Бранець своєї землі - Сторінка 45

Ми досить дужі, щоб захистити себе, і комуністи інших країн можуть займатися своїми справами.

Руперт здвигнув плечима. Все це, по суті, зовсім мало його цікавило.

— Ніхто не вимагає, щоб ви стали комуністом,— продовжував Федір.— Все, що ми хочемо од вас і від будь-кого,— не готувати війни проти нас.

Останні слова Федір вимовив зовсім тихо, і Руперт кинув швидкий погляд на Ніну, шкодуючи, що вона не пішла, адже вони підходили до головного...

— Чому ви гадаєте, що ми готуємо проти вас війну? — спитав він, усе ще намагаючись бути сміливим і перш за все правдивим.

— У нас стільки доказів, що ми не можемо думати інакше.

— Ви маєте на увазі шпигунство?

— Шпигуни є у всіх,— зітхнув Федір.— Це не такий уже тяжкий злочин, як змови й заколоти, що плануються у вас нагорі.

— Про це я нічого не відаю... Федір глипнув на нього.

— А коли б знали? Якби це залежало од вас, то готували б війну?

Руперт хотів був викрутитись, але якась дивовижна впертість підбурювала його.

— Так,— признався він.— Мабуть, я теж затіяв би проти вас війну.

Ніна злякано глянула, так її образила ця зрада.

— Але ж чому, Руперте? Як ви можете таке говорити? — не втрималась вона.

— Вислухайте мене. Я певен, що ваші політики й генерали планують війну проти нас не тому, що збираються нападати, а тому, що такий тепер світ. Нам доводиться планувати проти вас, а вам — навпаки. Що поробиш?

— Та це ж цинізм!

— І одначе це правда. Від цього нікуди не втечеш. 236

— Добре,— примирливо сказав Федір.— Але скажіть мені, Руперте, який з цього вихід? Чи ви вважаєте, що так мусить бути вічно?

— Якому дурневі це потрібно? — обурився Руперт.— Невже мені хочеться, щоб атомний вогонь спалив мою дружину й дітей?

— Ну то як же? — прищурився Федір.

— Не знаю. Ій-право, не знаю. Я досі мало над цим замислювався.

— Це тому, що ви ненавидите політику,— холодно вкинула Ніна.— Хай інші думають за все. Вони й віднаджують вас од політики: так їм легше чинити, що заманеться.

— Гаразд. Я не маю рації,— почав здаватися Руперт.— Але політика в обох наших країнах сприймається по-різному. Ви будуєте на ній все своє життя, культуру й освіту. А в Англії вважається, що кожен тверезий чоловік мусить тікати від неї, як од чуми — тому що на дев'яносто відсотків вона брехлива, а на останні десять — взагалі казна-що.

— І все ж ви дозволяєте іншим вирішувати вашу долю,— зауважила Ніна.

— Так, тут ви маєте рацію.

Він не хотів сваритися з нею. Сама лише думка про це була йому ненависна.

Федір, здавалося, був цілком байдужий до їхньої суперечки; Руперт кинув на нього палкий погляд і ворухнувся в ліжкові, ніби закликаючи викласти всі свої карти.

— Деякі поводять себе нерозсудливо,— спокійно мовив Федір.— Надто нерозсудливо...

— Всі ми люди,— перебив його Руперт.

— Це не виправдання,— озвалась Ніна.

— Розумієте,— вів далі Федір,— деякі люди потрапляють у сумнівне становище, не думаючи над тим, що роблять, не зважаючи своїх вчинків і не замислюючись, до чого це може привести. Ось у чому небезпека, чи не так, Руперте?

"Збрехати чи викласти все, як на духу?" — подумав Руперт.

— Війна може початись і тому, що чесні люди не задумуються над своїми вчинками,— говорив далі Федір.

— Може, в цьому наша трагедія,— погодився Руперт.

— Так, чесна людина, як от ви, може накоїти багато лиха, коли вважатиме дещо своїм обов'язком.

Руперту це не сподобалось.

— Що ж ви пропонуєте? — процідив він.— Обговорити, в чому полягає мій обов'язок?

— А чом би й ні? Якщо це обов'язок чесної людини, то його не принизить будь-яке обговорення. Коли ж вона просто не розуміє своєї помилки, то їй слід допомогти, чи не так?

"Для чого він напирає на мою совість? — міркував Руперт.— Може, хоче врятувати мене та вказує вихід?.. Чи це його нова пастка, хитрий хід, щоб вибити в мене з-під піг останню сходинку — віру в те, що я виконував обов'язок?.."

Руперт розумів, що треба бути чесним хоча б перед собою. Це давно вже мучило його, і сумління вимагало відповіді. Навіть коли не брати до уваги те, що він робив для адмірала (оті непевні спроби шпигунства, які здавались йому несуттєвими), чи не зрадив він самого себе, погодившись на таку роль, не принизив свою гідність?

— Бачите,— почав він,— кожен мусить дивитися на все відкритими очима не тільки для того, щоб зрозуміти свій обов'язок, а й щоб знайти вихід із жахливого оточенняі перш ніж увесь світ перетвориться на атомний пил...

Федір замислився.

— Що значить "дивитися на все?" — запитав він, наголошуючи на слові "все".— Дивитись можна по-різному. Аби якомога більше побачити?.. До речі, чи багато ви тут побачили? Що ви знаєте, приміром, про нашу країну?

— Дуже мало,— признався Руперт.

— То як же ви зможете дивитись на неї відкритими очима?

— Я ще можу багато дечого дізнатись. Ніколи не пізно,— Руперт почував, що вони підходять до головного. Федір уперто думав, і Руперту все ще здавалось, що йому загрожує біда: ось-ось відчиняться двері, зайде якийсь здоровило з ордером на арешт, а поки цього не сталося, він поспішав виказати все, що наболіло.— Розумієте... кожен з нас не бог, у кожного бувають помилки. Навіть у вас і в Ніни.— Та, глянувши на неї, подумав, що навряд, бо вона сиділа тихо, наче дитина, болісно відчуваючи, що за цією перепалкою приховується якась жорстока й непримиренна боротьба, кінець якої може вирішити і її долю.— Той, хто спізнав і пережив у вашій країні стільки, як я, не може бути байдужим. Я, мабуть, перемінився. Звичайно! І всі мої думки... Хоч я ще не знаю, як саме...

— A-a! — насмішкувато протягнув Федір.

— Я не хочу, щоб вашу країну знищили,—рішуче заявив Руперт,— і, мабуть, не зроблю нічого поганого задля цього. Мені не подобається комунізм. Але побачивши, яких людей ви створили з його допомогою, я утратив страх перед ним. І коли, ви кажете, що страх — це підозріливість, а підозріливість — це страх, то я позбувся й того, й іншого, хоч, може, ще й не цілком. Та не в цьому річ.— Він повернувся до Ніни.— Розумієте, Ніно, ви нічого не знаєте про мене і таких, як я. А ми ще менше знаємо про вас...— Ніна спробувала заговорити, але він перебив її.— Дайте мені закінчити!

— Будь ласка,— похопилась вона.— Будь ласка! — їй, мабуть, таки хотілося з цим покінчити.

— Ніхто в цьому не винен, крім нас самих. Що стосується мене, то я йшов уторованою стежкою: дозволяв, щоб, за мене думали газети й усілякі фахівці з міжнародних проблем. І я вірив будь-яким вигадкам і дурницям, навіть не задумуючись. І якщо беру зараз усе під сумнів, то лише тому, що зрозумів: так далі продовжуватись не може. Інакше я зостався б набитим дурнем.

— Всі ми іноді помиляємось,— добродушно вставив Федір.

— І все ж,— перебив його Руперт,— ви не зробите з мене комуніста. Навпаки! Коли я їхав сюди, то відмовився від спадщини, а зараз їду додому з рішучим наміром повернути свої гроші. Не знаю навіщо. Досі я не був капіталістом, але тепер можу ним стати.

— Не зможете! — запевнив Федір.

— А чому? Всі мої утопії були фальшивими, всі погляди непевними. Тепер я потребую грошей. Хочу, щоб моя жінка й діти жили по-людськи. Кожен має право на це, то чому б не почати з власних дітей? Що ж стосується мене, то я, перш за все, мушу з'ясувати, що й до чого. Для цього теж потрібні гроші. Недарма світ не розумів сам себе. У нього не вистачав на це ні часу, ні витривалості. Нехай я стану капіталістом, але наберусь терпіння й докопаюся до суті. Десь же мусить вона бути...

Федір підвівся, посміхаючись.

— Не вийде з вас справжнього капіталіста, Руперте. Та й чого ви досягнете, ставши експлуататором? Ні! Я навіть не можу уявити вас розжирілим капіталістом..

І став одягати плащ. Нерви у Руперта були натягнуті, як струни. Федір ще трохи повагався. Задумано дивлячись на Ніну, він, здавалося, щось вирішував, та коли розкрив рот, щоб заговорити, у двері постукали.

Пізної — майнуло в голові у Руперта. Це його доля стукає в двері І Він аж похолов.

Ніна одчинила, і на порозі справді з'явилася його доля, але в образі сина.

— Роланд! — вигукнула Ніна.— Де ти так забруднився? Він був весь мокрий і заліплений брудом з ніг до голови.

— Ми гуляли в футбол, а поліцейський каже, що в саду грати не можна...

— Переодягнись! — наказала Ніна.— Мерщій! Глянь, на кого ти схожий!

Роланд навіть не подивився на батька і, зрозуміло, не помітив, як той повертається до життя. Хлопчик радо дозволяв Ніні наказувати йому, що робити, він серцем почував її особливу любов до нього, не таку, як турботи батьків. Руперт глипнув на Ніну і зрозумів, скільки тепла у цієї матері, яка втратила своїх дітей. Роланд був для неї не тільки сином коханого, а й її власним сином.

— Руперте! — почув він голос Федора.

— Що?

— Як ви почуваєте себе? — Той пильно дивився на нього.

Руперт навіть забув, що хворий, що його мучить лихоманка, що воля його підірвана хворобою. Та раптом на нього наринула хвиля бадьорості.

— Добре,— одказав він.— Зовсім непогано.

— Чому ж ви не встаєте?

Руперт глянув на загадкове обличчя Федора і всоте спитав себе, що він за один?

— Ай справді! — заявив він.— Я, мабуть, уже встану.

— Як ви гадаєте, у вас таки сухоти?

— Це у вас треба спитати. Ви ж лікар, а не я.

— А я питаю у вас.

— Ні,— одказав Руперт,— я не вірю, що в мене сухоти. І хай мені грець, якщо повірю.

— Чудово! Я теж вважаю, що нічогісінько у вас нема. Коли така людина, як ви, раптом розклеюється, причину слід шукати ось тут,—Федір постукав себе по серцю.— Я думаю, у вас нема нічого серйозного, з чим ви не впоралися б самі.

Руперт лунко зареготав.

— Так, Тедді! Ви маєте рацію.

— На мій погляд, все, що вам було потрібно,— це добро посперечатись, чи не так?

Невже він оце займався з ним психотерапією? Невже 'затіяв цю суперечку з метою розбуркати його, підняти настрій і зігріти задубіле од страху серце? Невже Федір такий чутливий і так глибоко знає людську душу?

— Ніно! — крикнув той,— Я вже йду.

— Зараз,— озвалась вона і повернулась до кімнати.

— Одішліть його завтрашнім поїздом,— порадив Федір, беручи її під руку.

— Але ж лікарі...

— К бісу лікарів!.Хай їде додому. Це для нього найліпші ліки. А коли затримається тут, то, може, й назовсім...

Ніна кивнула, хоч Руперт і не був певен, що вона зрозуміла його слова.

— Я прийду проводжати вас на станцію,—пообіцяв Федір.

— Дякую,— одказав Руперт.— Ви мене дуже підтримали, Тедді.