Дім з котом, який грає в м'яча - Сторінка 9

її рум'янець побляк, вона міркувала, вона порівнювала; і нещастя розгорнуло перед нею перші сторінки досвіду. Вона постановила мужньо виконувати свій обов'язок дружини й матері, сподіваючись, що некорислива відданість рано чи пізно поверне їй кохання чоловіка. Та ці надії не справдилися. Коли Соммерв'є виходив, стомлений, із майстерні, Огюстина не завжди встигала ховати своє рукоділля, і він не міг не помітити, що дружина з копіткою ретельністю доброї господині лагодила білизну. Вона великодушно й не ремствуючи оплачувала рахунки чоловіка, що бездумно розтринькував гроші, але, прагнучи зберегти статок свого любого Теодора, майже не витрачалася тепер на власні потреби і стала надзвичайно ощадлива в дрібницях домашнього побуту. Така поведінка несумісна з безтурботністю митців, які не знають стриму, коли втішаються життям і, закінчуючи його, ніколи не дивуються, що помирати їм доводиться в злиднях.

Немає сенсу описувати, як поступово згасали осяйні барви медового місяця подружжя де Соммерв'є і як нарешті їх огорнув непроглядний морок.

Одного вечора засмучену Огюстину навідала подруга й завела розмову про герцогиню де Карільяно — молода жінка вже не раз чула від свого Теодора захоплені відгуки про цю вельможну даму. Й ось тепер у зловтішно-співчутливих словах подруга розкрила їй очі на справжній характер приязні, яку Соммерв'є почував до знаменитої кокетки, що красувалася при імператорському дворі. В двадцять один рік, у повному розквіті юності та краси, Огюстина довідалася, що чоловік зраджує її з жінкою, якій уже тридцять шість років. Глибоко нещаслива, самотня посеред розваг світського товариства, сердешна пані де Соммерв'є зовсім перестала розуміти, чому нею так захоплюються і так їй заздрять. А тим часом її краса набула нової принадності: риси її обличчя дихали лагідним смутком безнадії, блідість свідчила про зневажене кохання. Незабаром коло неї стали упадати найдосвідченіші спокусники, але вона залишалася неприступною і доброчесною. Кілька зневажливих слів, які вихопилися в Теодора, вкинули її в гнітючий розпач. Перед її очима ніби зблиснуло фатальне світло, і в ньому вона виразно побачила, наскільки нетривкий їхній союз, зрозуміла, що вбогість її освіти заважає повному злиттю її душі з душею чоловіка. Вона так кохала Теодора, що все йому прощала й винуватила тільки себе. Вона плакала гіркими слізьми і надто пізно збагнула, що в шлюбі може проявитися чисто духовна несумісність, як ото буває несумісність характерів або суспільного становища. Згадуючи весняну пору свого кохання, вона відчула, яким неосяжним було недавнє щастя, і дійшла висновку, що за такий багатий ужинок кохання, мабуть, можна розплатитися, тільки страждаючи все подальше життя. Проте Огюстина надто палко кохала, щоб утратити всяку надію. Отож вона вирішила, що й у двадцять один рік не пізно здобути освіту, розвинути свою уяву і навчитися бодай розуміти чоловіка, якого вона обожнювала.

"Хоч я й не стану поетом, але принаймні розумітиму поезію",— сказала вона собі.

І напруживши всю свою волю, всю силу, якої надає жінці кохання, вона спробувала змінити свою вдачу, вподобання і звички. Вона поглинала книжку за книжкою, вона терпляче вивчала їх, але домоглася тільки того, що її невігластво стало менш помітне. Гнучкість розуму і невимушеність розмови або даються від природи, або є наслідком виховання з колиски. Огюстина навчилася цінувати музику, втішатися нею, але не могла заспівати з витонченим смаком. Вона навчилася розуміти літературу й красу поезії, але вже не спромоглася прикрасити ними свою недорозвинену пам'ять. Вона з приємністю слухала світські розмови, але сама не могла сказати нічого дотепного. Релігійні уявлення та забобони, що вкоренилися у ній змалку, перешкоджали цілковитому розкріпаченню її інтелекту. Крім того, в Теодоровій душі виникло упередження проти неї, якого вона неспроможна була здолати. Художник глузував із тих, хто вихваляв його дружину, і мав для цього всі підстави; він так пригнічував це юне і безпорадне створіння, що в його присутності Огюстина тремтіла. Все її єство прагнуло догодити чоловікові, й вона відчувала, що її розум, її знання розчиняються в одному-однісінькому почутті. Навіть вірність Огюстини не подобалася її невірному чоловікові — здавалося, він штовхав свою дружину на зраду, пояснюючи її доброчесність тупістю почуттів. Марно Огюстина силкувалася переробити свої уявлення, переломити себе на догоду примхам та фантазіям чоловіка, присвятити себе його егоїзмові та марнославству — її самозречення не принесло плодів. Можливо, вони обоє проґавили ту мить, коли душі можуть зрозуміти одна одну. Якось чутливе серце молодої жінки зазнало надто жорстокого удару, і їй здалося, що всі узи почуттів між нею і Теодором порвалися. Вона замкнулася в собі. Але незабаром Огюстині сяйнула фатальна думка: піти шукати співчуття та поради у родичів.

І ось одного ранку вона вийшла з карети перед гротескним фасадом непоказного, зануреного в тишу дому, де минуло її дитинство. Вона зітхнула, побачивши вікно, звідки послала перший поцілунок тому, хто сьогодні наповнив її життя і славою, і горем. Нічого не змінилося в стародавньому притулку чесних крамарів, тільки торгівля сукном розквітла там іще пишніше. Місце за прилавком, де колись сиділа Огюстинина мати, тепер зайняла Віргінія. Свого зятя засмучена молода жінка застала вельми заклопотаним; за вухом у нього стриміло перо, і він слухав її неуважно, думаючи про щось своє. З деяких грізних ознак Огюстина зрозуміла, що відбувається переоблік товарів, і Жозеф, попросивши пробачення, покинув її. Сестра була на неї сердита і зустріла її досить холодно. Адже ставши блискучою світською дамою, Огюстина нечасто заїздила до родичів у своїй розкішній кареті. Дружина обачливого Леба подумала, що головною причиною цього ранкового візиту були гроші, й намагалася зберігати стриманий тон. Огюстина тільки всміхнулася, розгадавши сестрині думки. Дружина художника переконалася, що мати знайшла у Віргінії гідну наступницю, яка пильно берегла старовинну честь торговельного закладу, прикрашеного вивіскою з котом, який грає в м'яча. Тільки й того, що Віргінія не носила чепчика з лопатями. Правда, за сніданком Огюстина помітила в порядках дому деякі зміни, що робили честь здоровому глуздові Жозефа Леба: прикажчики тепер лишалися й за десертом; їм дозволялося брати участь у розмові; щедра трапеза свідчила про достаток, хоч і без розкоші. Молодій чепурусі впали в око квитки в ложу Французького театру, де, як вона пригадала, їй траплялося вряди-годи бачити сестру. На плечах у пані Леба накинута була розкішна кашемірова шаль, що свідчило про щедрість її чоловіка. Одне слово, подружжя ішло в ногу із сучасністю. Огюстина була щиро зворушена, майже цілий день спостерігаючи щастя,— правда, тихе, без особливих пристрастей, але й без бур,— яким утішалося це подружжя, об'єднане цілковитою спільністю інтересів. Вони сприймали життя як комерційну діяльність, де насамперед треба високо нести марку своєї фірми. Не знайшовши в чоловікові сильного кохання, дружина подбала, щоб розвинути в ньому це почуття. Жозеф Леба непомітно навчився шанувати і берегти Віргінію; і тривалий час, який знадобився для того, щоб розквітло сімейне щастя цього подружжя, став запорукою його довговічності.

Коли Огюстина, плачучи, розповіла про свою сумну долю, їй, звичайно, довелося вислухати цілий потік загальників, якими щедро постачила Віргінію мораль вулиці Сен-Дені.

— Наша сестра потрапила в біду, жінко,— сказав Жозеф Леба.— Що ж, спробуймо дати їй добру пораду.

І спритний торговець почав доскіпливо розбирати закони та звичаї, які могли б допомогти Огюстині знайти вихід з її тяжкої безвиході. Він, так би мовити, занумерував усі міркування, розкласифікував їх за значущістю в окремі категорії, наче йшлося про товари різного гатунку; потім поклав їх на терези, зважив і дійшов висновку, що в цьому скрутному становищі лишається тільки вдатися до рішучого кроку, який цілком суперечив почуттям Огюстини — а вона досі кохала свого чоловіка,— і ці почуття пробудилися з усією силою, коли Жозеф Леба порадив їй звернутися в суд.

Подякувавши родичам, Огюстина повернулася додому ще в більшому сум'ятті, ніж була до зустрічі з ними. І тоді вона зважилася поїхати в старовинний дім на вулиці Коломб'є, маючи намір розповісти про свою біду батькові й матері, бо вона уподібнилася до тих хворих, які в розпачі вдаються до всіх засобів і довіряють навіть шептанню баби-знахарки. Старі батьки зустріли дочку з такою бурхливою радістю, що вона була вкрай зворушена. Цей візит вони сприйняли як розвагу, рівнозначну дорогоцінному скарбові. Вже чотири роки вони пливли по життю, наче мореплавці без мети і без компаса. Сидячи біля каміна, розповідали одне одному про те, скільки втрат зазнали в період "максимуму", скільки закуповували колись сукна, до яких пересторог удавалися, щоб уникнути банкрутства, а найчастіше згадували про знаменитий крах Лекока — цю битву під Маренго11, в якій старий Гійом зіграв роль Наполеона. Обговоривши в усіх подробицях ті знаменні події, вони починали пригадувати, в які роки під час переобліку товарів виявлявся особливо значний прибуток, знову й знову розповідали одне одному давні історії кварталу Сен-Дені. О другій годині старий Гійом ішов глянути, як ідуть справи в торговельному закладі, над яким красувався кіт з ракеткою в лапах. Повертаючись додому, він зупинявся біля всіх крамниць, що колись із ним суперничали, і молоді крамарі намагалися залучити старого купця до якої-небудь ризикованої оборудки, від чого він, за своїм давнім звичаєм, і тепер категорично не відмовлявся. Два добрих нормандських коня гинули від ожиріння у стайні, бо пані Гійом веліла їх запрягати лише по неділях, коли їздила на святкову месу до парафіяльної церкви. Тричі на тиждень статечне подружжя влаштовувало звані обіди. Завдяки впливові свого зятя де Соммерв'є татуся Гійома призначили членом комітету з питань обмундирування війська. Відтоді як чоловік обійняв цю високу адміністративну посаду, пані Гійом вирішила, що їм слід жити з шиком: її кімнати були тепер захаращені безліччю золотих та срібних речей і позбавленими всякого смаку дорогими меблями, отож звичайне собі помешкання тепер виблискувало, наче каплиця.