Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 25

— Спочатку ви мені скажете про причини, що змусили французького короля взяти хрест, — сказав він, піднімаючи брови й указуючи пальцем на чорнильницю, — потім скажете про загальні характеристичні риси цього походу,— додав він, роблячи всією п'ястю такий рух, ніби він хотів щось піймати, — і, нарешті, наслідки цього походу для європейських держав взагалі,—сказав він, вдаривши зошитами по лівій стороні стола, — для французького королівства особливо, — закінчив він, ударивши по правій стороні стола й схиливши голову вправоруч.

Я проковтнув кілька разів слину, прокашлявся, схилив голову набік і мовчав. Потім, узявши перо, що лежало на столі, почав його обривати й усе мовчав.

— Дайте сюди пірце, — сказав мені вчитель, простягаючи руку: — воно ще здасться. Ну, так як же?

— Людо... кар... Людовик Святий був... був... добрий і розумний цар.

— Хто, хто?..

— Цар. Він надумав піти до Єрусалиму й передав стерно державної влади своїй матері.

— А як її звали?

— Б... б... ланка.

— Як, як? буланка?

Я посміхнувся якось криво й ніяково.

— Ну, ну, — чи не знайте ще чогонебудь? — сказав він усміхаючись.

Мені не було чого втрачати, я прокашлявся й почав брехати все, що тільки мені спадало на думку. Вчитель мовчав, Змітаючи з столу порох пірцем, що його відняв у мене, пильно дивився мимо мене й приказував: "Дуже добре, так, так". Я добре бачив, що нічого не знаю, що висловлююсь зовсім не так, як треба, і мені надто боляче було бачити, що вчитель не Зупиняє й не виправляє мене.

— Чого ж він надумав піти до Єрусалиму? — сказав він, повторюючи мої слова.

— Того... через те, що... тому що...

Я рішуче замовк, не сказав далі жодного слова й відчував, що коли цей кат-учитель хоч цілий рік мовчатиме й запитливо дивитиметься на мене, я все ж не зможу проказати більше й одного звука. Вчитель хвилин зо три дивився на мене, потім раптом виявив на своєму обличчі вираз глибокого суму й зворушливим голосом сказав Володі, що під той час увійшов до кімнати:

— Дайте мені зошита поставити бали.

Володя подав йому зошита й обережно поклав квитка коло нього.

Вчитель розгорнув зошит і, акуратно вмочивши перо в чорнило, гарним начерком написав Володі п'ять у графі успіхів і поведінки. Потім, зупинивши перо над графою, де визначалися мої бали, він подивився на мене, струсив чорнило й замислився.

Раптом його рука зробила ледве помітний рух, і в графі з'явилася гарно викреслена одиниця й крапка; другий рух — і в графі поведінки друга одиниця й крапка.

Акуратно згорнувши зошит балів, учитель підвівся й пішов до дверей, ніби не помічаючи мого погляду, в якому був і одчайу і благання, й докора.

— Михайло Ларивоновичу! — сказав я.

— Ні,—відповів він, розуміючи вже, що я хотів сказати йому: — так не можна вчитись. Я не хочу дурно гроші брати.

Вчитель узув калоші, камлотову шинелю й дуже ретельно-пов'язався шарфом. Наче можна було ще турбуватись про що-небудь після того, що сталося зі мною! Для нього — єдиний порух пера, а для мене величезне нещастя.

— Лекція скінчилась? — спитав St.-Jérôme, увіходячи до кімнати.

— Так.

— Вчитель задоволений з вас?

— Так, — сказав Володя.

— Скільки ви дістали?

— П'ять.

— A Nicolas? Я мовчав.

— Здасться, чотири, — сказав Володя.

Він розумів, що мене треба було врятувати хоч на сьогодні" Нехай покарають, аби не сьогодні, коли у нас гості.

— Voyons, messieurs (St.-Jérôme мав звичку до кожного слова додати: voyons!), faites votre toilette et des cendons.

XII. КЛЮЧИК

Ледве встигли ми, зійшовши вниз, привітатись до гостей, як нас покликано до столу. Тато був дуже веселий (він саме добре виграв тоді), подарував Любочці срібного сервіза й за обідом згадав, що у нього у флігелі лишилася ще бонбоньєрка, приготовлена для іменинниці.

— Як когось із челяді посилати, то піди краще ти, Коко,— сказав він мені. — Ключі лежать на великому столі, в черепашці, знаєш?.. Так от, візьми їх і найбільшим ключем відімкни другу шухляду, що праворуч. Там знайдеш коробочку, цукерки в папері й принесеш усе сюди.

— А-сигари принести тобі? — спитав я, знаючи, що вів завжди по обіді посилав по них.

— Принеси, та дивись там — нічого у мене не займай! — сказав він мені вслід.

Знайшовши ключі на вказаному місці, я хотів був уже відмикати шухляду, як мене зупинило бажання довідатись, що саме відмикав малісінький ключик, що висів на тому самому ланє-цюжку.

На столі між тисяччю різноманітних речей стояв коло билець шитий портфель з висячим замочком, і мені схотілося спробувати, чи не прийдеться до нього маленький ключик. Спроба скінчалася дуже успішно, портфель одімкнувся, і я знайшов там силу паперів. Почуття цікавости так напосідливо радило мені довідатись, що саме були то за папери, що я не встиг прислухатись до голосу сумління й почав розглядати те, що було в портфелі...

Дитяче почуття безумовної пошани до всіх старших і особливо до тата було таке сильне в мені, що мій розум несвідомо відмовлявся робити будь-які висновки з того, що я бачив. Я почував, що тато повинен жити в сфері зовсім іншій, чудовій, недосяжній і неприступній для мене і що намагатися пророзуміти таємниці його життя було б з моєї сторони щось ніби святотатство.

Тому відкриття, що я майже мимоволі зробив у татовому портфелі, не лишили в мені ніякого ясного розуміння, опріч невиразної думки, що я зробив недобре. Мені було соромно й ніяково.

Під впливом цього почуття я хотів якнайшвидче замкнути портфель, але мені, очевидно, приділено було зазнати всіх не-щастів у той пам'ятний день; всунувши ключика в замкову щілину, я повернув його не в той бік; гадаючи, що портфель замкнений, я вийняв ключа, і — ой леле! — у мене в руках був лише держак ключика. Даремно намагався я з'єднати його З тією половиною, що лишилася в замку, і якимись чарами витягти її звідти; треба було, нарешті, звикнути до тієї жахливої думки, що я зробив новий злочин, про який дізнаються сьогодні ж, скоро тато повернеться до кабінету.

Скарга Мімі, одиниця й ключик! Гіршого нічого не могло ЗІ мною статись. Бабуся — за скаргу Мімі, St.-Jérôme — за одиницю, тато — за ключик... і все це спаде на мою голову не пізніше, як сьогодні ввечері.

— Що зі мною буде?.. А-а-ах, що я наробив?! — говорив я голосно, похожаючи по м'якому килиму в кабінеті. — Ат,— сказав я сам собі, дістаючи цукерки й сигари, — що було — бачили, що буде — побачимо... — і побіг до будинка.

Цей фаталістичний вислов, що я його ще в дитинстві підслухав у Миколи, під усі тяжкі хвилини мого життя справляв на мене благодійний вилив, на якийсь час заспокоюючи. Уві-ходячи до залі, я був у трохи піднесеному й неприродньому, але надзвичайно веселому настрою.

XIII. ЗРАДНИЦЯ

По обіді почалися petits jeux, і я брав у них щонайжвавішу участь. Гуляючи в "кішки-мишки", якось невдало розігнавшись на гувернантку Корнакових, що гралася з нами, я ненавмисне наступив їй на сукню й обірвав її. Помітивши, що всім дівчатам, а особливо Софійці було дуже приємно бачити, як гувернантка з кислим обличчям пішла до дівочої зашивати свою сукню, я вирішив потішити їх так само ще раз. Взявши такий милий намір, я, скоро гувернантка повернулася до кімнати, почав конем скакати навколо неї й скакав доти, поки не знайшов слушної хвилини знов зачепити закаблуком за її спідницю й обірвати. Софійка й князівни ледве могли стримуватись од сміху, що дуже приємно лоскотало моє самолюбство; але St.-Jé-rôme, помітивши, мабуть, мої вигадки, підійшов до мене і, насупивши брови (чого я не міг терпіти), сказав, що я, здається, не перед добром розвеселився, і що коли я не буду смирніший, то він3 незважаючи на свято, примусить мене розкаятися.

Але я був у піднесеному стані людини, яка програла більше, ніж має в кешені, яка боїться перевірити свій запис і ставить далі шалені карти, вже не маючи надії відігратись, а тільки для того, щоб не давати самому собі часу опам'ятатись. Я зухвало всміхнувся й одійшов від нього.

Після (скішки-мишки)) хтось затіяв гру, що звалася у нас, здається, Lange Nase. Суть гри була в тім, що ставляли стільці в два ряди, один проти одного, а дами та кавалери розбивались на дві партії і навперемінки обирали одна одну.

Молодша князівна щоразу обирала молодшого Івіна, Катруся або Володю, або Іліньку, а Софійка щоразу Серяшка і аж ніяк не соромилася, коли Сержик просто йшов і сідав проти неї. Вона сміялася своїм милим дзвінким сміхом і робила йому голівкою знак, що він угадав. Мене ж ніхто не брав. На превелику образу для мого самолюбства, я розумів, що я зайвий, той хто лишається, що про мене щоразу так мали говорити: хто ще лишається? "Та Миколонька; ну, от його ти й візьми". Тимто, коли мені треба, було виходити, я просто йшов або до сестри, або до однієї 3 негариих кня-

ЗІвен і, на жаль ніколи не помилявся. Софійка ж, здавалося, так зацікавлена була Сержиком Івіним, що мене наче зовсім для неї не було. Не знаю, з якої підстави звав я її. в думці Зрадницею, бож вона ніколи не обіцяла мені обирати мене, а не Сержика; але я цілком був переконаний, що вона най-ганебніше зрадила мене.

Після гри я помітив, що зрадниця, до якої я ставився з презирством, але від якої, проте, не міг одвести очей, вкупі з Сержиком та Катрусею одійшли в куток і там щось таємничо говорили. Підкравшись з-за фортепіяна, щоб довідатись їхніх секретів, я побачив от що: Катруся тримала за два кінці батистову хусточку, ніби параван, закриваючи нею голови Сержика та Софійки. "Ні, програли, тепер платіть!" казав Сержик. Софійка, спустивши руки, стояла перед ним, наче винна і, червоніючи, говорила: "Ні, я не програла, — правда ж, m-lle Catherine?)) — "Я люблю правду, — відповідала Катруся: — програла Заклад, ma chere".

Ледве встигла Катруся це сказати, як Сержик нахилився й поцілував Софійку. Так-таки просто й поцілував її в рожеві губки. 1 Софійка засміялася, наче це нічого, наче це дуже весело. Який: жах!!! О, лукава зрадниця!

XIV. ПОТЬМАРЕННЯ

Я раптом відчув презирство до всієї жіночої статі взагалі й до Софійки, зокрема; почав запевняти сам себе, що нічого веселого немає в цих іграшках, що вони личать тільки дівчатам, і мені надзвичайно хотілося буяти й устругнути яку-небудь таку молодецьку штуку, що всіх би здивувала.