Бранець своєї землі - Сторінка 43

Він бачив це по її стурбованому обличчю, по тому, як вона розмовляла з лікаркою і з її рішучості будь-що допомогти.

Вона брала на себе відповідальність і за нього, й за його здоров'я, й за безпеку, і він зрозумів, що тепер нікуди од неї не втече.

* * *

Знеможено лежачи в ліжкові, Руперт мав тепер можливість усе обміркувати й зважити як слід. Хотілося вирвати Колмена з свого серця і назавжди забути про шпигунські наміри Дж. Б. Лілла. Який сенс у тому, що він допомагатиме їм плести тенета проти Радянського Союзу, коли й сам от потрапив у тенета жахливої хвороби?

Він кляв також Філліпса-Джонса і Пола Пула, адже це через них потрапив у пастку. Але скільки не думав, не міг знайти заспокоєння, хоч вірив, що коли дійде до звинувачення, Ніна стане за нього горою. Вона ні за що не дозволить Федору так легко заволодіти ним!

— А що як їй підкаже обов'язок?..— І він спробував стати на її місце, вони ж бо так були схожі одне на одного.

В д. олдрідж

225

Ні, вона зрозумів, що дурнуватий запис у путівнику —. просто випадковість.

Ніна поїхала за Роландом. Всі лікарі погодились, що, коли температура не підскочить, Руперта можна буде переправити в Москву, де його оглянуть відомі лікарі.

Він з нетерпінням чекав повернення Ніни, змагаючись у шахи з Олексієм. Той руйнував рішучими наскоками обережні комбінації суперника і одверто з цього радів, що дратувало Руперта. Тепер він пересвідчився, що в будь-якому змаганні енергія Олексія неодмінно здолає його. Це теж була їхня, російська риса. І саме це перш за все мусить знати Дж. Б. Лілл: якщо коли дійде до війни, росіяни — Руперт був певен цього — переборють і подолають все, вони — витриваліші за інших, вірять у свої сили і краще вміють пристосовуватись до обставин. Поряд з ними Руперт почував себе виходцем з іншого, зманіженого світу.

— Ага, проґавили! — радо вигукнув Олексій.— Так мені дуже легко вас побити.

Він знав усі основні дебюти, тому Руперт не встиг зробити й трьох ходів, як мусив здатися.

— Добре. Ваше зверху,— роздратовано мовив він.

— Давайте ще. Тільки починайте ось так. Це дуже відомий дебют.

— Ви ж знаєте всі ходи й виходи з нього.

— Ні, та й ніхто не знає.

— Гаразд,— погодився Руперт.— Піду пішаком, а потім посуну слона, як ви радите.

Хоч наперед знав, що програє, але злорадно втішив себе тим, що переможе в серці Ніни. Тут уже Олексієві не допоможуть оті дебюти й продовження, бо все вирішує невідчутна нервова спорідненість, яку не поясниш ні розумовою гармонією, ні навіть фізичним потягом. Якщо це можна назвати коханням, то він закоханий у Ніну, а вона в нього. Але ж хіба можна кохати двох жінок водночас?

Навряд. Бо в нього не було сумніву, що досі кохає Джо.

— Вас щось відволікає,— докорив Олексій.— Шахи вас зовсім не цікавлять.

— Пробачте. З мене поганий шахіст.

— Та це ж так просто. Ви — як Ніна: вона завжди питає, навіщо ставитися до гри так серйозно? А я відповідаю: гра тренує увагу, вчить розраховувати свої дії. Адже ви. штурман, Руперте, і вам належить добре вміти, грати... Хоч Ніна вважає це марнуванням часу.— Він почав складати до шахівниці фігури.— Знаєте, вона останнім часом дуже за вас турбується.

— Я завдаю їй багато мороки.

— НіІ Єдина морока для неї — це я. Мені здається, вона вже втомилась від мене. Я замучив її.— Вигляд у Олексія задуманий і стривожений.— Сьогодні вночі їй було кепсько... Колись вона дуже хворіла...

Руперт не бажав слухати, але цікавість перемогла.

— Вона не така вже й міцна, як удає. Коли Ніна чимось пригнічена, сили зраджують її, і вона стає дуже нервова.

Руперт боявся глянути йому у вічі: невже він усе знає й хоче його застерегти? Ні, він просто виказує йому свої тривоги щодо Ніни.

Глянувши нарешті, Руперт зрозумів, що той нічого не відає, окрім того, що Ніну щось мучить, і це, мабуть, нагадало йому велике горе, коли померли діти й Ніна хотіла кинутись під поїзд.

— Коли я поїду, їй стане легше,— мовив Руперт.— І вам буде спокійніше. Вона надто серйозно ставиться до цих обов'язків.

— Авжеж,— стурбовано кивнув Олексій.

* * *

Роланд навдивовижу спокійно сприйняв хворобу батька. Він тепер виглядав зовсім як російський хлопчик. Можливо, таке враження справляла нова звичка носити сорочку, його зачіска і червона краватка. Він привіз із собою силу книг, фотографій і значків. З ним прибуло двоє друзів. Лежачи в ліжкові, Руперт провадив серйозну розмову з дівчинкою років дванадцяти із золотими кісками; вона, очевидячки, міцно заволоділа Роландом. Хлопчик був однолітком сина і, судячи з розмови, мрійник і фантазер. Він здебільша мовчав, та це, мабуть, і подобалось Роланду. Між собою вони розмовляли по-російськи, і Руперт здивовано дослухався, як вільно, хоч і по-Дйтячому, Роланд вергає гучними словами.

— От молодець! — похвалила Ніна.— Чуєте, як чеше?

— Як тобі це вдалося? — дивувавсь Руперт.

— А що тут такого! В "Артеку" всі діти говорять по-англійськи, їх в школі вчать.

Впевненість сина чомусь одразу заспокоїла Руперта. Йому здалось, ніби він раптом визволився з темряви. Бо останнім часом почував себе зацькованим,— не дивно, що став усе перебільшувати.

— Чудово,— весело мовив до хлопчика.— Тепер можемо їхати додому.

— А запалення легень у тебе пройшло? — запитав Роланд.

— Так. Майже...

Речі вже було спаковано; Ніна про все потурбувалась — про квитки, машину, навіть про сумні проводи. Вона їхала з ним до Москви, Десятки людей прийшли попрощатися, закидали його подарунками; хтось навіть приніс велетенського кавуна.

Особливо шкода було розлучатися з Тетяною. Руперт і сам не розумів, що прихилило її до нього — симпатія, закоханість у Ніну чи відданість своїй справі. Він теж поважав працю, вірив у її значення і велич, але такого святого ставлення до обов'язку досі не бачив. І знав, що Тетяна ні над чим не задумується — їй не треба було сушити собі голову над тим, що диктується природою й оточенням.

Вона плакала, втираючи хусточкою очі, й гаряче цілувала Ніну. Руперта зрадила його звичайна стриманість, і він доторкнувся губами до її щоки. Тетяна обняла його й міцно поцілувала.

Зоставалось попрощатися з Олексієм і, очевидно, назавжди. Навряд чи вони зустрінуться ще коли. Олексій теж хотів їхати до Москви, проте Ніна вмовила його лишитися — адже Руперт серйозно хворий і потребує спокою.

Все ж Олексій проводжав їх до вокзалу в Сімферополі.

— Як мені шкода розставатися з таким другом! — говорив він, обіймаючи Руперта.

Руперт подумав, що коли він поїде з Росії, ці слова дружби, вагомі й значимі, що доходять до самого серця, будуть для нього закликом до вірності. І вони більше не лякали його, не здавалися пустими по відношенню до людини, яка вирішила будь-що зберегти свою особистість і відгородилася від усього залізними мурами. Тепер він почував себе з Олексієм вільно й радісно, слова про дружбу більше не лякали його — він уже не боявся, що вони вимагатимуть од нього якоїсь певної відповідальності.

Почуття, що мучило його, було іншого роду. Федір так і не повернувся, і Руперт не знав, чи минула небезпека. Хоч, може, всі його страхи — витвір збентеженої уяви од почуття власної провини?

Він одійшов, коли Ніна прощалася з Олексієм. Можливо, вони простилися раніш, бо зараз обнялися тільки для годиться. Ніна прохала Олексія бути обережним, і він обіцяв:

— Не турбуйся. Я ждатиму тебе.

Потім пошкутильгав до Руперта і міцно обійняв його. Руперт побачив сльози на очах росіянина, і йому стало ніяково.

— Ви гарна людина, Руперте! — бубонів Олексій.— Я ніколи не забуду, що ви для мене зробили. Ніколи не забуду вас. Тільки не піддавайтесь лікарям, добре?

Руперту й самому хотілося гукнути: "Ти теж чудовий хлопець, Олексію! Я ніколи тебе не забуду!"

Та англійська стриманість взяла гору, і вони тільки мовчки обнялися.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ шостий

Два дні в задушливому купе з Ніною й Роландом виявились нестерпними, і, коли прибули до Москви, Рупертові погіршало. Як він не рвався додому, але їхати не міг. Він благав Ніну негайно відправити його поїздом чи літаком, та вона була непохитна. До того ж їй ще потрібно було влаштувати справу з візою.

— Вам гірше,— наполягала вона.— Ви погано виглядаєте.

— Тим швидше мені треба їхати,— мляво опирався Руперт.

— Я боюсь одпускати вас такого хворого. Я ж не можу їхати з вами до Лондона. Цілих два дні в дорозі — все може трапитись...

— Тоді відправте мене літаком.

Тим часом з газет, що їх вона читала йому, Руперт дізнався, що затримано ще двох: американського туриста з валізами, повними релігійних листівок, і німця, котрий мандрував шляхами України у власному авто. У нього знайшли фотоапарати й записники з описами військових споруд під Одесою. "Слава богу, хоч цей не мав відношення до Колмена",— потішав себе Руперт. Про це свідчили фотоапарати — але ж німці завжди нерозлучні з ними, і навіть Колмену навряд чи вдалося б одговорити їх. "Ще не одного спіймають!" — сказала Ніна.

— Ви обіцяли Джо, що не летітимете,— нагадала вона, коли він знову заговорив про від'їзд.

— Але ж виникли непередбачені обставини...

Вона похитала головою. Руперт лежав у готелі "Пекін"; за вікном простягалась мокра після дощу Москва; автомобілі злизали калюжі, наче велетенські тигри — молоко.

— Годі Роланду байдикувати,— зайшов він з іншого боку.

— Я розмовляла по телефону з Федором Миколайовичем. Він сказав, що коли вам не можна буде їхати, ми знайдемо когось, хто б відвіз Роланда додому.

— Ні, ні І — вигукнув Руперт.

Йому стало млосно. Якщо Федір хоче одіслати Роланда, значить, справи його кепські. "Коли вже злочинець у тебе в руках, хлопчика можна й одпустити",— подумав він.

— Не одсилайте Роланда без мене! Джо збожеволів. Як вам могло прийти таке в голову?

— Гаразд,— одказала Ніна.— Поговоріть про це з Федором...

Вона сиділа у нього на ліжку в старосвітському номері готелю "Пекін", який був усе ж таки кращий за "Метрополь": номери чисті, просторі і, незважаючи на претензійне обладнання, досить зручні. В сусідній кімнаті Роланд малював автопортрет. В "Артеку" його навчили вживати олійні фарби, а Ніна купила грунтований картон.

— Хіба Тедді в Москві? — запитав Руперт.— Чим він займається?

— У нього тут сім'я. Завтра він прийде до вас.

Руперт одкинувся на подушки й задумався.