Бранець своєї землі - Сторінка 42

Але коли?

— Щойно дістанемо квитки на літак.

—> А можна мені лишитися тут до четверга? =

— Навіщо?

—А Я-"беру участь у— двох, виставах..* В п'єеі, Щексніра "Буря" і в "Мудреці з Оза". ^

— Російською мовою?

— Наполовину. Якщо я поїду, то все зірветься. Можна мені лишитися?

Руперт не знав, як він витримає ще цілих чотири дні...

— Гаразд,— мовив він.— А як ти себе почуваєш?

— Нічого, дякую.

— Тоді я приїду за тобою в п'ятницю.

Вони сухо попрощалися, і Руперт повісив трубку. Ніна питально глянула на нього: що сказав Роланд?

— Йому там напрочуд добре,— одказав Руперт.— Хоче ЛИШИТИСЯ до четверга. Отже, замовляйте квитки на п'ятницю.

Вони теж ставилися одне до одного з підкресленою чемністю, та дивна річ: чим дужче стримували себе, тим більше розпалювали пристрасть, якої перше не почували. А це, в свою чергу, штовхало їх до інтимності, що її вони намагалися уникнути.

— А тепер можна викликати до телефону Джо? — запитав він.

— Доведеться чекати до одинадцятої вечора. А зараз, якщо я вам більше не потрібна, піду вгамую Олексія.

— Дякую, мені нічого не треба.

— Тоді я піду.

— Гаразд...

Ніна йшла, не бажаючи цього, і він теж не хотів її відпускати. Бо раптом усвідомив, що за останні кілька тижнів був тільки з нею, і ось зараз вона піде до іншого..." Що вона там робитиме? — питав себе.— Як буде триматися? Невже так само, як і перше?.."

— Ніно! — вигукнув він. Вона невпевнено озирнулась.

— Що?

— Де Тедді? — запитав він, думаючи про інше.— Вже повернувся з Севастополя?

— Так, але поїхав знову, коли дізнався, що нас немає. Не знаю, де він зараз. Здається, у свого приятеля. Він приїздив з ним у Севастополь... А що? Він вам потрібен?

— Ні. Я просто подумав, куди він запропастився.

— Повернеться. Не турбуйтесь,— мовила Ніна. І поспішила одійти, скориставшися тим, що Тетяна принесла обід.

Думки про Федора й англійський путівник трохи одво-лікли Руперта. Що завгодно, лиш би не думати про Ніну!

їсти не хотілося, але, поважаючи турботи Тані, він сів за стіл.

— Чому Ніна й Олексій не обідають з вами? — спитала вона.

— Не знаю. Може, тому, що я їх не запросив.

— Я запрошувала Ніну, але вона відмовилась. Може, ви посварились?

— Ні. Просто вона вважає, що Олексієві треба відпочити.

Невже й Таня все знає?..

* * *

Руперт з Ніною просиділи цілу годину на балконі, ждучи, поки дадуть Лондон, а навколо синіла тиха літня ніч. Та ось він почув нетерпеливий голос Джо, який доніс пахощі далекого англійського літа.

— Здрастуй, Джо І — розітнув його голос північну дрімоту.— Як ся маєш?

Та голос Джо кудись пропав, і він знову закричав, щоб його повернути.

— Джо, ти мене чуєш?

— Коли приїдете? — запитала вона.— У тебе навіть голос став російським... Ти був на острові? Я щойно отримала твого листа...

— Так,— одповів він, здригаючись од самої згадки про той острів.— Ми були там. Ти чуєш? Повернемося десь за тиждень...

— Я чекала вас сьогодні або завтра. Роланд біля тебе? І знову потонула в нічному безгомінні.

— Ні, він спитьі

Він досі не признався їй, що Роланд у таборі. Хай потім. Коли Джо знову виринула на хвилю, він почув, що Тесс ось уже два дні в лікарні.

— Чому? Я вважав, що вона давно здорова...

їх роз'єднали, і він передав трубку Ніні. Вона деякий час посперечалася з операторкою і потім заспокоїла його;

— Вони з'єднають вас ще раз.

— Джо каже, що Тесс у лікарні.

— Тоді підождемо.

Знову всілися на балкоиі, що повис над безмежною синявою моря, яке мерехтіло в місячному сяйві, і лиш вряди-годи сліпучий промінь прожектора краяв його, наче святковий пиріг.

— Навіщо ждати? — озвався Руперт,— Ви, мабуть, стомилися.

— Нічого...

Вона знову була аж надто послужлива й гостинна. Зате він ледве стримував себе — її самодисципліна збуджувала те, що вже не можна було собі дозволити. Спокій ніяк не повертався до нього, і Руперт сподівався, що голос Джо поставить усе на місце. Але Джо — це Джо. Голос її був спокійний і безликий, якою здавалася тепер і вона. Одне її тепле слово, і рівновага повернулася б, та Джо не вміла говорити подібних слів. Все у неї було надто тверезе й помірковане, навіть кохання.

— Олексій не здивується, коли прокинеться? — запитав він.

— Ні,— тихо мовила Ніна.— Він знає, де я.

— Я дуже шкодую, Ніно...— з відчаєм мовив він.

— Тепер це вже стосується лише мене...

Так. Але в нього все так непевно! Голос Джо розбудив усі його сумніви. Він давно знав, що у них різні натури й погляди на світ. Та тепер почав розуміти й багато іншого. Ніна ставала дедалі ближчою й ріднішою йому. І якою б не була та слабкість, що з нею вони обоє змагались, вона породжувала між ними дивну спорідненість, якої Руперт досі ні з ким не відчував.

— Не треба так каратися,— лагідно мовила Ніна. Жінки па диво спокійні, подумав він. У всякому разі,

вона так виглядала, хоч Руперт не йняв віри. Телефон визволив його од подальших допитувань, на які все одно жодної відповіді не було. Руперт ще раз почув незворушний голос Джо і чомусь знову ждав, що віднайде в ньому порятунок. Та де там!

— Вони поставили Тесе дуже болісну клізму,— повідомила вона.— Потім зробили аналізи й заявили, що вона здорова.

— Чудово! — вигукнув він.— Я постараюсь приїхати якнайшвидше.

— Добре, тільки не летіть.

— Чому?

— Кажу тобі, не лети... з Роландом. Поїздом їхати з Москви всьому-на-всього два дні.

— Гаразд,— пообіцяв він і раптом відчув дивну полегкість.

* * *

Руперт давно вже вважав, що справи його кепські, а коли Ніна вранці прочитала йому коротке повідомлення з газети "Правда" — Олексій саме намагався впіймати метелика своїм брилем,— він не на жарт перелякався.

"В п'ятницю затримано так званого англійського "студента", який насправді виявився агентом іноземної розвідки і перебував у Москві як шпигун. Затриманий збирав економічну й військову інформацію. Він зізнався в своїх діях і викрив інших агентів..."

— Як його звати? — підскочив Руперт.

— Тут не сказано,— байдуже кинула Ніна і взялась читати йому про події в Конго, од якого, за твердженням газети, американці намагалися відколоти Катангу. Потім прочитала про наслідки запуску радянського супутника з тваринами на борту, який приземлився два тижні тому,

— А Тедді не повернувся? Вона здивовано глянула на нього.

— Здається, він у Москві? А чого ви так турбуєтесь?

— Скучив за ним...

Він знав, що після повернення Тедді йому буде каюк. Та що поробиш? Ніна замовила квитки на п'ятницю. Коли пощастить, він прилетить увечері до Москви і сяде в недільний лондонський поїзд.

Хоч Федір неодмінно з'явиться ще до цього, а може, Руперта затримають у Москві...

Йому дедалі важче було приховувати свій неспокій. Може, це й викликало хворобу, бо вранці бідолаха прокинувся в лихоманці. Все тіло було наче побите й страшенно нило. "Грип",— подумав він. Але од Ніни й Тетяни приховав, коли вони з'явилися, як звичайно, несучи сніданок. Та хвороба говорила сама за себе: він не зміг навіть висидіти за столом.

— У вас жар,— сказала Тетяна.

— І вигляд зовсім хворий,— додала Ніна.

Він безсило кивнув. Обидві звеліли йому лягати, і він з приємністю заповз під простирадло.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Ніна й лікарі не на жарт перелякалися. Вони не пускали до хворого навіть Олексія. Входити до кімнати дозволялося лише Тетяні. Бідолаху ізолювали саме тоді, коли він уже звик, що до нього часто заходять люди, аби повідомити, як вони раді з ним познайомитись. Тепер Ніна нікого не впускала.

Зате з'явилися лікарі. їх будо дев*ять, і вони приходили один за одним. Він вважав, що всі вже надто серйозно ставляться до його хвороби, хоч почував себе вельми кепсько. Сестри мацали його пульс, брали кров, лікарі міряли тиск, слухали серце й легені.

— Годі з мене! — сказав він Ніні наступного дня.

— Але ж вони мусять виявити, що з вами.

— Я й сам це знаю.

Вона похитала головою, бо була до того стривожена, що ні на хвилину не залишала його. Засинаючи вдень, він достеменно знав, що вона сидить у вітальні, читає й боїться, щоб він її не одіслав.

— Лікарі досі не знають, що у вас Доведеться зробити рентген.

— У мене грип,— наполягав він.

І солодко потягнувся в ліжкові. Тепер йому нічого турбуватися. Ніна тут, і вона все для нього зробить. Біля цієї жінки з каштановим волоссям він почував себе в безпеці. Зате вночі, коли зоставався сам, його мучив страх, дихати ставало важко, хоч жар уже майже спав і жодних ознак чогось серйозного не було.

Отже, він вирішив, що серйозно захворів.

Вранці лікар-рентгенолог — чорноока вірменка — спитала, чи може він зійти до її кабінету.

— Звичайно,— одказав він, хоч сумнівався в цьому. Накинувши халат та ледве пересуваючи ноги, поплівся

на перший поверх. Ніна кудись запропала, і в темному кабінеті його зустріла лише лікарка, що розмовляла по-французьки, і дідуган у гумовому фартусі. Коли вони його відпустили, Руперт насилу здерся сходами до своєї кімнати і знову ліг; прокинувся од ходи Тетяни, яка принесла йому курку.

— Чоловіки слабкодухі, Таню,— сказав він.— Жінки значно витриваліші, чи не так?

— Це тому, що ми легко можемо виплакатись,— пояснила вона.

Руперт засміявся. Він знову почув непереможний голос Росії. Звідки у них така сила?

Ніна повернулася з десятим лікарем, жінкою, що чимось скидалася на англійську селянку, худенькою, змореною і, очевидно, розумною. В руках у неї були рентгенівські

знімки. Ніна сказала, що це лікарка з Ялти, Долідзе, і взялась перекладати її запитання. Чи хворів він на сухоти?

— Ні.

— Вас часто просвічували?

— На флоті і після повернення з Арктики.

— І нічого не виявили?

— Ні. А що?

— В родині ніхто на сухоти не хворів?..

Руперт відказав, що батько його помер од цієї хвороби 1935 року в Пенангу. І хоч добре знав, який фах у лікарки, не йняв віри, що в нього сухоти.

— Не може бутиі — звернувся він до Ніни. Вона лиш сумно глянула на нього.— Що каже лікарка? — спитав.

— Каже, що у вас зовсім недавно був спалах і що він, можливо, продовжується. Ми не можемо приховувати це од вас. У вас всі ознаки цієї хвороби.

— Я в це не вірю,— опирався він.

— Тепер усіх виліковують! — заспокоювала Ніна.— У нас є потрібні ліки. Як і у вас, в Англії. Звичайно, лікування забере деякий час... Не треба тільки хвилюватися. Прошу вас!

— Я не хвилююсь, а просто не вірю...

Зате Ніна вірила.