Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 60

Уже готово, брат, — додав він хвастовито кляснувши себе по лобу. —От Семенів коли б не провалився: він щось дуже закубрячив.

Справді, той самий Семенів з сивим волоссям, який на першому іспиті так потішив мене тим, що мав вигляд гірший, ніж був у мене, і який, склавши другим вступний іспит, протягом першого місяця студенства акуратно ходив на лекції,—запиячів ще £до репетицій і на кінець курсу вже зовсім не бував в університеті.

— Де він?—спитав хтось.

— Вже я й з очей його спустив, —сказав Зухін: — востаннє я його бачив, коли ми з ним ((Лісабон" розбили. Чудова штука вийшла. Потім, кажуть, якась історія була... от голова! Що вогню в цій людині! Що того розуму! Шкода, коли загине. А загине напевне: не такий хлопчик, щоб із його поривами він всидів в університеті.

Поговоривши ще трохи, всі почали розходитись, умовившись і надалі збиратись у Зухіна, бо його кватира була ближче до всіх інших. Коли всі вийшли на двір, мені зробилося трохи соромно, що всі йшли пішки, а я сам їхав бігунцями, і я, соромлячись, запропонував Оперову підвезти його. Зухін пішов разом із нами і, позичивши у Оперова карбоваця, пішов на всю ніч кудись у гості. Дорогою Оперов розповів мені багато дечого про вдачу й життя Зухіна, і, приїхавши додому, я довго не спав, думаючи про цих нових людей, що я їх узнав. Я довго, не засинаючи, вагався, з однієї сторони, між пошаною до них, за їхні знання, простоту, чесність і поезію молодости та відваги, з Другої сторони—між огидним для мене їх непорядним зовнішнім виглядом. Не зважаючи на все моє бажання, мені в той час буквально неможливо було зблизитись із ними. Наші розуміння були цілком протилежні. Була сила відтінків, що становили для мене всю принадність і сепс життя; ці відтінки були для них абсолютно незрозумілі — і навпаки. Але головна причина неможливости зблизитись були моє двадцятпкарбованцеве сукно на сурдуті, бігунці й годяндська'Гсорочка. Ця причина була особливо важна для мене: мені здавалось, що я мимоволі ображаю їх ознаками свого добробуту. Я почував себе перед ними винним і, то впокорюючись, то обурюючись проти своєї неза-служеної покірлнвости й переходячи до самонадійности, ніяк не міг нав'язати з ними рівних щирих стосунків. Грубу яс, порочну сторону вдачі Зухіна так заглушувала для мене в той час та міцна поезія молодецтва, яку в ньому відчував, що вона аж ніяк не впливала на мене неґативно.

Тижнів зо два майже щодня я ходив вечорами готуватись до 3)*іна. Працював я дуже мало, бо як я вясе казав, відстав від товаришів, — і, не маючи сили працювати самому, щоб наздогнати їх, лише удавав, що слухаю і розумію те, що вони читають. Мені здається, що й товариші догадувались про це, і часто я помічав, що вони оминали місця, які знали самі, і ніколи не питали мене.

День від дня втягуючись в іхній побут і вбачаючи в ньому багато поетичного, я дедалі більше вибачав непорядність цього гуртка. Тільки слово чести, що я його дав Дмитрові не їздити нікуди гуляти з ними — стримувало мене від бажання брати участь в їхніх розвагах.

Одного разу якось хотів я похвалитись перед ними своїми знаннями з літератури, особливо французької, і завів розмову на цю тему. І дуже був я здивований, коли виявилося, хоч вони вимовляли чужомовні назви по-російському, але читали далеко більше за мене, знали, цінували англійських і навіть еспансь-ких письменників, Лесажа, за якого я навіть, і не чув. Пушкін та Жуковський були для них література (а не так, як для мене,— книжки в жовтій обгортці, що я їх читав і вчив дитиною). Вони з презирством ставилися однаково до Дюма, Сю й Феваля— і висловлювали свої думки, особливо Зухін, з приводу літератури, далеко краще й ясніше, ніж я, чого я не міг не визнавати. Щодо знання музики—так тут я теж не мав ніякої переваги над ними. І ще дуже здивувало мене те, що Оперов грав на скрипку, другий із студентів, що готувалися з нами, грав на басолю й на фортепіяно, і обидва грали в студенській оркестрі, досить знали музику й любили добру. Одне слово, все, чим я хотів похвалитись перед ними, за вийнятком французької та німецької вимови, вони знали краще, ніж я, і ая; ніяк не пишалися цим. Міг би я похвалитись у моєму становищі свідськістю, але я її не мав, як Володя. Так що ж таке була височінь, з якої я дивився на них? Моє знайомство з князем Іваном Івановичем? Французька вимова? Бігунці? Голяндська сорочка? Нігті? Та, кінець — кінцем, чи воно, бува, не дурниці оте все? — починало мені іноді потроху спадати на думку під упливом заздрощів до товариства та до молодої, добродушної веселости, що я її бачив перед собою. Вони всі були на сети". Простота їхнього поводження доходила до грубости, але й під цим грубим зовнішнім виглядом завжди видко було страх перед тим, щоб якнебудь не образити один одного. Поганець, сви-н я, що їх вони вживали в розумінні пестливих слів, тільки неприємно вражали мене й давали привід до того, щоб поглузувати з них у думці, але ці слова не ображали їх і не заважали їм щиро приятелювали між собою. У поводженні між собою вони були такі обережні й ґречні, як тільки бувають дуже бідні й дуже молоді люди. Головне ж — щось широке, гультяйське чуя-лося мені в цій вдачі Зухіна та його пригодах у "Лісабоні". Я передчував, що гульня там мала бути чимсь зовсім іншим, ніж оте лицемірство з паленим ромом та шампанським, що в ньому я брав участь у барона З-

ХІЛУ ЗУХІН І СЕМЕНІВ

Не знаю, до якого стану належав Зухін, але знаю, що він був із С. гімназії, без ніяких достатків і, здається, не дворянин. Йому було років із вісімнадцять, хоч на вигляд здавалося далеко більше. Він був надзвичайно розумний, зокрема,—тямущий: йому легше було відразу охопити цілий складний предмет, передбачити всі його деталі й висновки, ніж за допомогою розуму обміркувати закони, за якими роблено ці висновки. Він знав, що був розумний, пишався цим і наслідком цієї гордости був однаково з усіма простий у поводженні й добродушний. Мабуть, він багато зазнав у житті. Його палка, сприйнятлива натура вже встигла відбити в собі і кохання, і дружбу, і справи, і гроші. Хоч малою мірою, хоч у нижчих шарах суспільства, але не було нічого такого, до чого б він, спробувавши його, не ставився чи то зневажливо, чи то якось байдуже, що походило від надто великої легкости, з якою все йому давалося. Він, здавалося, з таким захватом брався до всього нового тільки для того, щоб, дійшовши мети, зневажати все, чого він дійшов, і здібна натура його доходила завжди і мети, і права на зневагу. Те саме було й у науці: працюючи мало, не записуючи, він знав математику чудово і не дурно хвалився, що зіб'є професора. Йому вбачалося багато дурниць у тому, що йому викладали, але з властивим його натурі несвідомим практичним крутійством він ураз підроблявся під те, чого треба було професорові, і всі професори його любили. Він був п р я-м и й у зносинах із начальством, але начальство поважало його. Він не тільки не поважав і не любив науки, але зневажливо навіть ставився до тих, хто серйозно працював коло того, що діставалося так легко. Науки, як він розумів їх, не відбирали й десятої частки його здібностей; життя в його студенському становищі не давало нічого такого, чому б він міг віддатись, а палка, діяльна, як він казав, натура вимагала життя і він вкинувся в таку гульню, яка приступна була для його грошей, і віддався їй з запалом і бажанням втихомирити себе, бо в ньому надто багато було сили. Тепер, перед іспитами, пророкування Оперова збулося: він зник тижнів на два, і ми готувалися вже останнім часом у іншого студента. Але на перший іспит він блідий, виснажений, з тримтячими руками, прийшов у залю і блискуче перейшов на другий, курс.

Спочатку курса в гуртку гультяїв, на чолі яких був Зух*н> було чоловік вісім. Серед них були спочатку Іконін і Семенів, але перший вийшов із товариства, не видержавши тієї одчайдушної гульні, в яку вони вдалися на початку року, другий же вийшов через те, що йому й того здавалося мало. Попервах всі па нашому курсі з якимсь жахом дивились на них і розповідали один одному про їхні подвиги.

Головним героєм цих подвигів був Зухін, а наприкінці навчального року — Семенів. Семенова всі останнім часом просто ясахалися, і коли він приходив на лекції, що бувало зовсім не часто, то по авдиторії проходило якесь хвилювання.

Семенів перед самими іспитами закінчив свою гультяйську кар'єру надзвичайно енергійно й ориґінально, і я був свідком цього через своє знайомство з Зухіним. Якось увечері, тільки зійшлися ми до Зухіна, і Оперов, схилившись головою до зошитів і поставивши коло себе, крім лойової свічки в свічнику, ще лойову свічку в пляшці, почав читати своїм тоненьким голоском свої дрібно-пописані зошити фізики, як до кімнати увійшла хазяйка і сказала Зухіну, що до нього прийшов хтось із Запискою...

XLV. Я ПРОВАЛЮЮСЬ

Нарешті прийшов день першого іспиту, диференціалів та інтегралів, а я все був у якомусь чудному тумані і не здавав собі ясно справи про те, що мене чекало. Вечорами на мене, після товариства Зухіна та інших: товаришів, находила думка про те, що треба змінити щось у своїх переконаннях, що щось у них не так і не добре, але ранком, з соняшним світлом, я знову робився comme il faut, був дуже задоволений з цього і не хотів у собі ніяких змін.

В такому настрої я приїхав на перший іспит.

Я сів на лаві з того боку, де сиділи князі, графи й барони, почав говорити з ними по-французькому і (хоч це й надзвичайно дивно) мені й на думку не йшло, що зараз треба буде відповідати з тієї дисципліни, якої я зовсім не знаю. Я байдуже дивився на тих, що йшли іспитуватись, і навіть дозволяв собі жартувати з деяких.

— Ну, як, Грапе, — сказав я, коли Ілінька повертався від стола:—набралися страху?

— Подивимося, як ви — відповів Ілінька, який з того часу, як вступив до університету, зовсім вийшов з-під мого впливу, не всміхався, коли я говорив до нього, і взагалі неприхильно ставився до мене.

Я презирливо всміхнувся на відповідь Іліньки, хоч сумнів, що він його висловив, на хвилину змусив мене злякатись. Але туман знову покрив це почуття, і я був собі й далі неуважний та байдужий і навіть обіцявся зараз після того, як мене поіс-пйтують (ніби це для мене була найпустіша справа), піти вдвох ІЗ бароном 3" закусити до Матерна.