Чорний обеліск - Сторінка 20

То чому ж ви надаєте їм такого великого значення?

— Бо для мене вдача не має ніякого значення, — щебече Рене манірним голоском старої дівки. — Я люблю комфорт і забезпеченість.

Герда, виконуючи бездоганні сальто, летить просто на нас. Раптом вона зупиняється за півметра від мене, кілька разів підстрибує навшпиньки і, сміючись, каже:

— Рене бреше.

— Хіба ти чула, що вона казала?

— Кожна жінка бреше, — відповідає Рене ангельським голосом, — А коли не бреше, то чого вона варта?

— Амінь, — докінчує дресирувальник собак.

Герда пригладжує рукою коси.

— Ну, я скінчила. Почекай, поки я переодягнуся.

Вона йде до дверей, над якими почеплено табличку з написом: "Гардероб". Рене дивиться їй услід.

— Гарна дівчина, — діловито зауважує вона. — Гляньте, як вона тримається. Вона вміє ходити, а це для жінки найважливіше. Зад не випинає, а втягує. Акробатів цього вчать.

— Я вже колись чув таке — від одного знавця жінок і граніту. А як треба ходити?

— Щоб було таке почуття, ніби ви затиснули сідницями монету в п'ять марок, а потім забули про неї.

Я пробую уявити собі таке почуття, але не можу: надто давно вже не бачив монети в п'ять марок. Але я знаю жінку, що таким способом може витягти зі стіни середнього цвяха. Це пані Бекман, приятелька шевця Карла Бріля, могутня жінка, просто залізна. Завдяки їй Карл Бріль не раз уже вигравав у заклад, я й сам захоплююся її мистецтвом. Відбувається це ось як. У стіну майстерні забивають цвях, звичайно, не дуже глибоко, але так, що треба добре рвонути рукою, щоб витягти його. Потім будять пані Бекман. Вона з'являється серед пияків у майстерні в легкому халаті, поважна, тверда й діловита. На цвях намотують трохи вати, щоб пані Бекман не поранилась. Вона стає за невеличку ширму спиною до стіни, трохи нахиляється вперед, скромно підкасує халата і кладе руки на ширму. Потім трохи водить своїми шинками, щоб схопити ними цвяха, раптом уся напружується, випростується, тоді розслаблює м'язи, і цвях падає додолу. За ним звичайно сиплеться трохи вапна. Пані Бекман мовчки, не виявляючи ніякого тріумфу, обертається і йде сходами нагору, а Карл Бріль збирає програні гроші зі своїх вражених горілчаних братів. Справа поставлена на спортивні рейки: ніхто не дивиться на стегна пані Бекман інакше, як із чисто фахового погляду. І ніхто не дозволяє собі жодного нескромного слова. А якби хтось дозволив, то дістав би від пані Бекман такого ляпаса, що в нього свічки в очах засвітилися б. Вона неймовірно дужа, проти неї ці жінки-борці — хирляві діти.

— Ну, дайте Герді щастя, — коротко каже Рене. — На два тижні. Як просто, правда?

Я стою, трохи зніяковілий. У пораднику для аматорів гарних манер такого випадку, безперечно, не передбачено. На щастя, з'являється Віллі. Він елегантно вбраний, на голові в нього сидить набакир легкий сірий борсаліно, а проте він скидається на цементову брилу, оздоблену штучними квітками. Віллі аристократичним жестом підносить до уст руку Рене, потім засовує свою лапу в кишеню й витягає маленьку коробочку.

— Найцікавішій жінці у Верденбрюці,— проголошує він, уклонившись.

Рене скрикує чистим сопрано й недовірливо дивиться на Віллі. Тоді відчиняє коробочку. В ній виблискує золотий перстень з аметистом. Рене натягає його на середній палець лівої руки, якусь мить захоплено дивиться на нього, потім палко обіймає Віллі. Той, страшенно гордий, стоїть і всміхається. Він чує то ніжне сопрано, то бас: Рене від хвилювання раз по раз міняє голос.

— Віллі,— щебече вона й гримить: — Я така рада!

З гардеробу виходить Герда в купальному халаті. Вона почула галас і хоче довідатись, що сталося.

— Кінчайте, дівчата, — каже Віллі.— Підемо звідси.

Рене й Герда йдуть одягатися.

— Ти, йолопе, не міг віддати Рене персня згодом, коли ви залишитесь самі? — кажу я. — Що мені тепер робити з Гердою?

Віллі добродушно регоче.

— От чорт, про це я не подумав! Що ж вам, справді, робити? Ходіть з нами вечеряти.

— Щоб учотирьох милуватись аметистом Рене? Нізащо в світі.

— Слухай, — каже Віллі.— Мій роман із Рене зовсім не те, що твій із Гердою. В мене глибоке почуття. Хочеш вір, хочеш ні, але я гину за нею. Правду кажу. Вона чудова дівка!

Ми сідаємо на старі плетені стільці під стіною. Білі шпіци вчаться тепер ходити на передніх лапах.

— І уяви собі,— каже далі Віллі,— що найбільше мене захоплює її голос. Уночі це щось фантастичне. Ніби маєш дві різні жінки: одна як соловейко, а друга як перекупка на ринку. І це ще не все. Коли вона в темряві гримне командирським басом, у мене мороз іде поза шкірою. Дивне в біса почуття! Я ж не гомосексуаліст, а часом мені здається, ніби я гвалтую генерала чи те падло унтер-офіцера Флюмера, що й над тобою знущався, коли ми були новобранцями, — те почуття триває одну мить, потім знов усе гаразд, але… ти розумієш, що я маю на увазі?

— Приблизно.

— Отак вона мене й спіймала. Я хочу, щоб Рене залишилася тут. Влаштую їй маленьке помешкання.

— Думаєш, що вона кине виступати?

— А нащо їй кидати? Хай часом бере ангажемент. Я поїду з нею. В мене ж такий фах, що не конче сидіти на одному місці.

— А чому ти не одружишся з нею? В тебе ж вистачає грошей.

— Одруження — то вже зовсім інша річ, — каже Віллі.— Хіба можна одружуватися з жінкою, яка щомиті здатна гримнути на тебе, мов генерал? Завжди лякаєшся, коли вона раптом отак загорлає. Це вже в нас у крові. Ні, якщо я колись одружуся, то тільки з маленькою, спокійною, огрядною жіночкою, що вмітиме чудово готувати їжу. Рене, хлопче, типова коханка.

Я вражено дивлюся на Віллі. От тобі й світська людина! Він поблажливо усміхається. Йому не треба вчитися з порадника гарних манер. У мене на мить з'являється бажання поглузувати з нього, та потім я передумую. Глузуванням не допечеш тому, хто може дарувати персні з аметистами. Жінки-борці ліниво підводяться й починають тренуватись. Віллі зацікавлено стежить за ними.

— Баби як грім… — шепоче він, як кадровий обер-лейтенант із довоєнних часів.

— А це що таке? Праворуч рівняйсь! Струнко! — реве позад нас могутній голос.

Віллі здригається. Рене, вже переодягнена, з перснем на пальці, стоїть за нами й усміхається.

— Тепер ти розумієш, що я маю на увазі? — питає мене Віллі.

Я розумію. Вони виходять із зали. Надворі на них чекає машина Віллі — червоний кабріолет із червоними шкіряними сидіннями. Я радий, що Герда довше переодягається. Принаймні не побачить кабріолета. Я міркую, що б їй сьогодні запропонувати. Єдине, що в мене є, крім порадника для аматорів гарних манер, це абонементи в ресторан Едуарда Кноблоха, але, на жаль, вони ввечері недійсні. Та я все-таки вирішую спробувати: збрешу Едуардові, що це вже останні.

Герда виходить із гардеробу. Не встигаю я й рота розтулити, як вона каже:

— Знаєш, що я хочу, милий? Поїдьмо кудись за місто. Трамваєм. Кортить десь погуляти.

Я дивлюся на неї і не вірю своїм вухам. Адже саме прогулянками за місто та змія Ерна весь час уїдливо дорікала мені. Може, вона чогось набалакала Герді? Вона й на таке здатна.

— Я хотів запросити тебе у "Валгаллу", — обережно й недовірливо кажу я. — Там чудово.

Герда зневажливо махає рукою.

— Навіщо? Надто гарна погода. Я сьогодні після обіду приготувала трохи картопляного салату. Ось! — Вона показує пакуночок. — Ми докупимо ще сардельок та пива і з'їмо все на свіжому повітрі. Добре?

Я мовчки киваю головою, ще недовірливіше, ніж досі. Надто свіжі в моїй пам'яті Ернині закиди про зельтерську воду, сардельки, пиво та дешеве молоде вино.

— О дев'ятій я мушу повернутись у той осоружний смердючий хлів — "Червоний млин", — каже Герда.

Осоружний смердючий хлів? Я знову спантеличено дивлюся на Герду. Очі в неї ясні, невинні, в них немає й сліду іронії. І раптом я починаю все розуміти. Те, що для Ерни було раєм, для Герди просто місце роботи! Вона ненавидить ресторан, яким Ерна так захоплюється! Я врятований! Слава богу! "Червоний млин" зі своїми божевільними цінами враз опускається в люк, як Гастон Мюнх на сцені міського театру в ролі духа Гамлетового батька. Натомість у моїй уяві постають чудові тихі дні з бутербродами й домашнім картопляним салатом. Просте життя! Земне кохання! Душевний спокій! Нарешті! Про мене, хай навіть квашена капуста! Квашена капуста теж буває чудова. Наприклад, з ананасом, зварена в шампанському. Щоправда, сам я такого ще не куштував, але Едуард Кноблох запевняє, що це страва для королів і поетів.

— Добре, Гердо, — стримано кажу я. — Коли ти так хочеш, поїдьмо в ліс.

VIII

Село Вюстрінген рясно прикрашене прапорами. Ми зібралися тут усі — Георг і Генріх Кролі, Курт Бах і я. Будуть освячувати пам'ятник полеглим воїнам, який поставила наша фірма.

Священики обох вір сьогодні вранці врочисто відправили панахиду — кожен за своїх полеглих. На боці католицького священика була очевидна перевага: в нього й церква більша, і яскравіше розмальована, і вікна засклено різнобарвним склом, і ладан, і парчева риза, й служки в червоних із білим стихарях. А в протестантського пастора тільки й є, що каплиця з голими стінами та звичайними вікнами, і тепер, поряд із католиком, він стоїть, мов бідний родич. На католикові розкішне мереживо, його оточує хор хлопчиків, а протестант — у чорній сутані, оце й усі його шати. Як фахівець у галузі реклами, я мушу визнати, що в цьому католицизм набагато перевершив Лютера. Він звертається до уяви, а не до розуму. Католицькі священики одягаються, як чарівники в первісних племен, а католицька служба за своїм настроєм, барвами, запахом ладану, пишними обрядами, одне слово, за своїм оформленням — неперевершена. Протестант відчуває це. Він худий, в окулярах, а католик рум'яний, огрядний, з гарним сивим волоссям.

Кожен зробив для своїх небіжчиків усе що міг. На жаль, серед полеглих є також два євреї, сини торговця худобою Леві. За них нікому помолитися. Коли зайшла мова про те, щоб покликати рабина, обидва священики-конкуренти одноголосно запротестували. До них приєднався й голова спілки ветеранів війни, відставний майор Волькенштайн, антисеміт, переконаний у тому, що війну програно тільки через євреїв. Але спитайте його — чому, і він зразу ж назве вас зрадником народу. Він заперечував навіть проти того, щоб прізвища братів Леві були викарбувані на меморіальній дошці: мовляв, вони напевне загинули далеко від фронту.