Цусіма - Сторінка 13

А ті, гарно вбрані, самі в орденах і штаб-офіцерських чинах, літні й солідні, тяглись перед ним, як школярі. Під час маневрів або стрільби учбово-артилерійського загону мені самому не раз доводилося бачити, як на щоглах нашого крейсера здіймались прапори з назвою винуватого корабля і з додачею якого-небудь ганебного слова: "гидко", "мерзотно", "по-турецькому", "по-баб'ячому". Подібний глум зносили командири не протестуючи, терпляче й мовчки, як заїжджені коні.

За весь час служби я жодного разу не бачив, щоб похмуре обличчя адмірала хоч колись засвітилося усмішкою.

Серед наших офіцерів були і передові за своїми поглядами на життя. Вони самі обурювалися такими типами, як Рожественський та Курош, але вони безсилі були спинити їхню сваволю. Отже, весь жах полягав не тільки в окремих поганих начальниках, що втратили людську подобу, а в тій системі безправ'я, яка панувала у флоті.

Мені лишалося дякувати долі, що я не попав служити на "Суворов". Наш броненосець очолював гуманний командир. Порівняно з Курошем наш старший офіцер був добряком. Щоправда, він любив покричати на матросів, полаятись, але така вже була в нього собача посада. В усякому разі, для нашого брата великої шкоди від нього не було.

Напередодні виходу з Лібави я побував у місті, куди можна було проїхати з порту трамваєм. Тут основну частину жителів становили латиші, а до них домішувалися й інші національності — німці, поляки, євреї, росіяни. Це видно було й по церквах — поруч з готичною лютеранською кірхою стояли гарна синагога, католицький костьол. А в порту, на горі, велично височів православний собор. Жваво торгували магазини. Відвідав я знамениту кондитерську, що славилась виробництвом марципанових пряників, тортів, всяких фігур тварин, риб і птахів. Потім надумав зайти в книгарню. Коли я розглядав, стоячи біля прилавка, літературні новинки, раптом біля мене почувся голос:

— Книжки вибираєш?

Я обернувся й здригнувся. Переді мною стояв офіцер в намоклій від дощу накидці — наш інженер Васильєв. Зі слів матросів, головним чином машиністів, я вже знав про нього, як про найкращого начальника. І тепер, з-під козирка флотського кашкета, з молодого обличчя тепло дивилися на мене карі розумні очі, а під пухнастими чорними вусами грала заохочувальна усмішка. Заспокоївшись, я відповів:

— Так точно, ваше благородіє, хочу на дорогу дещо купити собі.

— Добре діло. Значить, любиш книжки?

— Є така слабість у мене — захоплююсь читанням.

Васильєв, розпитавши, що мене найбільше цікавить з літератури, сказав:

— Коли будемо в дорозі, приходь до мене по книжки.

Таке ставлення офіцера до матроса здивувало мене і разом з тим насторожило.

— Дякую вам. Я охоче скористаюся з вашого запрошення.

Я купив останні випуски збірника "Знание" і, козирнувши Васильєву, вийшов з крамниці.

Вертаючись на броненосець, я зустрів у порту свого доброго приятеля — писаря Устинова. Рік тому я плавав з ним на крейсері "Минин", а минулої зими служив разом в екіпажі учбово-артилерійського загону. Це був кремезний хлопець, молодий моряк, дуже соромливий. Прочитавши на його кашкеті напис "Суворов" і тиснучи йому руку, я спитав: .

—. Як, хіба й ти на Другій ескадрі?

— Замели.

— Що робиш?

— У штабі Рожественського служу.

— Ну, брат, я тобі не заздрю. Бути тобі без барабанних перетинок, як це сталося з багатьма його писарями.

Устинов з сумом признався:

—, Так, важко служити з ним. Скажений бик. Так і жди, що візьме на роги. На нашому броненосці всім перепадає від нього. Я сиджу на секретному листуванні. Чомусь він до мене прихильний. Тільки одного разу дав такого потиличника, що я перекинувся.

— Які новини в штабі? Адже ти все знаєш. Розказуй швидше.

— Новини не дуже веселі. Морський технічний комітет повідомляє, що з броненосцями типу "Бородино" треба бути особливо обережними: мають зовсім малу остійність. При такій перевантаженості вони без війни можуть перекинутись догори кілем, коли маху даси. Навіть моторошно було читати папір про це. В ньому цілий перелік іде, яких заходів треба вживати, щоб уникнути катастрофи.

Я сказав:

— Попереду у нас довга дорога. Давай, друже, зустрічатися частіше А то дуже тоскно.

Устинов озирнувся навсібіч і таємниче повідомив:

— Коли б нам не скоротили цю дорогу.

— Хто? Чому?

— У штабі одержано відомості, що японські міноносці чекають нас у датських протоках. Адмірал ходить —хмара хмарою. Штабні чини теж стривожені.

Ми поговорили ще трохи і, попрощавшись, розійшлись. Він поспішав на пошту, а я — на своє судно.

Виявилось, що аванпорт для наших броненосців не досить глибокий, а кам'яний мол погано захищає нас од вітру і хвиль. Деякі кораблі, повертаючись на канатах, приткнулись до мілини. Тому командуючий після полудня, незважаючи на погану погоду, почав виводити ескадру на зовнішній рейд.

Увечері на "Орле" служили молебень. Офіцери й команда зібрались в жилій палубі перед збірною церквою. Рудобородий священик з монахів, отець Паїсій, надтріснутим голосом виголошував слова молитви, хор з матросів співав. Молилися, стоячи навколішки, "за болярина Зиновія (Рожественського) та дружину його".

Настрій у всіх був похмурий. Чутка про близькість японських міноносців якимсь чином докотилась і до нашого броненосця, дійшла до команди. Багато хто думав, що, може, нас зараз висадять у повітря тут же, на рейді. В розмовах почувалася пригніченість.

Ніч була темна. Завивав вітер у снастях, хрипко били хвилі в борти, скриготіли якірні канати. Біля дрібної артилерії вартували комендори й офіцери. Сторожові судна світили прожекторами, а на'щоглах ескадри спалахували вогні сигналів.

Цієї ночі я довго не міг заснути, перевертаючись з боку на бік на своїй підвісній парусиновій койці. Більшість електричних лампочок були виключені, а ті, що горіли, мало давали світла. Навколо мене і по всій жилій палубі, на відстані одна від одної в якихось пів-аршина, біліли ряди підвісних койок, прив'язаних до бімсів. На них спали матроси. В сутінках здавалося, що це не койки висять на шкертросах, а тримаються на стелі своїми щупальцями якісь дивно мовчазні, з випнутими вниз животами, довгі створіння, що подекуди шумно сопуть носами. Броненосець погойдувався. В голові безсило билися думки, намагаючись забігти наперед і вгадати долю ескадри. Потім чомусь уявлявся Курош, який б'є себе в груди кулаком і з плачем кається в своїх злочинах3.

ДАЛЕКА ПУТЬ

З ранку 2 жовтня наша ескадра, розбившись на чотири ешелони, почала послідовно зніматися з якоря.

По обіді з лібавського рейду вийшов останній ешелон, в якому був і наш броненосець. Вистроїлись двома кільватерними колонами: в правій — "Суворов", "Александр III" і "Бородино"; в лівій — "Орел", транспорт "Корея" і рятувальний буксирний пароплав "Роланд"*. Ішли не поспішаючи, роблячи не більше десяти вузлів.

. Учора, стривожене вітром, шаленіло море, а сьогодні воно тільки брижилося. Низьке і сіре небо проводжало нас сльозами дрібного дощу. Матроси, що були на баку, тоскно оглядались назад. За горизонтом зникав останній російський порт.

— Не скоро тепер побачимо рідний берег,— сказав гальванерний старшина Степан Голубев, що любив співати зворушливі романси і грав на гітарі, і на його широкому обличчі, наче від подиву, підвелися брови.

Другий гальванерний старшина Микола Романович Козирєв, вузькогрудий і завжди зігнутий, з сухим рябуватим обличчям, знавець російської і всесвітньої історії, що ніколи не сумував, весело промовив:

— Так, місяців через п'ять, не раніше.

— А може, і зовсім не доведеться походити по російській землі,— невдоволено озвався похмурий гальванер Алференко.

Всі троє були мої друзі. Розмовляючи з ними, я зрозумів, що вони вже знайомі і з нелегальною літературою. Це були хороші й надійні товариші.

Тут же був і мій давній знайомий, з яким я плавав на крейсері "Минин", кочегар Бакланов. Він був надзвичайно лінивий і брудний, славився тим, що міг, забравшись кудись за подвійний борт, проспати тридцять годин підряд. Незважаючи на свій низький зріст, він важив близько шести пудів,— такий був широкий. Спадистий лоб з гулями під густими бровами, широкий ніс сідлом, заплилі і насмішкуваті очі, презирливо вивернуті товсті губи, велике й тупе, наче поліно, підборіддя — всі ці риси вирізняли його обличчя з загальної маси. Незважаючи на свою незграбність і малі затрати енергії, він був ненажера і завжди скаржився:

— Казна від голоду не дасть померти, але й не нагодує досхочу. Я ніколи не забуду випадку, що стався з ним три роки тому. На

верхній палубі крейсера "Минин" він зустрівся з Рожественським. Бакланов давно змінився з вахти, але, як звичайно, був брудний. Адмірал розлютився і, покликавши двох вахтових унтер-офіцерів, наказав їм:

— Вимити це опудало! Та гарненько! Не шкодувати ні соди, ні мила! І піском продраїти його!

Кочегара схопили, роздягли догола і облили з шланга водою. Потім чотири здоровенні матроси взялися змивати з нього бруд. Натирали, не шкодуючи сили, піском голову, шию, обличчя, вуха і всі інші частини тіла. Кочегар вертівся, кректав, морщився. Знов поливали його з двох шлангів, струмені яких били так сильно, що він ледве тримався на ногах; знов починали надраювати його піском, як мідяшку, стираючи на ньому шкіру майже до крові. Після цього мили ще з милом і содою. Через півгодини його не можна було впізнати: таким чистим і з такою тонкою та ніжною шкірою він, напевне, був тільки в перший день свого народження.

На "Орле" у кочегара був нерозлучний земляк, мінер на прізвисько Вася Дрозд. Так прозвали його за те, що він складав віршики і сам співав, їх як пісні. Правда, вірші його були слабенькі, сентиментальні, з сльозою, але матросам вони подобались. Довгоногий, з великою вихрястою головою, він ходив, трохи горблячись, наче носив на собі тяжкий вантаж. Характери в обох були зовсім різні: один був надто лінивий, махнув на все рукою, другий —надто гарячий, мріяв завоювати життя. Виходячи вони на бак, здавалося, лише для того, щоб обов'язково полаятися між собою.

І тепер кочегар Бакланов, сидячи із своїм другом на виступі двадця-тидюймової башти, сказав:

— Ідемо, Дрозд, в чужі моря.

— Ну то й що ж?

— Співай відхідну.

— Чому відхідну?

— Вб'ють тебе японці.

— А тебе?

-— Мене ні.