Цусіма - Сторінка 16

Ошаліло стріляли комендори, не цілячись, абикуди, стріляли прямо в простір або у вогні, що миготіли збоку, іноді прямо в воду біля борту, іноді туди, де зупинявся промінь прожектора, хоча б це місце було порожнє. Прислуга подачі, не чекаючи пострілу уже зарядженої гармати, тикала в замок новим патроном. Разом з дрібною артилерією бухали і шестидюймові баштові гармати. Нагорі тріщали кулемети і цим самим тільки більше нервували людей, посилювали замішання на судні.

В гуркоті пострілів, в галасі людських голосів іноді можна було розібрати лайку офіцерів:

— Що ви робите, верблюди? Куди стріляєте?

— Наводьте в освітлені міноносці І

З заднього містка збіг на палубу прапорщик з перекривленим обличчям і, тримаючи в руках порожній патрон, істерично закричав:

— У мене всі снаряди розстріляні! Гарматна обслуга здуріла, не слухається! Я їм морди побив! Дайте швидше ще снарядів!

Кільватерний стрій нашого загону зламався. Частина прожекторів освітлювала судна, які ми розстрілювали, а інші кидали своє проміння в різних напрямах, шматуючи ніч, створюючи безлад. Далеко попереду і праворуч, на відстані кількох миль, блискали спалахи сигналів. Тільки згодом дізналися, що там проходив ешелон адмірала Фелькерзама, а тепер його теж вважали за противника. Та як же всі здивувалися, коли ліворуч, зовсім близько, раптом засвітились прожектори і, засліплюючи людей, встромили своє проміння в наші броненосці! Склалось таке враження, що нас оточують ворожі сили з усіх боків.

Охоплені жахом, деякі загаласували:

— Японські крейсери!

— Ціла ескадра іде на нас!

З нашого загону відкрили вогонь по цих прожекторах, що світили зліва, з мороку. Звідти теж почали відповідати стрільбою. Через "Орел", завиваючи, полетіли чиїсь снаряди. На найближчому судні — мабуть, на "Бородино", покривши весь гуркіт, пролунав постріл дванадцятидюймової гармати.

— Міна вибухнула! — закричав хтось на "Орле".

— Де? У нас?

— Мабуть, "Бородино" потопили.

— Зараз і нас висадять.

І нова звістка, змінюючись на всі лади, покотилася вниз по всіх відділеннях. Так, прибираючи перекручених форм, потворно змінилась дійсність в свідомості людей, збудоражених панікою.

Невідомі кораблі, що були ліворуч, незабаром вогнями Табулевича показали свої позивні. Це були крейсери із загону контр-адмірала Енк-віста — "Аврора" і "Дмитрий Донской".

Безсумнівним було те, що ми, ідучи по Доггерській банці, врізались в рибальську флотилію. Але наше вище командування прийняло ці жалюгідні однотрубні пароплавчики з номерами на боці за ворожі міноносці. Флагманський корабель перший відкрив по них стрілянину, заразивши своїм страхом інші броненосці. Безумство тривало. В результаті перед нами постала жахлива картина. Не далі як за п'ять кабельтових від нас, в промінні прожектора плавало, лігши набік, одне судно з червоною трубою, з поламаною щоглою, із зруйнованим містком. Ще чотири такі ж пароплави були підбиті. На деяких з них виникла пожежа. Там кидались люди від носа до корми і від корми до носа, благально здіймаючи вгору руки. А куди вони могли втекти з такої маленької площі, як палуба? Навкруги шуміли хвилі і здіймались стовпи води від снарядів.

На "Суворове", погасивши бойове освітлення, залишили один тільки прожектор, промінь якого піднявся до неба. Це був сигнал: "Припинити стрільбу". На "Орле" з містка несамовито кричали:

— Припинити вогонь!

Офіцери силоміць відтягали від гармат ошалілих комендорів, обсипаючи ЇХ лайкою, б'ючи в зуби, а ті, вирвавшись з рук, знову починали стріляти. На верхній палубі горніст Балеста робив спроби грати відбій. Але у нього плигав у руках горн, губи не слухались, видаючи звуки такі безладні, що їх ніяк не можна було прийняти за будь-який сигнал. Біля Балести крутився боцман Саєм і, б'ючи його кулаком по голові, люто кричав:

— Грай відбій! Розтрощу окаянну твою душу на місці!

У горніста з розбитих губ, заливаючи підборіддя, юшила кров.

Як потім дізналися, те саме діялося і на інших броненосцях. Не був винятком і флагманський "Суворов", де панував такий хаос, що сам адмірал брав безпосередню участь в наведенні порядку.

Бій тривав хвилин дванадцять. За такий короткий час броненосці встигли, не рахуючи кулеметних пострілів, випустити сімнадцять шестидюймових снарядів і п'ятсот снарядів дрібної артилерії.

У нас відірвало дуло у 75-міліметрової гармати.

Незабаром виявилось, що з нашого загону попало п'ять снарядів в "Аврору", пробивши надводний борт і труби. Двох було там поранено — легко комендора Шатілу і тяжко — священика Афанасія, якому відірвало руку (згодом він помер). Але могло бути й гірше. Коли б ми стріляли вміло і коли б наші снаряди розривалися добре, то в цій метушні ми потопили б самі частину своїх суден.

Зустрівшись незабаром з інженером Васильєвим, я сказав:

— Не зовсім приємна історія вийшла, ваше благородіє.

Він глянув на мене карими очима і, махнувши рукою, невдоволено буркнув:

— Вийшли на посміх усьому світові.

Так закінчився наш перший бій, названий згодом за місцем приписки рибальських суден, розстріляних нами, "Гулльським інцидентом"4.

ЧАСТИНА ДРУГА

НАВКОЛО МИСУ ДОБРОЇ НАДІЇ

МОЇ ДУМИ ПРО ФЛОТ НЕ ЗАКІНЧЕНІ

Наступні дні минали щасливо. Тільки в одному місці, зустрівшися ще раз з рибальськими суднами, порвали їм сіті. Як тільки не заплутали в них свої гвинти! Проходячи каналом Ла-Манш, бачили праворуч дувр-ські скелі, оспівані колись Віктором Гюго. Звідси через якихось три години можна було б дістатися до Лондона, до тієї величезної і туманної столиці, де якісь таємничі верховоди орудують всією світовою політикою.

Лягли на курс через Біскайську затоку. Майже завжди неспокійна, буйна, що дратувала моряків усіх країн, вона цього разу зустріла нас мирно, хоч назустріч нам і котились великі брижі, породжені просторами Атлантичного океану. Броненосець наш, тримаючись кільватерного струменя попереднього судна, безупинно кивав носом.

Цей період осені якраз збігався з перельотом птахів. Багато з них, стомившись, сідали на наше судно перепочити. Матроси гостинно приймали їх, підгодовували — їсти давали хліб або крупу. А одного разу вночі мені довелось спостерігати явище, що поставило переді мною кілька нерозв'язних питань.

Небо було зоряне. По хисткій поверхні моря мерехтливо розливалося місячне світло. Котилися хвилі, гладенькі, наче відполіровані, раптом яскраво спалахуючи й згасаючи. В цій дивовижній грі світлотіней було щось по-дитячому безтурботне, а разом з тим просте і мудре, як вічність, Я стояв один на поперечному містку, перекинутому через ростри, і думав про наш флот. Як у нас добре все виходило на парадах та височайших оглядах і як жахливо погано вийшло, коли ми розстрілювали рибалок. Я дошукувався причин цього і приходив до невтішних висновків.

В доках у кас, грюкаючи молотками, ремонтували старі судна, і вони ще плавали по кілька років. А на елінгах будували нові кораблі за останніми зразками, правда, витрачаючи на кожен з них грошей удвоє більше, ніж він коштував насправді. І все це робилося наче неабияк. Перш ніж почати будівництво якогось броненосця або крейсера, про нього кілька років говорили, сперечалися, кричали, засідали, писали, ламаючи голови, проекти і контрпроекти і лише після цього брались до діла, починали будувати. І все-таки кораблі виходили з малою остійністю, не слухалися руля, з мильними заклепками та іншими дефектами.

Не стояли начебто й інші справи. Адмірали з глибокодумними обличчями, свідомі своєї гідності, робили відповідні своєму званню розпорядження, а їх ад'ютанти і флаг-офіцери старанно строчили накази і циркуляри, що їх писарі, додержуючи порядкового номера, акуратно підшивали до справ. В канцеляріях списували цілі стоси паперів — рапортів, наказів, відношень, донесень. Влаштовувались паради, церемоніальні марші, провадились всілякі навчання. Начальники допитували нижніх чинів про претензії і робили інспекторські огляди, а наприкінці вигукували:

— Дуже добре, молодці!

На це нижні чини браво відповідали:

— Раді старатись, ваше...чительство!

Іноді відвідував кораблі шеф флоту, рідний дядько Миколи II, великий князь Олексій Олександрович. Дивлячись на судна, пофарбовані до його приїзду, на бравий вигляд моряків, він теж був задбволений. Але він не розумів, що весь організм військово-морського відомства

охоплений гангреною, розкладається. Від інших височайших осіб цей великий князь відрізнявся тільки могутнім зростом і великою вагою. У флоті називали його "Сім пудів височайшого м'яса".

З оглядового боку все було гаразд, іноді навіть красиво. Але коли ближче придивитись до військово-морського відомства, то складалося безнадійне враження.

Вся служба у флоті зводилась до того, щоб віддавати вищому начальству найбільшу шану, робити вигляд, що займаються бойовою підготовкою особового складу, безперестанно скоблити та знову фарбувати кораблі і якомога більше часу проводити на березі. Головних представників флоту, за винятком небагатьох, добирали, наче навмисне, з людей тупих і бездарних, які з головою загрузли у бюрократизм та рутину. В очах наших командуючих матроси були баранами, колишніми кріпаками, нижніми чинами, позбавленими не тільки права, але й здатності самостійно мислити. Матрос мусить усвідомлювати свою нікчемність перед начальством. Команду треба гарненько "драїти!" "Надраєна" команда — це гордість кожного командира і старшого офіцера. На виклик начальства матрос повинен летіти по палубі бігом і дивитись на свого повелителя "бадьоро і весело", як добре видресируваний собака. В цьому і вправлялись багато адміралів та командирів, в цьому бачили запоруку бойової підготовки й основу морської дисципліни. Але в той же час вони мало звертали уваги на те, що матроси не вміють користуватись оптичними прицілами, не знають, як поводитися з далекомірами, стріляють погано.

Російський парусний флот, заснований Петром Великим, через кілька десятків років досяг своєї високої досконалості і вийшов на океанський простір. На початку дев'ятнадцятого століття це процвітання тривало. Він уже стояв на одному рівні з флотами інших держав. З надр його вийшов цілий ряд видатних осіб.

Були у нас дослідники нових країн і вчені діячі.

Знаменитий мореплавець Крузенштерн у 1803—1806 роках на кораблі "Надежда" здійснив кругосвітню подорож.