Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 59

Але найбільше роз'єднувало нас з нею те, що у неї не було зовсім розуміння, і це виявлялося переважно у властивій їй манірі поблажливої уваги, коли з нею говорили про щонебудь, незрозуміле для неї. Вона не була винна в тому, що несвідомо набула звички злегка всмі-хуватись саміми губами і нахиляти голову, коли їй розповідали щонебудь, мало їй цікаве (а крім її самої та чоловіка ніщо її не цікавило),—але ця усмішка й нахилювання голови, часто повторені, були надзвичайно неприємні. її веселість, коли вона ніби трошки сміялася з себе, з вас і з усього світу, була теж невміла, не заразлива, її чутливість була надто солодка. А головне—вона не соромилась раз-у-раз говорити кожному про своє кохання до тата. Хоч вона зовсім не брехала, кажучи, що все її життя—це кохання до чоловіка, і хоч вона доводила це своїм життям, але, на нашу думку, таке безсоромне, безнастанне товкмачення про своє кохання була річ огидна, і ми соромились за неї, коли вона говорила це при сторонніх, ще більше,, ніж коли вона помилялася у французькій мові.

Вона любила свого чоловіка над усе в світі, і чоловік любив її, особливо попервах, і коли він бачив, що вона не йому лише подобалася. (~дина мета її життя була—здобути любов від свого чоловіка; але вона робила, здавалось, навмісне все, що тільки могло бути йому неприємне, і все для того, щоб довести йому всю силу своєї любови й готовости до саможертви.

Вона любила гарно вбиратись, батько любив бачити її в світі красунею, яку всі хвалили і на яку дивувались, — вона жертвувала своєю пристрастю до вбрання для тата, більше й більше Звикала сидіти дома в сірій блюзі. Тато, що завжди вважав волю й рівність за доконечну передумову в родинних стосунках, сподівався, що його улюблениця Любочка й добра молода дружина здружаться щиро, але євдокія Василівна жертвувала собою і вважала за потрібне давати справжній господині дому, як вона називала Любочку, непристойну перебільшену, шану, що боляче вражало тата. Він багато грав цієї зими, на кінець зими багато програвав і, як завжди, щоб не плутати гру до родинного життя, приховував свої гральні справи від усіх сем'ян. євдокія Василівна жертвувала собою і, іноді хвора, на кінець зими навіть вагітна, вважала за свій обов'язок у сірій блюзі, З нечесаною головою, хоч о четвертій або п'ятій годині ранку, похитуючись, іти назустріч татові, коли він, іноді стомлений, засоромлений, програвшись, після восьмого штрафу, повертався З клюбу. Вона байдуже питала його про те, чи був він щасливий у грі, і з поблажливою уважністю, всміхаючись і похитуючи головою, слухала, що він казав їй про те, що він робив у клюбі, і про те, що він у сотий раз просить її не чекати на нього. Але хоч програш і виграш, од якого, як на його гру, залежали всі татові достатки, аж ніяк не цікавили її, вона знову щоночі перша зустрічала його, коли він повертався з клюбу. До цих зустрічів, проте, крім пристрасти до саможертви, підбуджували її ще приховані ревнощі, від яких вона надзвичайно страждала. Ніхто в світі не міг її переконати, що тато повертався пізно З клюбу, а не від коханки. Вона намагалася прочитати на татовому обліччі його любовні таємниці, і, не прочитавши нічого, З якоюсь насолодою горя зідхала й поринала в споглядання свого нещастя.

Наслідком цих і багатьох інших безнастанних жертв у поводженні тата з його дружиною за останні місяці цієї зими, коли він багато програвав і через те був здебільшого не в доброму гуморі, почало вже помічатись перемінне почуття тихої не-н а в и с т и, тієї стриманої огиди до об'єкта прихильности, яка виявляється в несвідомому бажанні завдавати всіляких дрібних моральних неприємностей цьому об'єктові.

ХШІ. НОВІ ТОВАРИШІ

Зима минула непомітно й уже знов починало розтавати, і в університеті уже вивісили розпис іспитів, коли я раптом згадав, що треба буде відповідати з вісімнадцятьох предметів, що я їх слухав і не слухав, не записував і жодного не приготував. Дивна річ, як це таке ясне питання: як же складати іспит: не стало передо мною й разу. Але я був протягом усієї цієї зими в такому тумані, який походив із насолоди від того, що я велиний і comme il faut,—що, коли мені й спадало на думку: як же складати іспит? я рівняв себе до своїх товаришів і думав: "вони ж складатимуть, а більша частина їх ще не comme il faut,—отже, я маю ще одну перевагу над ними і повинен скласти". Я приходив на лекції тільки тому, що вже звик до цього і тато виряджав мене з дому. До того ж знайомих у мене було багато, і мені було часто весело в університеті. Я любив цей шум, гомін, реготання по авдиторії, любив на лекції, сидячи на задній лаві, під рівномірний звук голосу професора, мріяти про щонебудь і спостерігати товаришів, любив іноді з кимнебудь збігати до Матерна винити горілки й закусити і, знаючи, що за це може потім професор зробити догану, несміливо рипнувши дверима, ввійти до авдиторії, любив брати участь у якійнебудь вигадці, коли курс на курс із реготом налазив у коридорі. Все це було дуже весело.

Коли всі почали вже ходити ретельніше на лекції, професор фізики закінчив свій курс і попрощався до іспитів, студенти почали збирати зошити й гуртками готуватись, я теж подумав, що треба готуватись. Оперов, з яким ми кланялись, але були в дуже холодних відносинах, як я вже говорив, запропонував мені не тільки зошити, але й запросив мене готуватись вкупі 3 ним і з іншими студентами. Я подякував йому й погодився, сподіваючись цією честю цілком загладити свою колишню суперечку з ним, але просив тільки, щоб обов'язково всі збірались у мене щоразу, бо в мене краща кватира.

Мені відповідали, що готуватимуться навперемінку, то в того, то в іншого, і там, де ближче. На перший раз зібралися у Зухіна. Це була маленька кімнатка за перегородкою у великому будинку на Трубному бульварі. В перший призначений день я спізнився й прийшов, коли вже читали. Маленька кімнатка була вся закурена, навіть не вакштафом, а махоркою, що її курив Зухін. На столі стояли: пляшка горілки, чарка, хліб, сіль і бараняча кістка.

Зухін, не підводячись, запросив мене випити горілки й скинути сурдута.

— Ви, я гадаю, до такої страви не звикли,—додав він.

Всі були в брудних ситцевих *сорочках і нагрудниках. Намагаючись не показати свого презирства до них, я скинув сурдута й ліг по-товариському на диван. Зухін, зрідка заглядаючи в зошити, читав, інші зупиняли його, запитували, а він відповідав стисло, розумно й точно. Я почав слухати, і, не розуміючи багато дечого, бо не знав попереднього, завдав питання.

— Еге, друже, та вам і слухати не можна, коли ви цього не знаєте,—сказав Зухін.—Я вам дам зошити, ви опрацюйте це на завтра, а то що ж вам пояснювати.

Мені стало соромно за своє незнання і, разом із тим, розуміючи всю справедливість зауваження Зухіна, я облишив слухати іі почав придивлятись до цих нових товаришів. За поділом людей на comme il faut і не comme il faut вони належали, очевидьки, до другої категорії, і через те вони викликали в мені не тільки презирство, але й якусь особисту ненависть, яку я відчував до них за те, що, не бувши comme il faut, вони начебто вважали мене не тільки за рівного собі, але навіть добродушно протегували мені. Це почуття викликали в мені їхні ноги та брудні руки з обкусаними нігтями й один запущений довгий ніготь у О перова, і рожеві сорочки, і нагрудники, і лайливі вирази, що З ними вони ласкаво звертались один до одного, і брудна кімната, і звичка Зухіна раз-у-раз трошки сякатись, притиснувши одну ніздрю пальцем, і шособливо їхня маніра говорити, вживати й наголошувати деякі слова. Наприклад, вони вживали слова: "глупец" замість "дурак", "словно", замість "точно", "великолепно", замість "прекрасно", "движучи", і т. ін., що мені здавалося книжним і огидно-непристойним. Але ще більше викликали в мені цю комільфотну ненависть наголоси, що їх вони робили в деяких російських і особливо в чужомовних словах: вони говорили: "машина", замість "машина", "деятельность", замість "деятельность", "нарочно", замість "нарочно", "в камине", замість "в камине", "Шекспир", замість "Шекспир" і т. д. і т. д.

Не зважаючи, проте, на цей, тоді для мене непереможно відворотний зовнішній вигляд, я, передчуваючи щось гарне в цих людях і заздрячи тому веселому товариству, що об'єднувало їх, відчував потяг до них і хотів зблизитись з ними, хоч і дуже важко це для мене було. Смирного й чесного Оперова я вже знав; тепер же жвавий, надзвичайно розумний Зухін, що, очевидно вів перед у цьому гуртку, надзвичайно подобався мені. Це був маленький, кремезний чорнявий студент з трохи одутлим і завжди глянсуватим, але надзвичайно розумним, жвавим і незалежним обличчям. Цього виразу йому особливо надавали невисоке, але горбате над глибокими чорними очима чоло, щетинисте коротке волосся й рясна чорна борода, що здавалася завжди неголеною. Він, здавалося, не думав про себе (що завжди мені особливо подобалося в людях), але видно було, що ніколи його розум не був без роботи. У нього було одне з тих виразних облич, які через кілька годин після того, як ви їх побачите вперше, раптом цілком змінюються на ваших очах. Це трапилося на кінець вечора, при моїх очах з обличчям Зухіна. Раптом на обличчі йому показалися нові зморшки, очі запали глибше, усмішка зробилася інша, і все обличчя так змінилося, що я не відразу впізнав би його.

Коли скінчили читати, Зухін, інші студенти і я, щоб довести своє бажання бути товаришем, випили по чарці горілки, і в пляшці майже нічого не лишилося. Зухін спитав, хто має четвертака, щоб іще послати по горілку якусь стару жінку, що прислужувала йому. Я запропонував був своїх грошей, але Зухін, ніби не почувши мене, звернувся до Оперова, і Оперов, вийнявши бісерного гаманця, дав йому потрібну монету.

— Ти дивись — не запий, — сказав Оперов, що сам нічого не пив.

— Таке, — відповів Зухін, висмоктуючи мозок із баранячої кістки (я пам'ятаю, думав тоді: тим він розумний такий, що їсть багато мізку).—Таке,—казав далі Зухін, злегка всміхаючись, а усмішка в нього була така, що ви мимохіть помічали її і були йому вдячні за цю усмішку:—хоч і зап'ю, так лихо не велике: вже тепер, брат, подивимося, хто кого зіб'є: чи він мене, чи я його.