Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 24

І мені було добре. Я був тоді гарний мужчина, я був молодий, високий на зріст, блакитні очі, римський ніс... і madame Z. (я не можу сказати її ім'я), дружина мого хазяїна, була молоденька, гарненька дама. І вона покохала мене.

"Коли вона бачила мене, вона сказала: "Пане Мауер,як кличе вас ваша матуся?" Я сказав: "Karlchen".

"І вона сказала: "Karlchen, сядьте коло мене".

"Я сів коло неї, і вона сказала: "Karlchen, поцілуйте мене".

"Я його поцілував, і він сказав: "Karlchen, я так кохаю вас, що не можу далі терпіти", і він увесь затримтів".

Тут Карл Іванович зробив довгеньку павзу і, закотивши свої добрі блакитні очі, злегка похитуючи головою, почав так усміхатись, як усміхаються люди, пригадуючи щось дуже приємне.

"Так, —почав він знову, поправляючись у кріслі й запинаючи свого халата,—багато я зазнав і доброго, і лихого в своєму житті; але от мій свідок,—сказав він, указуючи на вишитий на канві образок Спасителя, що висів над його ліжком,—ніхто не може сказати, щоб Карл Іванович був нечесна людина. Я не хотів злом віддячити за те добро, що мені зробив його п. Z... і я вирішив утекти від нього. Ввечері, коли всі пішли спати, я написав листа своєму хазяїнові й положив його на столі в своїй кімнаті, взяв свою одежу, три галяр грошей і потихеньку вийшов на вулицю. Ніхто не бачив мене, і я пішов шляхом".

X. ПРОДОВЖЕННЯ

Я дев'ять років не бачив своєї матусі й не звав, чи жива вона, чи кості її лежать уже в сирій землі. Я пішов на свою батьківщину. Коли я прийшов до міста, я питав, де живе Густав M ay ер, що був за орендаря у графа Зоммерблят. І мені сказали: "Граф Зоммерблят помер, а Густав May ер живе тепер у великій вулиці й має крамницю лікер". Я вдяг свого нового жилета, доброго сурдута—фабрикантів подарунок, гарненько зачесав волосся й пішов до лікерної крамниці мого тата. Сестра Mariechen сиділа в крамниці й спитала, чого мені треба. Я сказав: а Можна випити чарочку лікер". І вона сказала: "Vater! от юнак просить чарочку лікер". І тато сказав: "Дай юнакові чарочку лікер". Я сів коло столика, пив свою чарочку лікер, курив люлечку й дивився на татка, Mariechen та Johann, який теж увійшов до крамниці. Підчас розмови зі мною тато, між іншим, сказав мені: "Ви, мабуть, знаєте, юначе, де стоїть тепер наше арме". Я сказав: "Я сам іду з арме, і вона стоїть близько Wien". "Наш син,—сказав тато,—був Soldat, і от дев'ять років він не писав до нас, і ми не значмо, чи живий він, чи помер... Моя дружина завжди плаче за ним...". "Я курив свою люлечку й сказав: "Як звали вашого сина й де він служив? Може, я знаю його...". "Його звали Карл Мауер, і він слуяшв у австрійських єгерях,— сказав мій тато". "Він високий на зріст і вродливий, як ви",—сказала сестра Mariechen. Я сказав: "Я знаю вашого Karl". "Amalia,—sagte auf einmal mein Vater,—ідіть сюди, тут є юнак, він знає нашого Karl". І моя мила матуся виходить із задня двері. Я відразу пізнав його. "Ви знаєте наша Karl?" — він сказав, подививсь на мені й увесь' блідий за...трим...тів. "Так, я бачив його",—я сказав і не смів підвести очі на неї: серце в мене плигнути хотіло. "Karl мій живий?—сказала матуся:—слава богові! Де він, мій милий Karl? Я б умерла спокійно, коли б іще раз подивилась на нього, на мого улюбленого сина, але бог не хоче того". І він заплакав. Я не міг терпіти... "Матусю,—я сказав,—я ваш Karl!" І він упав мені на рука..."

Карл Іванович заплющив очі, і губи йому затримтіли.

"Mutter!—sagte ich,—ich hin ihr söhn, ich hin ihr Karl! Und sie stürze mir in die Arme", повторив він, заспокоївшись трохи й витираючи великі сльози, що котились йому по щоках.

"Але бог не хотів, щоб я скінчив свої дні на батьківщині. Мені приділене було нещастя. Das Unglück verfolgte mich überall!.. Я жив на своїй батьківщині лише три місяці. Якось у неділю я був у кав'ярні, купив кухоль пива, курив свою люлечку й розмовляв із своїми знайомими иро Politik, про імператор Франц, про Наполеон, про війну, і кожен висловлював свою думку. Близько нас сидів незнайомий чоловік у сірому Ueberroek, пив каву, курив люльку і нічого до нас не говорив. Er rauchte sein Pfeifchen und schwieg still. Коли Nachtwächter прокричав десять годин, я взяв свого капелюха, заплатив гроші й пішов додому. Опівночі хтось постукав у двері. Я прокинувся й сказав: "Хто там?" "Macht auf!" Я сказав: "Скажіть, хто там, і я відчиню". Jch sagte: "Sagt wer ihr seid und ich werde aufmachen". "Macht auf im Namen des Gesetzes!..." сказали за дверима. І я відчинив. Два Soldat 3 рушницями стояли за дверима, і до кімнати зайшов незнайомий чоловік у сірому Ueberroek, що сидів коло нас у кав'ярні. Він був шпигун! Es war ein Spion!.. "Ходіть зі мною",—сказав шпигун. "Добре",—я сказав. Я взув чоботи, натяг Pantalon, одягав шлейки й ходив по кімнаті. В серці мені кипіло: я сказав—він падлюка! Коли я підійшов до стінки, де ви-сила моя шабля, я раптом схопив її й сказав: "Ти шпигун: обороняйся! Du bist ein Spion: vertheidige dich!" Ich gab ein Hieb управоруч, ein Hieb уліворуч і один на голова. Шпигун уиав! Я схопив валізку й гроші й стрибнув у вікно. Ich nahm meinen Mantelsack und Beutel und sprang zum Fenster hinaus. Ich kam nach Ems, там я познайомився з е н е р а л Сазін. Він полюбив мене, виправив у посла пашпорт і взяв мене з собою в Росію вчити дітей. Коли енерал Сазін умер, ваша матуся покликала мене до себе. Вона сказала: "Карле Івановичу! віддаю вам своїх дітей, любіть їх, і я ніколи не забуду вас, я заспокою вашу старість". Тепер її нема — і все забулося. За мою двадцятирічну службу я мушу тепер на старість іти на вулицю шукати свій черствий шматок хліба. Бог цей бачить і цей знає і на цей його свята воля, тільки вас жалко мені, діти!" закінчив Карл Іванович, притягуючи мене до себе за руку й цілуючи в голову.

XI. ОДИНИЦЯ

Коли вийшов рік жалобі, бабуся трохи очуняла після суму, що вразив її, і почала зрідка приймати гостей, особливо дітей, надпих однолітків.

На день народження Любочки, 13 грудня, що перед обідом приїхали до нас княгиня Корнакова з дочками, Валахіна з Со-фійкою, Ілінька Грап і два молодші брати Івіни.

Вже звуки гомону, сміху й біганини долітали до нас знизу, де зібралося все це товариство, але ми не могли пристати до нього, перше ніж закінчиться наше ранкове навчання. На таблиці, що висіла в клясній кімнаті, було: Lundi, de 2 à 3 maître d'histoire et de géographie; і от оцього maître d'histoire ми мали діждатися, вислухати й випроводити, перше ніш бути вільними. Було вже двадцять на третю, а вчителя історії не було ще ні чути, ані видко навіть на вулиці, якою він мав іти і на яку я дивився з великим бажанням ніколи його не бачити.

— Здасться, Лебедів сьогодні не прийде,—сказав Володя, відриваючись на хвилину від книги Смарагдова, з якої він готував завдання.

— Коли б то дав бог... а то я нічогісінько не знаю...а втім, Здасться, он він іде,—додав я сумним голосом.

Володя підвівся й підійшов до вікна.

— Ні, це не він, це якийсь пан,—сказав він.—Почекаймо ще до пів на третю,—додав він, потягуючись і в той самий час чухаючи тім'я, як це він завжди робив, на хвилину відпочиваючи від роботи.—Коли не прийде й о-пів на третю, тоді можна буде сказати St.-Jérôm'oBi, щоб забрав зошити.

— І чого б ото я хо-о-о-див,—сказав я, теж потягуючись і потрясаючи над головою книгою Кайданова, яку держав обома руками.

Знечев'я я розкрив книгу на тому місці, де було наше сьогоднішнє завдання, і почав читати її. Завдання було велике й важке, я нічого не знав і бачив, що вже ніяк не встигну хоч щонебудь засвоїти з нього, тим паче що я був у тому стані роздратування, коли думки відмовляються зупинятись будь на чому.

За минулу лекцію з історії, яка здавалася мені завжди най-нуднішою і найважчою дисципліною, Лебедев скаржився на мене SL-Jèrôm'oBÎ і в зошиті балів поставив мені два, що вважалося за дуже недобре. St.-Jèrôme тоді ще сказав мені, що — коли наступного разу я матиму менше, як три, то буду суворо покараний. Тепер саме мала відбутись ця наступна лекція і, признаюся, я дуже боявся.

Я так захопився, перечитуючи незнайому мені лекцію, що був дуже здивований, коли почув, як хтось у передпокою скидає калоші. Не встиг я оглянутись, як на дверях з'явилося рябе, огидне для мене обличчя й надто знайома незграбна постать учителя в синьому застібнутому фраку з ученими ґудзиками.

Вчитель поклав повагом капелюха на вікно, зошити на'стіл, розкинув обома руками поли свого фрака (наче це було дуже потрібно) і, відсапуючись, сів на своє місце.

— Так от, панове,—сказав він, затираючи одна об одну свої спітнілі руки,—повторимо перше те, що говорилося минулої лекції, а потім я постараюся познайомити вас із подальшими подіями середньовіччя.

Це визначало: відповідайте те, що було загадане вам. . Володя почав відповідати вільно й упевнено, що властиво тим, хто добре знає, а я без ніякої мети вийшов на сходи і, як униз не можна було йти, то цілком природня річ, що я непомітно для самого себе опинився на площадці. Але тільки я хотів улаштуватись на звичайному місці своїх спостережень—за дверима, як от Мімі, що завжди була причиною моїх нещастів, нахопилась на мене. "Ви тут!" сказала вона, грізно подивившись на мене, потім на двері до дівочої й потім знов на мене.

Я почував себе дуже винним і за те, що не був тепер на лекції, і за те, що був у такому недозволеному місці; тому я мовчав і, похнюпившись, являв собою надзвичайно зворушливий образ каяття.

— Ні, це вже не знати що!—сказала Мімі.—Що ви тут робили?—Я помовчав.— Ні, це так не буде, — повторила вона, постукуючи щиколотками пальців об бильця на сходах,—я все розкажу графіні.

Було вже п'ять хвилин до третьої, коли я повернувся до клясної кімнати. Вчитель, ніби не помічаючи, чи я є? чи мене немає, пояснював Володі дальше завдання. Коли він, закінчивши свої пояснення, почав згортати зошити, і Володя вийшов до другої кімнати, щоб принести квиточка, мені в голові промайнула радісна думка, що все щасливо закінчилося й за мене забудуть.

Але раптом учитель із зловісною півусмішкою звернувся до мене:

— Сподіваюся, що ви вивчили своє завдання, — сказав він, затираючи руки.

— Вивчив, — відповів я.

— Скажіть мені, будь ласка, щонебудь про хрестовий похід Людовика Святого, — сказав він, похитуючись на стільці й задумано дивлячись собі під ноги.