Бранець своєї землі - Сторінка 44

А потім глянув на її щире обличчя й вирішив:

"А що коли я їй усе розповім? Поясню, як по-дурному вплутався, що вчинив і чого — ні, може, вона мене зрозуміє?"

— Що кажуть тутешні лікарі?

— Те ж, що й доктор Долідзе, але вони чекають даних рентгену й аналізів. Сьогодні ми поїдемо до тубдиспансера.

Руперт скривився.

— А що думаєте ви?

— Ох, Руперте. Я так за вас боюсь, що вже й сама ледве жива.

Руперту здалось, що вона одкине геть свою стриманість і впаде з плачем йому на груди.

І раптом відчув, що справді хворий на сухоти. Лікарі знають своє діло. Так, справи його кепські.

— Мабуть, я сам у всьому винен,— заговорив він.— Можна мені задати вам одне питання...

— Будь ласка.

— Чому ви поставились до мене з такою підозрою, коли я приїхав?

— Що ви?

— Але ж це так.

— Дурниці І — обурювалась Ніна, але вже спокійніше додала: — Це було зовсім інше. Просто мені хотілося, щоб ви виявились таким, яким змалював вас Олексій. Я боялась, що ви раптом не такий...

— А який?

— Я ж нічого про вас не знала, хоч я вірю в людей. У що тоді вірити? Коли знаєш, що твоє життя залежить од людяності інших... Я так захоплювалась вами! Ви так героїчно вчинили щодо Олексія. Але я сумнівалася, що люди з вашого світу можуть бути такими, як ви. Хіба можна стати другом того, кого не знаєш? Ось що мене бентежило. Адже, коли нема повного розуміння, не може бути й дружби.

— Навіть з боку Героя Радянського Союзу? — Вона почервоніла.— Тоді ви, очевидно, маєте рацію,— заспокоїв він.

— Ні, я таки помилялась...— І, помовчавши додала: — Як усе-таки нелегко — бути просто людиною!

— А раніш ви цього не знали?

— Ні. Лише завдяки вам я зрозуміла, як це важко. Досі мені і в голову не приходило, що можна так ставитись до людини з іншого світу. Ніколи не думала, що буду щаслива лише з того, що ви існуєте. Так, щаслива...

Очі її наповнились слізьми. І він зрозумів, що вже нічого не розкаже. Ніколи! Раптом вона весело розсміялась і стисла його руку.

— Знаєте, що мене найбільше дивує?

— А що?

— Ми з вами дуже схожі одне на одного, хоч я вірю в комунізм, а ви — ні. Я схожа на вас, Руперте, більше, ніж будь-хто в світі. Ніби ми з вами знаємо таємницю життя і вона порівну схована в вас і в мені. Я все запитую себе, чому? Звідки таке відчуття?

— І я не розумію.

— Не знаю напевно, але думаю, що ви мрієте про таке ж майбутнє для всіх людей, як і я. Хоч і розумію, що ви зі мною ні за що не погодитесь. Але вірю в це навіть проти здорового глузду й нормальної логіки.

— Авжеж,— мовив він.— Я з вами не погоджусь. Але до чого тут здоровий глузд і логіка?

— Бо одного почуття мало. Воно може обманювати.

— Але ж може й не обманути.

— Дай боже,— сказала вона, легенько вивільняючи пальці з його руки, бо її знову покликав Роланд.— Я б не знесла, якби це почуття мене обманювало і ми стали ворогами.

* * *

Тубдиспансер містився в старому цегляному будинку. Вони заїхали в двір, де під хирлявими деревами стояли ковбані, й Руперт відчув, що ця лікарня, як усі лікарні світу, просякнута хворобою і смертю.

Його одразу ж повели до приймальні, де було кілька м'яких тапчанів.

— Роздягайтеся,— мовила по-англійськи молода лікарка.

Руперт скинув штани й черевики й збентежено глянув на Ніну, та в її погляді світилася тільки тривога.

— Накиньте піджак, тут холодно, можна й застудитись,— звеліла вона.

Та лікарка повела його в рентгенівський кабінет, обладнаний навдивовижу по-сучасному. Спершу просвітили груди, потім поставили перед рухомим екраном і зробили знімки з боків. Нарешті зміряли температуру, принесли одяг, і він подибав за лікарем уздовж темного й гнітючого коридору.

— Невеселе місце,— шепнув він до Ніни, коли зайшли в кабінет професора.

— Лікарня надто стара. Зате професор дуже відомий. Меблі в кабінеті теж були старосвітські — шкіряні фотелі й канапа, а сам професор нагадував чаклуна.

— Ви, мабуть, були непоганим спортсменом? — звернувся він до Руперта російською мовою.

— Ні, я мало цим займався,— одказав Руперт.

— Професор цікавиться, чи досі ви почували себе здоровим? — пояснила Ніна.

— Більш-менш.

Професор глянув на знімки й погортав історію хвороби.

— Важко сказати...— почав він.— Треба спершу допевнитись...

— А все ж, як ви вважаєте? — спитав Руперт.

— Рано щось говорити. Ми зробили тільки перші спостереження. Потрібен час. А як ви себе почуваєте?

— Не ліпше, ніж виглядаю,— він надто стомився, щоб продовжувати розмову. Потім йому раптом сяйнула думка, і він запитав: — Може, мені краще негайно їхати додому? А ви надішлете свої висновки...

— Не раджу,— похитав головою професор.— Зараз головне для вас не перевтомлюватись. Поїздка може зашкодити.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Вигляд у Федора був зловісний і таємничий. В костюмі, плащі та м'якому капелюсі він здавався зовсім іншою людиною. Поводив себе сухо й агресивно.

— Як це ви захворіли? — різко спитав.

— Дивне запитання! Звідки мені знати?

Федір стенув плечима, потім глянув на Ніну, яка не знаходила собі місця од хвилювання. Очі Федора повернулися до Руперта — він, очевидно, про все догадався.

— Чому ви не сядете? — звернувся він до неї.

— Не знаю,— пробелькотіла вона.— Я вам потрібна?

— Так, адже я не зовсім розумію мову Руперта, а мені треба з ним погомоніти...

В Криму вони виробили досить дивний метод: Руперт говорив російською або англійською, а Федір розумів усе й відповідав по-російськи. Так було доти, поки не зачіпали якихось складних і важливих проблем.

— Тоді я залишусь, Федоре Миколайовичу...

— Чому ви так поспішаєте додому? — ліниво почав Федір, звертаючись до Руперта.

— Я виконав усе, задля чого приїздив,— відказав той.

— Ви ж не оглянули й половини грецьких поселень. Не побували навіть у Фанагорії...

— Мені потрібен був лише Зміїний острів, і все, що я там шукав, я знайшов,— хоробро заявив Руперт, не бажаючи бути мишою в пазурах кота. Він буде одвертим, хоч і не скаже правди. Не треба брехати хоч самому собі, якщо не хочеш заплутатись остаточно.

— Знайшли? Що саме?

— Ознаки того, що там побували греки.

— І все?!

— Можливо, й ні,— признався Руперт, радіючи з того, що наміри противника, хоч і небезпечні, починають вияснятись.— А що ж, по-вашому, я ще шукав?

Федір мляво посміхнувся. Він раптом згорбився і простягнув ноги.

— Знаєте, Руперте... Ви, мабуть, дарма гаяли час

— Он як?

— Авжеж. Хіба не можна було дізнатись у наших спеціалістів, чим завдавати собі стільки клопоту...

— Самому цікавіше пошукати. Особливо, коли знаходиш. Спитайте Ніну. Правда, вам радісно було, коли знайшли монету, Ніно?

Та Ніна, очевидно, вирішила триматися збоку. Вона тільки кивнула. Вигляд у неї був збентежений, і їй краще хотілося б піти. Чи з сорому за Федора, чи з остраху, що має статись щось надто жорстоке, а можливо, й трагічне? Федір не звертав на неї уваги. Він був спокійний, зосереджений і холодний.

— Хай так,— мовив він,— але мені не раз хотілося вас запитати: чи варто було їхати в нашу країну лише для того, щоб глянути на рештки мертвого світу?..

— А чом би й ні? Не всі ж цікавляться сучасними чварами й політикою.

— А ви?

— Не цікавився, коли їхав сюди. Не так, як ваші люди. Федір розсміявся.

— Всі ви на Заході чомусь вважаєте, що ми тільки й цікавимось політикою...

— А так,— обірвав його Руперт.— Ви ж нічого не бачите, крім комунізму й капіталізму.

Федір підвівся й скинув плащ. "Це буде довга січа",— подумав Руперт.

— А що ви знаєте про комунізм і капіталізм,— почав Федір,— коли десь блукаєте в сивій давнині...

— Не так-то й багато. Але, певно, трохи більше, ніж до свого приїзду сюди.

— Наприклад? — Федір повісив плащ на спинку стільця й закинув руки за голову.

— Зараз не треба мене розпитувати, бо я ще й сам не розумію гаразд...

— Вам нічого боятися. Можете говорити сміло.

Руперт пильно глянув на нього. Чого він хоче? Чи просто помучити, чи щось таки вивідати в нього? "Схоже, що я змагаюсь з ним за життя,— театрально подумав Руперт,— але плазувати й кривити душею не стану. Буду казати правду, бо іншого виходу нема".

— Боятись? — перепитав Руперт.— А чого мені боятись?

— Не знаю. Але більшість тих, що приїздять сюда з Заходу, чомусь поводять себе так, ніби бояться нас і нашої дружби. Вам хіба не було боязко...

— Так, трохи,— одказав Руперт, глянувши на Ніну. Невже й вона відчула в ньому отой страх? Він пригадав, з якою підозрою ставився напочатку до неї і її чоловіка. Так, тепер весь світ пойнятий недовірою.— Проте це, мабуть, не так страх, як підозра,— пояснив він.

— Яка різниця... Хіба одне не походить від другого?

— Можливо, але...

— Ви й досі вважаєте, що нас слід боятись?

Руперт відчув, ніби його раптом ударили обухом по голові. Легко вказати "ні", рятуючи свою шкуру, а ще легше кинути "так" із молодецтва, щоб приховати правду.

— Ні,— одказав він.— Я не думаю, що ми мусимо боятися вас, тобто Росії. Але повинні боятися комунізму, а це майже те саме.

— Цікаво] Але ж комунізм не тільки російське завоювання.

— Ні. Проте закордонні комуністи підкоряються вашим наказам.

— Звідки ви взяли? Як можна таке говорити? — втрутилась Ніна; це його здивувало, і Руперт вирішив, що бореться не за одне, а за два життя: за фізичне, якому загрожує Федір, і за духовне, поєднане з Ніною, незважаючи на всі незгоди, нерозуміння й забобони.

— Не знаю,— признався Руперт.— Але чому всі вони думають і завжди чинять, як ви?

— Тому, що вони комуністи,— підкреслила Ніна.

— Все було б зрозуміло,— не втримався він,— якби це робилося не так одверто.

— Всі ми боремося проти спільного ворога,— мовив Федір,— Наша країна — перша соціалістична держава, і кожен капіталіст хотів би бачити її поваленою й розбитою. Тому, які б завдання не стояли перед комуністами інших країн, для них найважливіше, щоб існувала ця держава. їм над усе потрібно, щоб ми вистояли в цій боротьбі,— повторив він.

— От вони й чинять, як накажете,— не здавався Руперт.

— Нам не доводиться їм наказувати. Вони все самі розуміють,— почув він тверду відповідь Федора і раптом збагнув, що непогано розуміє російську мову. Серце його прискорено билось од хвилювання, бо розумів, що потрапив у глухий кут і що йому доведеться змагатися з двома опонентами.

А Федір вів своєї:

— Тепер уже все позаду. Ми не потребуємо чиєїсь допомоги.