Час погорди - Сторінка 7

Єнніфер і Цирі залишили Елландер. Я певен, що про це знаєш. Я певен, що ти знаєш куди вони збираються. Я певен, що ти знаєш, чи йдуть їм по сліду.

Кодрінгер побарабанив пальцями по столі, закашляв.

— Вовк, що не звертав уваги на перестороги, хоче полювати надалі – ствердив він. — Не бачить, що це на нього полюють, що лізе просто між прапорцями встановленими справжнім мисливцем.

— Не будь банальним. Будь конкретним.

— Як тобі буде завгодно. Не важко здогадатись, що Єнніфер їде на з'їзд чародіїв, скликаний на початку липня до Гарстангу на острові Танедд. Спритно їде і не користується магією, тому її важко відстежити. Тиждень тому вона була ще в Елландері, я підрахував, що за три, чотири дні добереться до міста Горс Велен, з якого на Танедд один крок. Їдучи до Горс Велену, мусить проїхати через село Анхор. Вирушивши негайно, ти маєш шанс перехопити тих, які їдуть за нею. Бо за нею їдуть.

— Я маю надію – Геральт паскудно усміхнувся – що це не якісь королівські агенти?

— Ні – повідав адвокат, дивлячись на металеву зірку, якою грався. – Це не агенти. Але це й не Ріенс, який є мудрішим за тебе, бо після бійки з Мішелетами затаївся у якісь дірі і носа звідти не показує. За Єнніфер їде троє найманих убивць.

— Передбачаю, що ти їх знаєш?

— Я всіх знаю. І тому я дещо тобі запропоную: залиши їх в спокої. Не їдь до Ангору. А я використаю наявні знайомства і зв'язки. Спробую підкупити збурів і скасувати контракт. Іншими словами, напущу їх на Ріенса. Якщо вийде…

Раптом обірвав розмову, сильно замахнувся. Сталева зірка завила в польоті і з гуркотом застряг у портреті, просто в чолі Кодрінгера-батька, дірявлячи полотно і увігнавшись у стіну мало не до половини.

— Добре, га? – широко усміхнувся адвокат. – Це називається оріоном. Заморський винахід. Вправляюсь вже місяць, влучаю вже без промаху. Може стати в нагоді. На відстані у тридцять стіп ця зірочка є надійною і убивчою, а сховати її можна у рукавиці чи за стрічкою капелюха. Вже рік оріони є на озброєнні нільфгаардських спецслужб. Ха, ха, якщо Ріенс шпигує для нільфгаарду, то буде забавно якщо його знайдуть з оріоном у скроні… Що ти на це?

— Нічого. Це твоя справа. Двісті п'ятдесят корон лежать у твоїй шухляді.

— Ясно – кивнув головою Кодрінгер. – Я розглядаю твої слова як дану мені свободу рук. Мить мовчання, Геральте. Вшануємо неминучу смерть пана Ріенса хвилиною мовчання. Чому, в дідька, кривишся? Не маєш пошани до величі смерті?

— Маю. Занадто велику для того, щоб спокійно слухати глузування з неї ідіотів. Чи ти колись задумувався про власну смерть, Кодрінгере?

Адвокат тяжко закашлявся, довго дивився на хустку, яка затуляла рота. Потім підняв очі.

— Так – тихо проказав – Думав. І то інтенсивно. Але тобі зась до моїх думок, відьмаче. Поїдеш до Ангору?

— Поїду.

— Ральф Блунден, званий Професором. Хеймо Кантор. Юкс Коротун. Тобі щось кажуть ці імена?

— Ні.

— Всі троє не злецькі на мечах. Ліпші за Мішелетів. Тому я пропоную тобі більш надійну, далекобійну зброю. Наприклад ці нільфгаардські зірки. Хочеш, продам тобі кілька штук. Маю того багато.

— Не куплю. Це непрактично. Шумить у польоті.

— Свист діє психологічно. Може спаралізувати жертву страхом.

— Можливо. Але може й застерегти. Я подужав би перед цим ухилитись.

— Якби бачив, як в тебе кидають, так. Знаю, що зумієш ухилитись від стріли або бельту[11]… Але з тилу…

— З-заду теж.

— Гівно правда.

— Закладемося – холодно сказав Геральт. – Я відверну лице до портрету твого тата-ідіота, а ти кинеш у мене тим оріоном. Влучиш в мене, виграєш. Не влучиш – втратиш. Якщо програєш, розшифруєш ельфійські манускрипти. Здобудеш інформацію про Дитя Старшої Крові. Старанно. І в кредит.

— А якщо виграю?

— Так само розшифруєш інформацію і надаш її Єнніфер. Вона заплатить. Не будеш скривдженим. — Кодірнгер відкрив шухляду і витягнув другий оріон.

— Ти сподівашся, що не прийму закладу – ствердив, не запитав.

— Ні – усміхнувся відьмак. – Я певен, що ти його приймеш.

— Ризиковий хлопець. Забув? Я не маю сумнівів.

— Не забув. Тому що надходить час погорди, а ти йдеш ногу в ногу з поступом і духом часу. Але я взяв собі до серця закиди у застарілій наївності і цього разу ризикую не без надії на зиск. Як думаєш? Заклад прийнято?

— Прийнято – Кодрінгер взяв сталеву зірку за один з сторін і встав. – Цікавість завжди брала у мені гору над здоровим глуздом, не кажучи вже про необґрунтоване милосердя. Обернися.

Відьмак обернувся. Подивився на густо подірявлене обличчя на портреті і на вткнутий у нього оріон. А потім закрив очі.

Зірка завила і вдарилась у стіну в чотирьох дюймах від рами портрета.

— Холєра ясна! — скрикнув Кодрінгер. – Навіть не здригнувся, ти, скурвий сину!

Геральт повернувся і усміхнувся. Надзвичайно паскудно.

— А чому мав здригатись? Я ж чув, що ти кидаєш так, щоб не влучити.

**********

У заїзді було пусто. В куті, на лаві, сиділа молода жінка з фінгалом під очима. Стидливо відвернувшись боком, вона годувала груддю дитину. Плечистий хлоп, певно чоловік, дрімав поряд, спершись спиною у стіну. У тіні за пічкою сидів ще хтось, кого Аплегатт чітко не бачив у мороку кімнати.

Господар підвів голову, побачив Аплегатта, узрів його одяг і бляху з гербом Аердіну на грудях, одразу спохмурнів. Аплегатт був призвичаєним до таких вітань. Він був королівським гінцем, його належало безумовне право підвозу. Королівські універсали були чіткими – гонець мав право у кожному місті, у кожному селі, у кожному заїзді і у кожному обійсті зажадати свіжого коня – і біда тому, хто би відмовив. Ясна річ, гонець залишав власного верхового, а нового брав за квитанцією – власник міг звернутись до старости і отримати компенсацію. Але з цим бувало по різному. Тому на гінця завжди дивились з нехіттю і страхом – вимагатиме чи не вимагатиме? Забере на погибель нашого Злотка? Нашу вигодувану від жеребчика Краську? Нашого випещеного Воронка? Аплегатт вже бачив заплаканих дітей, що вчепились у осідланого улюбленця і товариша по забавах, якого виводили зі стайні, не раз дивився на зблідлі, від почуття несправедливості і безсилля, обличчя дорослих.

— Свіжого коня мені не треба – сказав швидко. Йому здалося, що господар зітхнув з полегшенням.

— З'їм тільки, бо зголоднів на шляху – додав гонець. – Є що в гарнці?

— Залишилось трохи зупи, зараз подам, сідайте. Заночуєте? Вже сутеніє.

Аплегатт задумався. Двома днями раніше зустрівся з Хансомем, знайомим гінцем, і згідно розкладу обмінявся посланнями. Хансом прийняв листи і послання для короля Демавенда, почвалуваши через Темерію і Махакам до Вендербергу. Аплегатт, взявши пошту для короля Візіміра з Реданії, поїхав у напрямі Оксенфурту і Третогору. Мав до прибуття понад триста миль.

— Поїм і поїду – вирішив. – місяць у повні, а шлях рівний.

— Ваша воля.

Зупа, яку йому подали, була пісною і без смаку, але гонець не зважав на такі дрібниці. Смакував вдома, жінчину кухню, на шляху їв, що траплялось. Сьорбав повільно, незграбно тримаючи ложку у загрубліих від тримання повіддя пальцях.

Кіт, що дрімав на припічку, раптом підніс голову, засичав.

— Королівський гонець?

Аплегатт здригнувся. Питання задав той, хто сидів у тіні, з якої тепер вийшов, ставши поряд з гінцем. Він мав біле, мов молоко, волосся, стягнене на чолі шкіряною стрічкою, чорну шиповану срібними цвяшками куртку і високі чоботи. Над його правим плечем виблискувала куляста голівка притороченого через плече меча.

— Куди провадиш дорогу?

—Туди, куди королівська воля жене – холодно відрізав Аплегатт. Він ніколи не відповідав інакше на подібні запитання.

Біловолосий якийсь час мовчав, вивчаючи поглядом на гінця. Мав неприродно бліде обличчя і дивні темні очі.

— Королівська воля – врешті сказав неприємним, злегка хрипким голосом – напевно каже тобі поспішати? Напевно, ти поспішаєш в дорогу?

— А вам що до того? Хто ви, щоб мене квапити?

— Я ніхто – біловолосий паскудно усміхнувся. – І не кваплю тебе. Але на твоєму місці я б від'їхав звідси як найшвидше. Не хотілось би, щоб з тобою щось зле трапилось.

На такі твердження Аплегатт так само мав випробувану відповідь. Коротку і вузлувату. Неагресивне і спокійне – але зрозуміле нагадування, кому служить королівський гонець і що загрожує тому, хто б наважився торкнутись гінця. Але у голосі біловолосого було щось, що стримало Аплегатта від висловлення звичайної відповіді.

— Мушу дати відпочити коневі, пане. Годину, може дві.

— Розумію – кивнув головою біловолосий, після чого підняв голову, здавалось прислухаючись до долинаючих із зовні звуків. Аплегатт так само нашорошив вуха, але почув тільки цвіркунів.

— Так, відпочивай – сказав біловолосий, поправляючи пасок меча, що навскіс перетинав груди. – Але не виходь на подвір'я. Що б там не робилось, не виходь.

Аплегатт стримався від питань. Інстинктивно відчував, що так буде краще. Нахилився над мискою і відновив виловлювання нечисленних плаваючих у зупі шкварків. Коли підвів голову, біловолосого вже не було у кімнаті.

За мить на подвір'ї заіржав кінь, застукали копита.

До заїзду зайшли троє чоловіків. При їх вигляді корчмар почав швидше витирати кухоль. Жінка з немовлям ближче притулилась до дрімаючого чоловіка, розбудивши його штурханом. Аплегатт трохи ближче підсунув до себе табурет, на якому лежав його ремінь і корд.

Чоловіки підійшли до шинквасу, швидкими поглядами оцінюючи і вивчаючи гостей. Йшли повільно, подзенькуючи острогами і зброєю.

— Вітаю, шановні – корчмар відхаркнувши і відкашлявя. – Чим можу прислужитись?

— Горілки – сказав один, низький і міцний, з довгими, як у мавпи руками, озброєний двома зерріканськими шаблями, що навхрест висіли на спині. – Лигнеш, Професоре?

— Позитивно охоче – погодився інший чоловік, поправляючи розміщені на гачкуватому носі окуляри з шліфованих блакитного кольору кристалів, оправлених у золото. – Тільки щоб трунок не був фальшований жодними інгредієнтами.

Корчмар налив. Аплегатт зауважив, що у нього злегка тряслися руки. Чоловіки притулились спинами до шинквасу, без поспіху потягаючи з глиняних чашечок.

— Шановний господарю – озвався раптом той в окулярах.