Дім з котом, який грає в м'яча - Сторінка 10

Ощадливість і марнотратство ніби змагалися між собою в кожній дрібничці обстави цього особняка. Здавалося, що навіть купівля свічника була для пана Гійома не просто купівлею, а вкладенням капіталу. Посеред цього базару, багатство якого свідчило про знудженість старого подружжя, знаменита картина Теодора де Соммерв'є займала почесне місце, вона була розрадою Гійомів — разів по двадцять на день, озброївшись окулярами, підходили вони подивитися на сцену із свого колишнього життя, такого радісного та діяльного.

Побачивши оселю батьків, де від усього віяло старістю та вульгарним смаком, подивившись на ці два створіння, які, здавалося, були викинуті ураганом життя на золоту скелю, далеко від світу та від усього живого, Огюстина була приголомшена. Вона споглядала тепер другу половину картини, яка вразила її в домі Жозефа Леба,— це було життя діяльне і водночас застигле, якесь машинальне інстинктивне вовтузіння, схоже на існування бобрів. І тоді, згадавши про своє горе, Огюстина відчула гордість; вона подумала, що всі її прикрощі мають своїм джерелом щастя, яке тривало аж півтора року і за яке, на її думку, можна було віддати тисячу ось таких до моторошного жаху нікчемних животінь. Одначе вона приховала це не надто доброзичливе почуття, вона виявила перед старими батьками усі набуті віднедавна чари свого розуму, кокетливу ніжність, якої її навчило кохання, і настроїла їх спокійно вислухати розповідь про свої подружні прикрості. Старі люди полюбляють вислуховувати такі звіряння. Пані Гійом захотіла довідатися про найдрібніші подробиці цього дивовижного життя, що видалося їй чимось казковим. Навіть у "Мандрах барона де Лаонтана", які вона вже кілька разів починала читати і ніколи не закінчувала, вона не змогла б вичитати таких неймовірних речей — а там же йшлося про життя канадських дикунів!

— Що ти говориш, моя дитино? То твій чоловік зачиняється з голими жінками, і ти, дурна, віриш, ніби він їх тільки малює?

Вигукнувши це, стара купчиха поклала окуляри на робочий столик, розгладила спідницю і, сплівши пальці, уперлася руками в коліна, підняті грілкою — її улюбленою підніжкою.

— Але ж усі художники малюють із живої натури.

— Він, бач, остерігся сказати нам про це, коли просив твоєї руки. Якби я знала, що він таке витворяє, то ніколи не видала б за нього дочку. Така гидота суперечить заповідям Божим. А коли, ти кажеш, він повертається додому?

— О першій, о другій ночі...

Старі переглянулися, вражені й приголомшені.

— То він грає в карти? — спитав пан Гійом.— Коли я був молодий, лише картярі поверталися додому так пізно.

Огюстина скривила гримаску, відкидаючи це звинувачення.

— Ти, мабуть, терпиш люті муки, коли чекаєш його вночі? — правила своєї пані Гійом.— Та ні, не думаю, ти, звичайно, лягаєш спати, так? І це страховище, програвшись до цурки, повертається розлючене і будить тебе, так?

— Та ні, мамо, навпаки, він часто повертається дуже веселий. А коли погода гарна, то навіть пропонує мені встати і їхати з ним гуляти в Булонський ліс.

— У ліс посеред глупої ночі? Чи у вас таке мале помешкання, що йому тісно в своїх кімнатах, у своїх вітальнях, і він знай утікає з дому?.. А може, він, душогуб, витягає тебе на ці прогулянки умисне, що ти застудилася? Він хоче спекатися тебе. Де це бачено, щоб чоловік статечний, діловий гасав ночами в лісі, мовби вовкулака?

— Але зрозумійте, мамо, він же художник, йому треба набиратися вражень. Він любить сцени, які...

— О, я б йому такі сцени влаштовувала! — вигукнула пані Гійом, уриваючи дочку.— Як ти можеш розводити церемонії з цим чоловіком? По-перше, мені не подобається, що він п'є саму воду. Це шкідливо для здоров'я. І чому він уникає дивитися на жінок, коли вони їдять? Що за химери! Та він схиблений. Це просто жах — усе, що ти нам розказала! Хіба то по-людському, коли чоловік зникає з дому, не сказавши й слова, і повертається аж через десять днів? А потім запевняє, ніби їздив у Дьєп малювати фарбами море — та хіба море фарбують? Він верзе тобі небилиці.

Огюстина не встигла рота розкрити, щоб захистити чоловіка, як пані Гійом владним порухом руки, якому дочка за давньою звичкою скорилася, зупинила її й сухо провадила:

— Більш нічого не кажи мені про цього чоловіка. Він і до церкви приходив тільки для того, щоб тебе знадити, щоб ти вийшла за нього заміж. А безбожники, вони на все здатні. Хіба Гійом посмів би щось приховувати від мене, пропадати по дві доби невідомо де, а потім молоти мені нісенітницю?

— Люба матусю, ви надто суворо судите видатних людей. Вони не були б такими талановитими, коли б мислили, як усі.

— Ну то й хай твої талановиті сидять одинцем! Навіщо вони одружуються? Ви тільки подумайте! Чоловік талановитий занапащає дружину, і це добре, бо він, бачте, талановитий! Подумаєш, яка дивовижа — талант! Так ніби йому дозволено називати чорне білим, не давати людям рота розтулити! Він, бачте, вимагає, щоб усе було по-його, щоб кожен танцював під його дудку, щоб дружина веселилася, коли йому весело, і журилася, коли йому сумно!

— Але ж, мамо, людям із багатою уявою властиво...

— Ет, не тороч мені про його "багату уяву"! — заперечила пані Гійом, знову уриваючи дочку.— Нема чого сказати — чудова в нього уява, просто-таки чудова! Що то за чоловік, якому раптом забандюрилося, не порадившись із лікарем, їсти самі овочі? Якби він робив це з побожності — інше діло, але ж він у Бога вірує не більше, ніж який-небудь гугенот. Чи бачено, щоб чоловік любив коней і не любив свого ближнього, накручував собі волосся, як поганин, прикривав статуї мусліном, зачиняв удень віконниці, щоб працювати при лампі? Та з такою поведінкою він, либонь, і в кишла розпусти вчащає. Порадься з панотцем Лоро, вікарієм церкви Святого Сульпіція, спитай, що він про все це думає, і він скаже тобі, що твій чоловік не по-християнському живе...

— О матусю, як ви можете таке думати!

— Атож, думаю! Ти любила його й тому досі нічого не помічала. А от я пам'ятаю, як уже в перші дні після того, як ви побралися, зустріла його на Єлісейських Полях. Він був верхи і — уяви собі! — то скакав чвалом, а то раптом притримає коня і пускає його повільною ступою. Я ще тоді подумала: "Еге, та у нього не всі клепки на місці!"

— Ох я молодець! — вигукнув пан Гійом, потираючи руки.— Як добре я вчинив, що забезпечив тобі при одруженні роздільне володіння майном із цим пришелепуватим!

А коли Огюстина необачно розповіла про справжні кривди, яких зазнавала від чоловіка, батьки спочатку заніміли від обурення, та тільки-но пані Гійом здобулася на голос, вона заговорила про розлучення, і тоді наче прокинувся й старий купець, здавалося б, до всього байдужий. Спонукуваний любов'ю до дочки і передчуваючи, яке пожвавлення внесе судовий процес у його одноманітне життя, старий Гійом узяв слово. Він теж висловився за розлучення, став обговорювати всі деталі справи, був готовий негайно ж таки звернутися в суд, сказав дочці, що візьме на себе всі видатки, побачиться з суддями, стряпчими, адвокатами, переверне небо й землю. Вкрай наполохана, пані де Соммерв'є відмовилася від батькових послуг, сказавши, що не хоче розлучатися з чоловіком, хай навіть їй доведеться страждати вдесятеро більше, й припинила розмову про свої нещастя. Стомившись і від батьківських утішань, і від безмовних дрібних знаків уваги, якими старі марно намагалися розрадити дочку в її горі, Огюстина повернулася додому, відчуваючи, що неможливо навчити людей обмежених правильно судити про людей обдарованих. Вона зрозуміла, що жінка повинна від усіх, навіть від батьків, приховувати своє горе, яке так рідко знаходить співчуття. Те, що відбувається у високих сферах емоцій, можуть оцінити тільки люди благородного духу, які в тих сферах живуть. У всіх проявах поведінки нас мають право судити лише ті, хто перебуває з нами на одному духовному рівні.

Отож бідолашна Огюстина знову опинилася в холодній атмосфері власного дому, віддана на поталу своїм гнітючим роздумам. Навчання перестало її цікавити, адже воно не повернуло їй чоловікового серця. Втаємничена в життя цих полум'яних душ, проте позбавлена джерел їхнього натхнення, вона з усією силою поділяла їхні страждання, проте так і не змогла прилучитися до їхніх утіх. Вона відчувала тепер огиду до світу, який здавався їй жалюгідним та нікчемним супроти життя пристрастей. Одне слово, вона в усьому зневірилася. Та якось увечері їй сяйнула думка, що освітила морок її журби, наче небесний промінь. Ця думка могла виникнути лише в такій чистій і доброчесній душі, як душа Огюстини. Вона надумала сходити до герцогині де Карільяно, і не для того, щоб попросити ту даму повернути їй серце чоловіка, а щоб довідатись, якими хитрощами вона зуміла його в неї викрасти, щоб прихилити горду аристократку до матері дітей її друга, пом'якшити її й попросити сприяти майбутньому щастю подружжя де Соммерв'є в тій самій мірі, в якій вона стала причиною його краху. І ось одного дня, переборовши свою сором'язливість і озброївшись надприродною мужністю, Огюстина десь о другій годині сіла в екіпаж, сповнена рішучості проникнути в будуар знаменитої кокетки, яка ніколи не з'являлася на люди раніше, ніж о цій порі. Пані де Соммерв'є досі не доводилося бувати в старовинних розкішних палацах Сен-Жерменського передмістя. Коли вона пройшла через просторі передпокої, піднялася грандіозними сходами й потрапила до величезної вітальні, навіть тепер, посеред зими, заставленої живими квітами і оздобленої з тим витонченим смаком, який властивий жінкам, що народилися в розкоші або змалечку засвоїли вишукані звички аристократії, Огюстина відчула, як боляче стислося в неї серце: вона позаздрила таємницям цієї розкоші, про яку раніше не мала уявлення, вона потрапила в атмосферу справжньої величі й зрозуміла, чому цей дім так приваблює її чоловіка. Дійшовши до покоїв герцогині, Огюстина пережила гостре почуття ревнощів і майже розпачу. її привело в захват розташування меблів; ширми, завіси і тканини, якими були оббиті стіни, свідчили про витонченість насолод. Тут і безлад перетворювався на вишукану красу', розкіш підкреслювала якусь зневагу до багатства. Повітря було насичене ніжними пахощами, які тішили нюх.