Чорний обеліск - Сторінка 36

Він аж тоді виправиться, коли помітить, що це просто перелицьований егоїзм.

— А що таке перелицьований егоїзм?

— Юнацьке марнославство.

Герда регоче так, що аж столик дрижить.

— Мені це марнославство подобається, — каже вона. — Але його треба чимось урізноманітнювати, щоб не набридало. Від фактів ніде не дінешся.

Я не наважуюсь запитати, чи справді від фактів ніде не дінешся. Герда сидить навпроти мене, щира, спокійна, і, тримаючи в руці ножа, чекає ще на одну пайку полядвиці. Обличчя її покруглішало: погладшала на Едуардових харчах. Вона весело дивиться на мене й зовсім не бентежиться. Та й чого б вона мала бентежитись? Яке я маю право на неї? І хто кого цієї хвилини обдурює?

— Це правда, я обріс атавістичним егоїзмом, як скеля мохом, — погоджуюсь я. — Меа culpa! [32]

— Авжеж, любий, — каже Герда. — Втішайся життям і думай лише тоді, коли це необхідно.

— А коли це необхідно?

— Коли ти мусиш заробляти гроші або хочеш досягти успіху.

— Браво! — знов каже Георг.

Цієї миті приносять печену полядвицю з козулі, і розмова затихає. Едуард ходить коло нас, як квочка біля курчат. Це вперше він не шкодує для нас їжі. На виду в нього грає якась нова, незрозуміла мені усмішка, повна ситої зверхності. Час від часу він потай посилає її Герді, як в'язень посилає з в'язниці записку. Проте Герда, коли Едуард не бачить, усміхається до мене так само, як і раніш, — відверто, невинно, як дитина, що йде до причастя. Я старший за Герду, та в мене таке почуття, ніби за своїм досвідом вона старша за мене принаймні років на сорок.

— Їж, хлопчику, — мовить вона.

Я їм, але мене мучить сумління й велике недовір'я, і полядвиця з козулі, цей делікатес із делікатесів, раптом перестає мені смакувати.

— Ще шматочок? — питає мене Едуард. — Чи, може, дати трохи брусничної підливи?

Я вражено дивлюся на нього й почуваю себе так, як почував би, коли б мій унтер-офіцер із солдатських часів запропонував мені, новобранцеві, поцілувати його. Георг також занепокоєний. Я знаю, потім він пояснюватиме неймовірну щедрість Едуарда тим, що Герда вже спала з ним, — але цього разу я маю рацію, а не він. Полядвицю з козулі вона діставатиме доти, доки не віддасться йому. А після того матиме тільки битки по-кенігсберзькому з німецькою підливою. І я певен, що Герда також знає це.

І все-таки я вирішую після обіду не йти звідси без неї. Довір'я довір'ям, проте в Едуарда в барі надто багато різних лікерів.

Над містом повисла тиха, всіяна зорями ніч. Я сиджу в себе в кімнаті біля вікна й чекаю на Кнопфа, для якого приготував ринву. Від мого вікна вона йде поверх брами до Кнопфової квартири й там під прямим кутом завертає на подвір'я. Але з подвір'я її не видно.

Чекаючи, я читаю газету. Долар піднявся ще на десять тисяч марок. Учора було тільки одне самогубство, зате аж два страйки. Після довгих переговорів службовцям, нарешті, підвищили платню, та за той час гроші вже так знецінились, що вони виграють від підвищення хіба що один літр молока на тиждень. А другого тижня — мабуть, тільки коробку сірників. Безробітних збільшилося ще на сто п'ятдесят тисяч. Заворушення поширюються по всій країні. Вихваляють нові рецепти використання недоїдків. Грип лютує дедалі дужче. Питання про підвищення пенсії старим та інвалідам передано на розгляд до комітету. Сподіваються, що через кілька місяців воно буде вирішене. А тим часом пенсіонери та інваліди жебрають або просять підтримки в родичів і знайомих, щоб не померти з голоду.

Надворі чути легку ходу. Я обережно визираю у вікно. Це не Кнопф: це якась пара закоханих пробирається навшпиньки подвір'ям у сад. Сезон саме в розпалі, тому наш сад потрібний закоханим як ніколи. Вільке правду казав: куди ж їм піти, щоб ніхто не заважав? Коли б вони спробували прокрастися в свої наймані кімнати, то господиня влаштувала б засідку і, як ангел з мечем, вигнала б їх в ім'я моралі й заздрощів, у громадських скверах і парках їх вилає або й затримає поліцай, а на кімнату в готелі немає грошей— куди ж їм дітися? На нашому подвір'ї їм ніхто не заважає. Більші пам'ятники ховають їх від інших пар: прихилившись до них, закохані можуть скільки завгодно перешіптуватись і обійматися в затінку. Великі пам'ятники з хрестами, як і раніше, стають у пригоді палким коханцям у дощову погоду, коли не можна розташуватися на траві. Дівчата тоді, віддаючись коханим, міцно тримаються за хрест, по розпалених обличчях періщить дощ, котиться туман, чути уривчастий віддих, а голови в дівчат, в коси яких учепилися руками хлопці, задерті догори, наче в кобил, коли ті іржуть. Попередження, які я недавно повісив, нічого не допомагають. Хто думає про ноги, коли все єство охоплене полум'ям?

Раптом я чую в провулку ходу Кнопфа. Годинник показує пів на третю: отже, невтомний вояк, що вимуштрував не одне покоління нещасних новобранців, добре налигався. Я вимикаю світло. Він зразу ж простує до чорного обеліска. Я беруся за кінець ринви, притуляюсь губами до отвору й гукаю:

— Кнопфе!

З другого кінця, за спиною в Кнопфа, чути глухий поклик, ніби з могили. Кнопф обертається: він не знає, звідки долинає голос.

— Кнопфе! — знов гримаю я. — Тварюко! І тобі не соромно? Хіба я для того тебе створив, щоб ти пиячив і мочився на надгробки, свинюко?

Фельдфебель знов обертається.

— Що? — белькоче він. — Хто тут такий?

— Поганцю! — кажу я. Голос мій звучить таємниче й зловісно. — Ти ще й питаєш? Стій струнко, коли я звертаюся до тебе!

Кнопф вирячує очі на свій будинок, звідки долинає голос. Там усі вікна темні й зачинені. Двері теж замкнені. Ринви на стіні він не помічає.

— Стій струнко, негіднику! Ти забув свої обов'язки фельдфебеля! — гукаю я. — Хіба я для того дав тобі нашивки на комір і шаблю, щоб ти споганював камені, призначені для цвинтарів? — І ще суворішим тоном наказу сичу: — Струнко, мерзенний споганювачу надгробків!

Команда діє. Кнопф виструнчується. В його вирячених очах відбивається світло місяця.

— Кнопфе! — веду я далі зловісним голосом. — Коли я ще раз спіймаю тебе тут, то переведу в солдати! Ти ганьбиш честь німецького вояка і спілку відставних фельдфебелів!

Кнопф слухає, задерши голову, як собака, що виє на місяць.

— Кайзер? — шепоче він.

— Застебни штани і гайда звідси! — глухо наказую я. — І затям: коли ти ще хоч раз наважишся на таке свинство, то будеш переведений у солдати й кастрований. Запам'ятай— кастрований! А тепер гайда звідси, брудна шкапо!

Збентежений Кнопф, спотикаючись, рушає до дверей. Відразу ж по тому з саду вискакують закохані, як пара наполоханих оленів, і чимдуж мчать на вулицю. Цього вже я, звичайно, не хотів.

XIV

Клуб поетів зібрався в Едуарда. Про екскурсію до публічного дому вже домовлено. Отто Бамбус сподівається, що вона додасть сили його хирлявій ліриці. Ганс Гунгерман хоче отримати там імпульс для своєї поеми "Казанова" та для циклу задуманих верлібрів "Демонічна жінка", і навіть Матіас Грунд, автор книжки про смерть, гадає, що винесе звідти кілька цікавих деталей для "Останнього марення параноїка".

— А ти, Едуарде, чому не йдеш із нами? — питаю я.

— Нащо мені йти, — згорда відповідає він. — Я маю все, що мені треба.

— Невже? Так-таки й маєш?

Я знаю, на що він натякає, і знаю, що він бреше.

— Едуард спить з усіма покоївками свого готелю, — пояснює Ганс Гунгерман. — Якщо котрась відмовляється, він звільняє її. Він же справжній друг народу.

— З покоївками? Це ти спав би з покоївками! Вільні ритми, вільне кохання! А я ні! Та ще й у своєму домі! Це давнє моє правило.

— Аз гостями теж ні?

— З гостями? — Едуард зводить очі до неба. — Ну, з ними, звичайно, не завжди втримаєшся. Герцогиня Бель-Армін, наприклад… — він робить паузу.

— Що наприклад? — питаю я.

Кноблох маніжиться:

— Кавалер повинен бути скромним.

На Гунгермана раптом нападає кашель.

— Добра мені скромність! Скільки їй було років? Вісімдесят?

Едуард зневажливо посміхається — та раптом посмішка сповзає з його обличчя, як маска, коли лопне мотузок, що тримає її: до кімнати входить Валентин Буш. Він, хоч і непричетний до літератури, вирішив піти з нами до публічного дому. Йому хочеться бути присутнім при тому, як Отто Бамбус втрачатиме невинність.

— Як справи, Едуарде? — питає Валентин. — Чудово, що ти ще живий, правда ж? А то як би ти втішався з герцогинею?

— Звідки ти знаєш, що таке було? — вражено питаю я.

— Почув у коридорі, коли заходив сюди. Ви розмовляєте досить-таки голосно. Мабуть, багато вже всього випили. Проте я від щирого серця бажаю Едуардові герцогині. Як добре, що саме я врятував його для такої пригоди.

— То було давно, ще перед війною, — квапиться пояснити Едуард, відчуваючи, що на його вино готується новий напад.

— Хай буде й так, — примирливо каже Валентин. — Але після війни ти теж не пас задніх і втішався як хотів.

— У такі часи?

— Саме в такі! Коли людині доводиться скрутно, вона як ніколи схильна до пригод. А якраз герцогиням, принцесам і графиням тепер доводиться вельми скрутно. Інфляція, республіка, кайзерівської армії вже немає — де тут не надломитися аристократичному серцю! Ну, як там із пляшкою доброго вина, Едуарде?

— Нема часу, — не розгублюється Едуард. — Даруй, Валентине, але сьогодні нічого не вийде. Ми всім клубом вирушаємо на екскурсію.

— Ти хіба також ідеш із нами? — питаю я.

— Звичайно! Мушу йти — адже я скарбник клубу! Аж тепер я згадав про це. Обов'язок є обов'язком.

Я сміюся. Валентин підморгує мені. Він не каже, що теж іде з нами. Едуард радіє, гадаючи, що заощадив пляшку вина. Отже, всі задоволені.

Ми виходимо надвір. Вечір сьогодні чудовий. Ми вирушаємо на Банштрасе, 12. У місті є два будинки розпусти, але цей, що на Банштрасе, трохи елегантніший. Він розташований на околиці, в маленькому будиночку, обсадженому тополями. Я його добре знаю, бо провів там частину своєї юності, не здогадуючись, що в ньому відбувається. Ми любили у вільний від уроків час ловити в струмочках і ставках за містом саламандр та рибу, а на луках — метеликів і жуків. Якось, коли спека особливо давалася взнаки, ми, шукаючи, де 6 напитися лимонаду, потрапили на Банштра-се, 12. Простора зала для відвідувачів була схожа на зали в усіх ресторанах. Там було прохолодно, і коли ми попросили зельтерської води, нам її дали.