Чорний обеліск - Сторінка 38

Тому ти такий унікум, Отто.

— Мене виховували надто побожним, — зітхає Бамбус. — Я ріс під страхом пекла й сифілісу. То як я можу творити повнокровну, земну лірику?

— Ти можеш одружитися.

— Страх перед одруженням — мій третій комплекс. Моя мати звела в могилу батька. І знаєте чим? Слізьми. Правда ж, дивно?

— Ні,— кажемо ми з Гунгерманом одночасно і тому тиснемо один одному руку.

Це прикмета, яка означає, що ми проживемо ще сім років. А життя, погане воно чи добре, завжди є життям — помічаєш це аж тоді, коли доводиться ним ризикувати.

Перше ніж зайти в оточений тополями, затишний на вигляд будиночок із червоним ліхтарем біля брами й квітучими калачиками у вікнах, ми ковтаємо потроху горілки, щоб додати собі снаги. Ми взяли з собою пляшку й пустили її по колу. Навіть Едуард, який приїхав своїм "опелем" раніше й чекав на нас, п'є разом з усіма: йому так рідко трапляється нагода пригоститися задарма, що він просто втішається нею. Горілка, яка нам тепер коштує десь близько десяти тисяч марок чарка, через хвилину в публічному домі коштуватиме сорок тисяч — тому ми й узяли з собою пляшку. Перед дверима ми ще заощаджуємо — а там попадаємо до рук мадам.

Спершу Отто дуже розчаровується. Він сподівався побачити там пишні декорації в східному стилі, з леопардовими шкурами, з люстрами, як у мечетях, і з важким запахом парфумів, а натомість потрапив у звичайну залу для гостей. Жінки теж, хоч вони й легко одягнені, більше скидаються на служниць.

Отто пошепки питає мене, чи немає тут негритянок або креолок. Я показую на худу жінку з чорними косами:

— Он у тієї в жилах тече кров креолів. Вона щойно вийшла з каторжної в'язниці. Вбила свого чоловіка.

Отто не вірить. Він підбадьорюється аж тоді, коли до зали входить Залізна Кобила. Вона справляє неабияке враження — у високих шнурованих черевиках, чорному трико, схожому на костюм приборкувачки левів, у шапці з сивого смушку і з повним ротом золотих зубів. Цілі покоління молодих поетів та редакторів складали в неї екзамен життя, тому наш клуб вибрав її й для Отто. Її або Фріці. Ми наполягли на тому, щоб Залізна Кобила вийшла в усьому параді, і вона не підвела нас.

Ми знайомимо її з Отто. Вона страшенно здивована — певне, сподівалася, що їй підкинуть щось свіжіше й молодше. А Бамбусові двадцять шість років, він блідий, ніби зліплений з паперу, худий, прищавий, з ріденькими вусиками. Крім того, він змокрів, як посолена редька. Залізна Кобила розтуляє золоту пащу в добродушній посмішці, штовхає переляканого Бамбуса в бік і лагідно каже:

— Ходімо, почастуєш коньяком.

— Скільки коштує коньяк? — питає Отто в офіціантки.

— Шістдесят тисяч.

— Скільки? — стривожено вигукує Гунгерман. — Сорок тисяч і ні на пфеніг більше!

— Пфеніг! — озивається господиня. — Давно вже я не чула цього слова!

— Сорок тисяч коньяк коштував учора, золотко, — пояснює Залізна Кобила.

— Не вчора, а сьогодні вранці. Я приходив сюди за дорученням комітету.

— Якого комітету?

— Комітету оновлення лірики через безпосередній досвід.

— Золотко, — мовить Залізна Кобила, — це було до підвищення курсу долара.

— Ні, після оголошення нового курсу об одинадцятій годині.

— Але до післяобіднього підвищення, — втручається господиня. — Не будьте такі скупі.

— Шістдесят тисяч — це вже ціна за післязавтрашнім курсом, — кажу я.

— За завтрашнім. З кожною годиною ти наближаєшся до нього. Заспокойся! Курс долара — як смерть. Його не минути. Тебе не Людвіг звати?

— Рольф, — рішуче відповідаю я. — Людвіг не повернувся з війни.

Гунгермана раптом охоплює погане передчуття.

— А такса? — питає він. — Яка такса? Ми зійшлися на двох мільйонах. З роздяганням і півгодинною розмовою після всього. Розмова для нашого кандидата дуже важлива.

— Три, — спроквола відповідає Залізна Кобила. — Це й так дешево.

— Друзі, нас зраджено! — гукає Гунгерман.

— А ти знаєш, скільки тепер коштують високі, по самі стегна, черевики? — питає Залізна Кобила.

— Два мільйони й ні на сантим більше. Коли вже навіть тут не дотримуються угод, то куди докотиться світ?

— Угод! Чого варті угоди, коли курс грошей хитається, мов п'яний?

Матіас Грунд, що, як автор книжки про смерть, досі, звичайна річ, мовчав, підводиться з місця.

— Це перший бордель, заражений націонал-соціалізмом, — люто каже він. — Для вас угоди нічого не варті, га?

— І угоди, і гроші,— незворушно відповідає Залізна Кобила. — А от високі черевики — це високі черевики, і чорна білизна — це чорна білизна. Ціна їхня скажена. Чому ви не знайдете для свого конфірманта якоїсь дами нижчого гатунку? Як на похороні — там можна найняти коней з плюмажем і без плюмажа. Для такого, як ваш приятель, досить і дами другого гатунку!

Проти цього нічого не скажеш. Суперечка досягає мертвої точки. Раптом Гунгерман помічає, що Бамбус випив крадькома не тільки свій коньяк, а й Залізної Кобили.

— Ми загинули, — каже він. — Доведеться заплатити стільки, скільки вимагають від нас ці уоллстрітівські гієни. Не можна було так підводити нас, Отто! Тепер ми змушені будемо вводити тебе в життя скромніше. Без плюмажа і тільки з однією чавунною кобилою.

На щастя, тієї хвилини з'являється Віллі. В нього чисто спортивна цікавість до перетворення Отто в чоловіка. Не моргнувши оком, він доплачує різницю. Потім замовляє для всіх горілку й пояснює, що сьогодні заробив на своїх акціях двадцять мільйонів. Частину заробітку він хоче пропити.

— Ну, йди, хлопче, — підбадьорює він Отто, — і повертайся чоловіком.

Отто зникає.

Я сідаю біля Фріці. Колишнє давно забуто: вона вже не вважає нас за підлітків відтоді, як на війні загинув її син. Він був унтер-офіцером. Куля влучила його за три дні до перемир'я. Ми розмовляємо про довоєнні часи. Фріці розповідає, що її син навчався музики в Лейпцігу. Хотів стати гобоїстом. Біля нас дрімає товстенна господиня з песиком на колінах. Раптом згори долинає крик. Хвилину чути тільки якийсь гуркіт, потім вилітає Отто в самих підштанках. За ним женеться, б'ючи його бляшаним тазом, розлючена Залізна Кобила. Отто біжить, як справжній спортсмен. Він вискакує надвір, а ми втрьох перехоплюємо Залізну Кобилу.

— Поганець миршавий! — важко дихаючи, вигукує вона. — Штрикнув мене ножем!

— То був не ніж, — кажу я, здогадуючись, що сталося.

— А що? — Залізна Кобила обертається й показує червоний слід над чорним трико.

— Кров же не йде. То була тільки пилочка для нігтів.

— Пилочка? — Залізна Кобила вражено дивиться на мене. — Такого ще зі мною не бувало! Вколов мене, проклятий хирляк! Не я його, а він мене! Що мені, задарма хтось дає високі черевики? А колекція нагайок за спасибі дісталася? Я хотіла на додаток чесно пригостити його маленькою пайкою садизму й легенько, наче жартома, шмагнула нагайкою по його худих маслаках, а він накинувся на мене з пилочкою! Змія підступна! Садист! На дідька мені садисти? Мені, мрії мазохістів? Так образити мене!

Ми заспокоюємо її подвійною пайкою кминової горілки. Потім ідемо шукати Бамбуса. Він сховався за кущ бузку й обмацує голову.

— Виходь, Отто, небезпека минула! — гукає Гунгерман.

Бамбус відмовляється вийти й вимагає, щоб ми кинули

йому костюм.

— Е, ні,— каже Гунгерман. — Три мільйони — це три мільйони! Ми заплатили за тебе.

— Заберіть гроші назад! Я не дам себе лупцювати.

— Кавалер ніколи не забирає в дами грошей назад. А ми зробимо з тебе кавалера, навіть якби довелося розвалити тобі голову. Залізна Кобила шмагнула тебе нагайкою просто з люб'язності. Вона садистка.

— Що?

— Ну, сувора масажистка. Ми забули попередити тебе. Ти повинен радіти, що тобі пощастило таке пережити. В маленьких містечках таке рідко трапляється.

— Для мене це ніяка не радість. Киньте мені мої речі.

Бамбус одягається за кущем, і нам'щастить знов заманути його в будинок. Ми даємо йому трохи випити, але з-за столика він нізащо не хоче вийти. Каже, що пропав настрій. Кінець кінцем Гунгерман домовляється з Залізною Кобилою та мадам, що Бамбус ще раз прийде серед тижня, вже нічого не доплачуючи.

Ми п'ємо далі. Скоро мені впадає в т>ко, що Отто, незважаючи на все, раз по раз поглядає на Залізну Кобилу й зовсім не цікавиться іншими дамами. Віллі знов замовляє горілку. Трохи згодом Едуард зникає. Через півгодини він з'являється геть спітнілий і запевняє, що виходив погуляти. Горілка робить своє діло.

Зненацька Отто Бамбус дістає з кишені папір та олівець і щось крадькома записує. Я зазираю йому через плече. Там стоїть заголовок — "Тигриця".

— Ти не можеш трохи почекати з гімнами й вільними ритмами? — питаю я.

Він хитає головою.

— Перше, свіже враження — найважливіше.

— Але ж тобі тільки й дісталося, що нагайкою по сідни-цях та кілька разів тазом по голові — оце й усі твої враження. Що ж тут тигрячого?

— Це вже дозволь вирішувати мені! — Він цідить горілку крізь розкошлані вуса. — Тепер починається робота уяви. Я вже цвіту віршами, як трояндовий кущ. Та що там трояндовий кущ! Як орхідея в джунглях!

— Ти вважаєш, що маєш уже доволі досвіду?

Він кидає на Залізну Кобилу погляд, сповнений хтивості й жаху.

— Не знаю. Але на маленький томик в оправі напевне маю.

— То чого ж ти мовчиш! За тебе ж віддано три мільйони. Якщо не хочеш, то краще пропиймо їх.

— Ну, то пропиймо.

Бамбус знову вихиляє чарку. Це вперше ми бачимо його таким. Досі він боявся алкоголю, як чуми, і насамперед горілки. Його лірика розцвіла на каві й смородиновій наливці.

— Що ти скажеш про Отто? — звертаюсь я до Гунгер-мана. — Ось що зробили кілька ударів тазом по голові!

— То все дрібниці! — горлає Отто, що встиг випити ще подвійну пайку горілки.

Повз нього саме проходить Залізна Кобила, і він щипає її за стегно. На неї це діє, як грім з ясного неба. Вона зупиняється, повільно обертається до Бамбуса й оглядає його, мов якусь рідкісну комаху. Ми сподіваємось добрячого ляпаса й виставляємо руки, щоб трохи зменшити силу удару. Для дам у високих черевиках те, що зробив Отто, — непристойна образа. Але в короткозорих очах Отто світиться якась нетутешня усмішка. Він, хитаючись, підводиться з-за столика, обходить Залізну Кобилу і зненацька плескає її по чорному трико.

У залі стає тихо. Всі чекають, що зараз станеться вбивство. Проте Отто спокійнісінько сідає на своє місце, кладе голову на руки й миттю засинає.

— Ніколи не вбивай сплячого! — благально каже Гун-герман Залізній Кобилі.— Це одинадцята заповідь божа!

Вона роззявляє свою пащу й тихо усміхається, виблискуючи всіма золотими коронками.