Дім з котом, який грає в м'яча - Сторінка 8

Обіцяй мені це.

* Чудово, хай буде так (латин.).

— Гаразд, тату, обіцяю.

Почувши ці слова, мовлені ніжним голосом, старий купець розцілував дочку в обидві щоки. Того вечора всі закохані заснули майже мирним сном — як і подружжя Гійомів.

Через кілька місяців після тієї пам'ятної неділі головний вівтар церкви Святого Луппа став свідком двох цілком несхожих вінчань. Огюстина й Теодор постали там у всьому блиску щастя, в розкішних уборах, їхні очі сяяли коханням, на них чекала чудова карета. Приїхавши разом з батьками в найманому екіпажі, Віргінія, у досить скромному вбранні, смиренно йшла за молодшою сестрою, спираючись на руку батька, мов тінь, необхідна для гармонійного сприйняття картини, виконаної в осяйних барвах. Пан Гійом доклав усіх зусиль, щоб Віргінію обвінчали раніше, ніж Огюстину; але він з прикрістю бачив, як за кожної нагоди вище й нижче духівництво зверталося до елегантнішої нареченої. Він чув, як дехто з його сусідів хвалив Віргінію за тверезий розум — вона, мовляв, зробила серйозніший вибір і лишилася вірна своєму кварталу. Водночас було кинуто кілька ядучих дотепів на адресу Огюстини, яка виходила заміж за художника, за "благородного"; сусіди з жахом додавали, що коли навіть Гійомів опанувала пиха, то кінець суконній торгівлі! Один старий торговець віялами сказав, що цей марнотрат незабаром пустить молоду дружину з торбою попідтинню, і Гійом in petto# похвалив себе за передбачливість, виявлену при укладанні шлюбної угоди. Увечері, після пишного балу, що закінчився такою щедрою вечерею, яку нинішнє покоління навіть уявити собі не може, старе подружжя Гійомів залишилося у своєму домі на вулиці Коломб'є, де гуляли весілля; молоде подружжя Леба повернулося у найманому весільному екіпажі в старий дім на вулиці Сен-Дені, щоб стернувати баркою під прапором кота, який грає в м'яча; художник, сп'янілий від щастя, схопив кохану свою Огюстину на руки й виніс її до карети, а коли карета прибула на вулицю Трьох Братів, він знову ж таки на руках переніс молоду дружину в покої, прикрашені всіма мистецтвами.

# В душі (латин.).

Шалена пристрасть володіла Теодором майже цілий рік, і жодна хмарка не затьмарювала голубого неба, під яким жило молоде подружжя. Жилося закоханим легко. Теодор розцвічував кожен день дивовижними візерунками насолод, він знаходив втіху не лише в поривах жаги, а й у солодкій знемозі тихої ніжності, коли душі так високо підносяться в екстазі, що забувають про тілесне злиття. Не замислюючись, не вагаючись, Огюстина пливла в бурхливому потоці свого щастя, вона вся віддавалася дозволеній і святій шлюбній любові і ще вважала, що лишається в боргу перед коханим, а тому в своїй простоті та наївності не знала ні кокетливих відмов, ні тієї влади, яку молода світська жінка може здобути над чоловіком уміло розрахованими примхами; вона занадто кохала, щоб заглядати в майбутнє, і не уявляла собі, що це солодке життя може коли-небудь урватися. Будучи для чоловіка джерелом усіх насолод, вона почувала себе щасливою і вірила, що незгасне почуття любові завжди буде найпрекраснішою її окрасою, а відданість та покірливість — її вічними принадами. Радість кохання надавала її вроді сліпучого блиску, вселяла їй гордість і переконаність у тому, що вона завжди пануватиме над чоловіком, котрий так легко спалахує, як Соммерв'є. Отож заміжжя не навчило Огюстину нічого іншого, крім кохання. У сп'янінні щастям вона залишилася тією самою неосвіченою дівчиною, що жила в глухому закутні на вулиці Сен-Дені й навіть не думала, що їй слід би опанувати манери, освіту й тон вищого товариства, в якому віднині їй судилося жити. Коли вона говорила слова кохання, то вкладала у свою мову певну гнучкість розуму і тонкість виразу, але це мова, притаманна всім жінкам, коли їх цілком поглинає пристрасть — їхня стихія. Якщо ж несамохіть вона висловлювала думку, суперечну поглядам Теодора, молодий художник лише сміявся — так сміються з помилок чужоземця, що калічить чужу мову, хоча кінець кінцем такі помилки починають дратувати, якщо він не навчиться виправляти їх. Незважаючи на таке палке кохання, наприкінці року, не менш щасливого, ніж скороминущого, Соммерв'є одного ранку відчув потребу знову взятися за пензель і повернутися до своїх звичок. Огюстина була вагітна. Він знову зустрівся з давніми друзями. Весь той рік, коли його молода дружина, в муках народивши свого первістка, годувала й доглядала його, він, звичайно, наполегливо працював, але іноді знову починав шукати розваг у світському товаристві. Найохочіше він бував у домі герцогині де Карільяно, якій зрештою пощастило прихилити до себе знаменитого художника. Коли Огюстина цілком одужала, коли її син перестав вимагати постійної опіки, яка не дозволяє матері прилучатися до світських розваг, Теодор захотів спізнати ту втіху вдоволеного самолюбства, яка опановує нас, коли ми з'являємося в світі з вродливою дружиною, предметом заздрощів і захоплення. Бувати в салонах, сяючи там віддзеркаленим блиском слави Теодора, бачити, як їй заздрять жінки, стало для Огюстини новим джерелом радощів; але це був останній промінчик, який іще відкидало її подружнє щастя. Самолюбство Теодора де Соммерв'є страждало, коли, незважаючи на всі зусилля Огюстини, вона несамохіть виявляла своє невігластво, неохайність своєї мови та обмеженість розуму. Протягом двох з половиною років перше сп'яніння коханням приборкувало незалежну вдачу де Соммерв'є, та коли воно увійшло в звичку, відродилися колишні вподобання художника, що на якийсь час відхилилися від усталеного напряму. Поезія, живопис та вишукані втіхи уяви мають над людьми високого духу невід'ємні права. Ці потреби сильної душі давали знати про себе завжди, тільки у перші два роки подружнього життя Теодор знайшов для них нову поживу. Та коли художник перейшов через поле кохання і, як дитина, жадібно нарвав цілий сніп троянд та волошок, не помічаючи, що вони вже сипляться в нього з рук, картина змінилася. Показуючи дружині ескізи своїх найкращих творів, Соммерв'є незмінно чув вигук, подібний до вигуку татуся Гійома: "Ох і гарно ж!" Це позбавлене справжнього інтересу захоплення диктувалося не сумлінною оцінкою, а довірливістю кохання. Один-єдиний погляд чоловіка тішив Огюстину більше, ніж найпрекрасніша картина. Уся висока духовність зосереджувалася для неї в царині почуття. Зрештою, Теодор мусив змиритися з невблаганною істиною: його дружина не відчувала поезії, вона не жила у його сферах, не розуміла його забаганок, його радощів і печалей, була несприятлива до його фантазій; вона твердо ступала по буденній землі в буденному світі, тоді як він витав у небі. Люди пересічного розуму не можуть уявити собі, як страждає обдарована істота, коли, пов'язана з іншою істотою найінтимнішим почуттям, вона змушена пригнічувати в собі найдорожчі прояви мислі, коли образи, породжені чародійною силою творчості, на мить з'явившись із небуття, туди ж і повертаються. Для митця така мука здається тим нестерпнішою, що почуття, яке він плекає до своєї подруги, велить йому нічого від неї не таїти й ділитися з нею не тільки душевними переживаннями, а й найзаповітнішими думками. Не можна безкарно притлумлювати в собі поклик природи: вона наполеглива, як сама необхідність — тобто природа суспільна. Соммерв'є замикався у мовчанці й усамітнювався в майстерні, сподіваючись, що постійне спілкування з митцями допоможе дружині позбутися неуцтва, розвине в ній ті зародки нерозбудженої духовності, якою, на думку людей високого покликання, обдаровані всі; але Огюстина була надто побожна, щоб не злякатися властивого митцям тону. Так, на першому ж обіді, що його дав Теодор, вона почула, як один молодий художник сказав з дитячою легковажністю, якої вона неспроможна була зрозуміти і яка вибачає будь-який безбожницький жарт: — Погодьтеся, пані, що ваш рай нічим не кращий, аніж Рафаелів "Спас". А мені вже набридло дивитися на цю картину.

Таким чином Огюстина внесла в товариство цих обдарованих людей дух скутості, вона обмежувала їхню свободу. А коли обмежують їхню свободу, митці невблаганні: вони або втікають, або починають глузувати. Окрім інших своїх кумедних рис, пані Гійом завжди трималася з пихатою гідністю, вважаючи, що саме так слід поводити себе жінці заміжній, і Огюстина, хоч вона часто сміялася з материної манірності, не змогла вберегтися, щоб у чомусь не наслідувати її. Надмірна сором'язливість пані де Соммерв'є, якої іноді не можуть уникнути жінки доброчесні, стала приводом для кількох ескізів олівцем — невинних жартів, що не ображали почуття тактовності, й тому Соммерв'є не мав причин сердитися на приятелів. Бо навіть якби ці насмішки були й жорстокішими, друзі, зрештою, мали право в такий ухильний спосіб висловлювати Теодорові своє невдоволення. Але ніщо не минає марно для душі такої сприйнятливої до всіх вражень, як душа Теодора. Його почуття до дружини почало холонути, і що далі, то більше. Щоб досягти подружнього щастя, треба здертися на гору, вершина якої нависає над слизьким урвищем — і ось кохання художникове покотилося з цього крутосхилу вниз. Він вирішив, що дружина неспроможна оцінити ті моральні умовисновки, якими він виправдовував у власних очах своє нове ставлення до неї, і не вважав себе винним, приховуючи від неї думки, яких вона нездатна була зрозуміти, та вчинки, непрощенні з погляду міщанського світобачення. Огюстина замкнулася в похмурій і мовчазній скорботі. Через ці приховані почуття між подружжям виросла стіна, що з кожним днем ставала усе товщою. Хоча чоловік був і далі уважний до Огюстини, її серце стискалося, коли вона бачила, що він береже для інших ті скарби розуму й таланту, що їх колись складав до її ніг. Буваючи в світському товаристві, вона стала дослухатися до звичних жартівливих розмов про чоловічу невірність і витлумачила їх не на свою користь. Вона не дорікала Теодорові, але в усьому її поводженні читався німий докір. Після трьох років подружнього життя ця молода і вродлива жінка, що здавалася такою блискучою у своєму розкішному екіпажі, що втішалася багатством і славою, жінка, якій заздрили стільки людей, котрі дивилися на життя поверхово й були нездатні правильно оцінити обставини, ця жінка стала жертвою глибокого смутку.