітчизники мандрують по світові в пошуках самотності. Росія — вельми дика й непричесана країна, а її люд тулиться до затишку й світла, як у цьому маленькому паркові на березі моря.

"Адмірал мав рацію!" — вирішив він, зробивши такий висновок про так званий російський характер.

Вони поверталися додому під розлогими екваліптами понад шосе. Часто грпмотіли автобуси, ущерть набиті людьмп. Лунала російська пісня, і Руперт знову підсуму-

вав: "їхні пісні дзвенять повсюди. Росіяни люблять триматися купи".

"Так, він має рацію!" — знову згадав Дж. Б. Лілла. І роздратовано подумав, що йому тепер не втекти од адмірала: все в цій країні таке незвичайне, все будило до себе цікавість і викликало здивування.

Але навіщо йому все це вивчати?

Конечну мету адмірала він знав, і не сприймав її всерйоз. Хіба ж вірить зараз хто-небудь у можливість війни? Його більше турбувало те, чи зуміє він щось запам'ятати, не нотуючи на папері. Свідомість злочину перешкоджала довірити щоденнику оці свої наївні, але щирі спостереження. А раптом це небезпечно? Та як же тоді все затямити?

"Ні,— вирішив він,— не буду записувати". І посміхнувся, згадавши про ручку Колмена.

—— Чому ви смієтесь? — поцікавилась Ніна.

— Та так... згадалось...— одбувся він, вважаюча себе зрадником.

Вона спокійно взяла його під руку.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Він картав себе за підозріливість до Ніни, та коли перед від'їздом до них приєднався ще один попутник, це зовсім збентежило Руперта, і він вирішив бути обережнішим.

Ніна час від часу зникала, і Руперт був певен, що вона не тільки навідує Олексія, але й радиться з кимось стосовно нього. Коли Руперт що-небудь прохав або пропонував кудись поїхати, вона неодмінно відповідала: "Я подумаю", а сама йшла й поверталася з відповіддю. З ким вона радилась? Куди ходила? Він почував, що кожен його крок кимось скеровується. І чому вона не пускає його до Олексія? Такі підозри не давали спати. Іноді поведінка присутніх здавалась йому дивною. Хоч він розумів, що все це наслідок розбурханої уяви.