Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 61

Коли мене викликали разом З Іконіним, я обсмикнув поли мундира і цілком спокійно підійшов до іспитового стола.

Легенький мороз страху пробіг у мене поза спиною тільки тоді, коли молодий професор, той самий, що іспитував мене на вступному іспиті, подивився мені просто в обличчя, і я доторкнувся до поштового паперу, на якому були написані білети. Іконін, хоч узяв білета з тим самим похитуванням усього тіла, З яким він це робив на попередніх іспитах, відповідав дещо, хоч і дуже погано, а я зробив те, що робив він на перших іспитах, я зробив гірше, бо взяв другий білет і на другий нічого не відповів. Професор із жалем подивився мені в обличчя й тихим, але твердим голосом сказав:

— Ви не перейдете на другий курс, пане Іртеньсв. Краще не ходіть на іспити. Треба звільнити факультет. І ви теж, пане Іконін, —додав він.

Іконін просив дозволу прийти на іспит іще раз, ніби милостині, але професор відповів йому, що він за два дні не встигне зробити того, чого не зробив протягом року, і що він ніяк не перейде. Іконін знову жалісно, принижено благав, але професор відмовив знову.

— Можете йти, панове,—сказав він тим самим тихим, але твердим голосом.

Тільки тоді я наважився одійтп від стола і мені зробилося соромно за те, що я своєю мовчазною присутністю ніби брав участь у приниженому благанні Іконіна. Не пам'ятаю, як я пройшов залею мимо студентів, що відповідав на їхні запитання, як вийшов у сіни і як доїхав додому. Я був ображений, принижений, я був істино нещасний.

Три дні не виходив я з кімнати, нікого не бачив, знаходив, як за дитячих років, пасолоду в сльозах і плакав багато. Я шукав пістолів, з яких міг би застрелитись, коли б мені цього дуже вже забажалося. Я думав, що Ілінька Грап плюне мені в вічі, коли мене зустріне — і зробить справедливо; що Оперов тішиться з мого нещастя і всім про нього розповідає; що Кол-піков цілковиту мав рацію, зганьбивши мене у "Яра"; що мої дурні тиради перед князівною Корнаковою не могли мати інших наслідків і т. д. і т. д. Всі тяжкі, болісні для самолюбства хвилини з мого ясиття проходили в моїй уяві; я силкувався обвинуватити когонебудь у своєму нещасті: думав, що хто-небудь все це зробив навмисне, придумував проти себе цілу інтригу, нарікав на професорів, на товаришів, на Володю, на Дмитра, на тата за те, що він мене віддав до університету; ремствував на бога за те, що він дав мені дожити до такої ганьби. Нарешті, розуміючи свою цілковиту загибель перед усіма тими, хто мене знав, я просився в тата йти в гусари на Кавказ* Тато був незадоволений з мене, але, бачучи моє велике горе, розважав мене, кажучи, що хоч усе це й дуже погано, але справу ще можна полагодити, якщо я перейду на інший факультет. Володя, який теж не вбачав у моєму лихові нічого жахливого, казав, що на іншому факультеті мені, принаймні, не буде соромно перед новими товаришами.

Наші дами зовсім не розуміли й не хотіли, чи не могли, зрозуміти, що таке іспит, що таке—не перейти, і співчували мені лише через те, що бачили моє горе.

Дмитро їздив до мене щодня й був увесь час надзвичайно ніжний та лагідний, але мені саме через те й здавалося, що він прохолов до мене. Мене завжди боліло й ображало, коли він, приходячи до мене нагору, мовчки близенько підсідав до мене, трохи з тим виразом, з яким лікар сідає на ліжко тяжко хво-

poro. Софія Іванівна Й Варуся прислали мені через нього книжки, що я їх раніше хотів мати, і висловлювали бажання, щоб я прийшов до них; але саме в цій увазі до мене я вбачав гордовитий, образливий для мене жаль до людини, що впала надто вже низько. Днів через три я трохи заспокоївся, але аж поки не поїхав на село, я нікуди не виходив із дому і, все думаючи про своє горе, без діла вештався з кімнати до кімнати, намагаючись уникати всіх сем'ян.

Я думав, думав і, нарешті, якось пізно ввечері, сидячи сам унизу і слухаючи вальса Євдокії Василівни, раптом скочив з місця, побіг нагору, дістав зошит, що на ньому було написано: "Правила, як жити", розгорнув його, і на мене найшла хвилина каяття іі морального пориву. Я заплакав, але вже не сльозами розпачу. Заспокоївшись, я вирішив знову писати правила, як треба жити, і твердо був переконаний, що вже ніколи не робитиму нічого недоброго, що жодної хвилини не витрачу марно і ніколи не зраджу своїх правил.

Чи довго тривав цей моральний порив, у чому саме він полягав, і які нові засади поклав він для мого морального розвитку, я розповім у дальшій, щасливішій половині юнацтва.