Чорний обеліск - Сторінка 37

За хвилину до зали зайшло кілька жінок у халатах і квітчастих сукнях. Вони спитали, що ми тут робимо і в якому класі вчимося. Ми заплатили за воду, а другого гарячого дня зайшли знов, цього разу з книжками, які взяли з собою, щоб приготувати потім уроки на вільному повітрі біля струмка. Привітні жінки й тепер з'явилися в залі й були з нами по-материнському ласкаві. В будинку було прохолодно й затишно, а що в післяобідній час ніхто, крім нас, туди не заходив, то ми залишились у залі й почали готувати уроки. Жінки заглядали нам через плечі й допомагали, наче були нашими вчительками. Вони слідкували, щоб ми виконували письмові завдання, перевіряли наші оцінки, вислуховували те, що ми мали вивчити напам'ять, і давали шоколаду, коли ми. готували уроки як слід, а часом і легенького ляпаса, коли ми лінувалися. Ми ніколи не думали, хто вони такі, бо були ще в тому щасливому віці, коли жінками не цікавляться. Невдовзі ті дами, що пахли фіалками й трояндами, замінили нам матерів і виховательок: вони знали про всі наші справи, і як тільки ми приходили, кілька богинь у шовкових сукнях та лакованих черевичках схвильовано питали нас: "Ну, як там письмова робота з географії? Добре чи погано?" Моя мати тоді вже майже весь час лежала в лікарні, тож вийшло так, що частково своє виховання я отримав у верденбрюкському домі розпусти; можу лише сказати, що воно було суворіше, ніж те, яке я дістав би вдома. Ми ходили туди два літа, потім у нас почалися екскурсії і стало менше вільного часу; крім того, наша родина переїхала в інший район міста.

Під час війни я ще раз побував на Банштрасе — напередодні нашого від'їзду на фронт. Нам щойно минув вісімнадцятий, а декотрим не було навіть повних вісімнадцяти, і більшість із нас ще не знали жінки. Та ми не хотіли загинути, так і не взнавши цього, тому п'ятеро з нас вирушили на Банштрасе, відому нам з дитинства. Цього разу там було чимало гостей. Ми замовили собі горілки й пива і, добре випивши для хоробрості, вирішили спробувати щастя. Почав Віллі — найзухваліший серед нас. Він зупинив Фріці, найпринаднішу з дам.

— Може, підемо, золотко, га?

— А чого ж, — серед диму й галасу відповіла Фріці, навіть не розглядівши його як слід. — А гроші в тебе є?

— Більше ніж треба, — Віллі показав свою платню й ті гроші, які мати дала йому, щоб він замовив службу божу за щасливе повернення з війни.

— Ну добре! Хай живе батьківщина! — досить байдуже сказала Фріці і глянула в напрямку буфету, де продавалося пиво. — Ходи нагору!

Віллі встав і скинув шапку. Фріці зупинилась і вражено втупила очі в його вогненно-руду чуприну. Чуб у Віллі був незвичайний — такий рудий, що аж полум'янів, і Фріці навіть після семи років упізнала його.

— Хвилиночку, — сказала вона. — Вас часом не Віллі звати?

— Так! — засяяв Віллі.

— А це не ти колись готував тут уроки?

— Авжеж я!

— Он як… І тепер хочеш піти зі мною в номер?

— Звичайно! Ми ж бо вже давно знайомі.

Віллі весь розцвів усмішкою. Наступної миті він одержав добрячого ляпаса.

— Ох ти ж, порося! — вигукнула Фріці.— Ти хочеш лягти зі мною в постіль? Світ не бачив такого нахабства!

— Чому? — пробелькотів Віллі.— Всі ж інші тут…

— Всі інші? А яке мені діло до інших? Хіба я перевіряла, як вони вивчили катехізис? Чи писала за них твір? Чи стежила, щоб вони не застудилися, мерзенний шмаркачу?

— Але ж мені тепер сімнадцять з половиною…

— Стули пельку! Це те саме, що ти, йолопе, захотів би згвалтувати свою матір! Геть звідси, недоростку!

— Він завтра йде на війну, — втрутився я. — Невже у вас немає патріотичного почуття?

Тепер Фріці помітила й мене.

— А ти не той, що напустив був нам колись гадюк? Довелося закрити на три дні заклад, поки ми повиловлювали ту погань.

— Я не випускав їх, — почав боронитися я. — Вони самі повтікали.

Не встиг я ще щось сказати на своє виправдання, як Фріці дала й мені ляпаса.

— Шмаркачі! Геть звідси!

На галас прибігла господиня публічного дому. Обурена Фріці розповіла їй, у чім річ. Господиня відразу впізнала Віллі.

— Рудий! — насилу переводячи подих, вигукнула вона. Господиня важила сто двадцять кілограмів і від сміху дрижала, мов гора холодцю від землетрусу. — А ти? Тебе часом не Людвігом звати?

— Усе це так, — мовив Віллі.— Але тепер ми солдати й маємо право на задоволення своїх чоловічих потреб.

— Он як, ви маєте право! — Господиня знов затряслася зі сміху. — Ти ще не забула, Фріці, як рудий боявся, щоб батько не довідався про те, що він на уроці закону божого кидав бомби зі смердючим газом? А тепер він має право на задоволення чоловічих потреб! Ха-ха-ха!

Проте Фріці все це не здавалося смішним. Вона була щиро обурена й ображена.

— Все одно що мій власний син…

Двоє чоловіків підхопили господиню під руки — вона з реготу не могла встояти на ногах. По обличчі в неї котилися сльози. В кутиках рота виступили пухирці слини. Живіт ходив ходором, і вона підтримувала його руками.

— Хіба не лимонад… не лимонад з маренки був вашим улюбленим напоєм? — ледве видавила з себе вона, захлинаючись сміхом.

— Тепер ми п'ємо горілку й пиво, — заперечив я. — Кожен стає колись дорослим.

— Дорослим! — Господиня знов зайшлася реготом. Два її доги, вирішивши, що ми хочемо напасти на неї, люто загарчали. Ми обережно відступили назад.

— Геть звідси, невдячні свині! — крикнула нам навздогін невблаганна Фріці.

— Гаразд, — сказав Віллі уже на дверях, — ми підемо на Рольштрасе.

Ми постояли надворі в мундирах, із зброєю і слідами від ляпасів на щоках. На Рольштрасе, до другого міського дому розпусти, ми не пішли. Туди було дуже далеко йти — цілих дві години, через весь Верденбрюк, і ми вирішили краще поголитися. Голилися ми теж уперше в житті, а оскільки ми ніколи ще не спалгі з жінкою, то різниця здалася нам не такою вже й великою, і ми відчули її аж згодом. Тим більше, що перукар теж образив нас, порекомендувавши витирати бороди шкільними гумками. Потім ми ще зустріли своїх знайомих і невдовзі так упилися, що забули про все. Ось чому ми поїхали на фронт невинними, і сімнадцятеро з нас загинуло, так і не пізнавши жінки. Віллі і я втратили потім свою невинність в Гутгульсті, у Фландрії, в якійсь пивниці. Віллі там заразився трипером, попав до лазарету й таким чином уникнув участі у фландрському бою, в якому й загинуло сімнадцять невинних, З цього ми вже тоді зробили висновок, що доброчесність не завжди винагороджується.

Ніч по-літньому тепла. Ми йдемо містом. Отто Бамбус тримається біля мене — єдиного, хто не відпирається, що знає дім розпусти. Інші також його знають, але вдають і? себе невинних, а єдиний, хто запевняє, що відвідує йогб майже щодня — драматург і творець епопеї "Адам" Пауль Шнеевайс, — бреше: він ніколи не був там.

Долоні в Отто мокрі від поту. Він сподівається зустріти там жриць насолоди, вакханок та демонічних хижачок і не зовсім упевнений, що його не відвезуть звідти в Едуардо-вому "опелі" з видертою печінкою або принаймні кастрованого. Я втішаю його.

— Поранення трапляються щонайбільше раз чи двічі на тиждень, Отто! Та й то не дуже страшні. Позавчора Фріці відірвала одному гостеві вухо, але, наскільки мені відомо, вухо можна пришити назад чи замінити целулоїдним, таким, що його й не відрізниш від справжнього.

— Вухо? — Отто зупиняється.

— Звичайно, є такі дами, що не відривають вух, — кажу я. — Але ти ж не з ними хочеш познайомитися. Тобі потрібна первісна жінка в усій своїй принадності.

Отто пітніє ще дужче.

— Вухо досить-таки велика жертва, — каже він і витирає скельця пенсне.

— Поезія вимагає жертв. З відірваним вухом ти став би справді повнокровним ліриком. Ходімо!

— Так, але ж вухо! Саме те, що відразу помітне!

— Якби мені довелося вибирати, — зауважує Ганс Гун-дерман, — я, щиро казати, краще дав би відірвати вухо, нЬк залишився б кастрованим.

— Що? — Отто знов зупиняється. — Ви жартуєте! Такого не буває!

— Буває,— каже Гунгерман. — Пристрасть здатна на все. Але не хвилюйся, Отто: за кастрацію закон суворо карає. Жінка отримує за це щонайменше кілька місяців в'язниці — отже, ти будеш віддячений.

— Дурниці! — белькоче Бамбус, силувано всміхаючись. — Ви просто морочите мені голову своїми безглуздими жартами!

— Чого б ми тобі морочили голову? — кажу я. — Це було б підло. Я саме тому й раджу тобі Фріці. Вона обожнює вуха. Коли її охоплює шал, вона обома руками судомно хапається за вуха партнера. І ти вже тоді цілком певний, що в тебе решта все буде ціле. Третьої ж руки в неї немає.

— Зате є ще ноги, — каже Гунгерман. — Ногами вони часом роблять дива. Навмисне відрощують нігті й загострюють їх.

— Усе це брехня, — з відчаєм у голосі каже Отто. — Годі вам вигадувати казна-що.

— Послухай, я не хочу, щоб тебе скалічили, — кажу я. — Емоційно ти від цього виграв би, але психічно дуже багато втратив би, та й твоя лірика постраждала б. Ось тут у мене є кишенькова пилочка для нігтів, маленька, зручна, призначена для тих дженджиків, що завжди хочуть бути елегантними. Сховай її в кишеню. А йдучи в ліжко, візьми її в руку або застроми заздалегідь у матрац. Коли помітиш, що стає надто небезпечно, то досить буде легенько вколоти Фріці в стегно, і вона відпустить тебе. Не треба колоти так, щоб ішла кров. Кожна людина, навіть як її вкусить комар, хапається за те місце, де болить. Це основний закон життя. А тим часом ти втечеш.

Я витягаю червоний гаманець, у якому тримаю гребінець і пилочку для нігтів. Це ще подарунок зрадниці Ерни. Гребінець зроблено під черепаховий. Від погляду на нього мене заливає хвиля запізнілої люті.

— Дай мені й гребінець, — просить Отто.

— Гребінцем ти її не вколеш, невинний сатире, — каже Гунгерман. — Це не зброя в боротьбі статей. Він зламається об напружене тіло вакханки.

— Та я не для того прошу, щоб ним колоти. Я хочу потім причесатися.

Ми з Гунгерманом перезираємося. Здається, Бамбус уже не вірить нам.

— Ти захопив із собою бинти? — питає мене Гунгерман.

— Навіщо? В господині їх повна аптечка.

Бамбус знов зупиняється.

— Усе це дурниці! А от як там із венеричними хворобами?

— Сьогодні субота. Всіх дам щосуботи оглядає лікар. Небезпеки немає, Отто.

— Ви що, геть усе знаєте?

— Ми знаємо те, що необхідно знати в житті,— відповідає Гунгерман. — Це здебільшого зовсім не те, чого навча* ють у школі та в різних учбово-виховних закладах.