Домашнє вогнище - Сторінка 16

Мені нічого-ле треба. Я прийшла тільки побалакати з вами.

Вона трохи повернула своє обличчя до вікна, й Едмондс побачив на ньому безліч зморщок.

— Я тебе слухаю,— сказав він, підвівся з обертового крісла й присунув із-за бюрка інше, простеньке крісло з ніжками, поскріплюваними дротом.— Прошу,— сказав. Але вона тільки зиркала невидющими очима то на нього, то на крісло. Тоді він узяв її під руку, що крізь кілька одежин, піддягнутих під збляклу, чистісіньку сукню, здавалася не грубшою за тростиновий цибух її люльки, підвів до крісла й посадовив; коли вона сіла, складки її рясних спідниць ураз розпустилися. Вона вмить схилила голову й відвернулася, затуляючи очі скарлюченою долонею, схожою на жмуток висохлого зчорнілого коріння.

— Світло ріже очі,— тихо промовила.

Він допоміг їй підвестися і повернув крісло спинкою до вікна. Цього разу вона сіла вже сама. Едмондс умостився знову в обертовому кріслі.

— Ну так що ж тебе привело до мене? — запитав він.

' — Я хочу покинути Лукеса,— прошепотіла вона.— Хо

чу... хочу...

Едмондс сидів непорушний, мов статуя, втупившись у її обличчя, невиразне проти світла.

— Чого ти хочеш? — перепитав.— Розлучитися? Після сорока п'яти років подружнього життя, у твої літа? Що. ж ти робитимеш? Як сама даси собі раду...

— Я ще можу працювати. Я буду...

— Отуди к бісу,— сказав Едмондс.— Я ж зовсім не про це, сама знаєш. Тим більше, що батько не забув у своєму заповіті забезпечити тебе до кінця життя. Мене цікавить, що ти робитимеш? Покинеш дім, вашу з Лукесом спільну власність, і підеш жити до Нет і Джорджа?

— Це теж не годиться,— відповіла вона.— Я виїду звідси назовсім. Бо він здурів. Відтоді, як доп'яв оту машину. Він із... із...— Хоч Едмондс і вимовив щойно Джорджеве ім'я, вона все ж обминала його — він це відчув. Застигши нерухомо й дивлячись кудись у простір (так принаймні йому здавалось), поклавши на коліна долоні, подібні до двох чорнильних ляпок на чистому фартусі, вона вела далі: — ...Щоночі пропадає з нею до самого світу, шукає закопані гроші. Дійшов до того, що вже занехаяв власне господарство. Я і кобилу та свиней годую, і корову дою — тягну все сама. Та я на це не нарікаю. Така робота мені під силу. Я залюбки труджуся, коли він слабує тілом. Та тепер він заслаб на голову. Тяжко заслаб. Вже й до церкви не встає в неділю. Він тяжко хворий, сер. Чинить гріх. І я боюся...

— Чого ти боїшся? — спитав Едмондс.— Лукес дужий, як віл. Він справніший навіть за мене. Поки не почнуться жнива, він може собі вилежуватися, бо що ж йому ще робити? Не бійся, нічого з ним не станеться, як він із Джорджем трохи понишпорить ночами у видолинку. Д наступного місяця він муситиме облишити свої пошуки, щоб зібрати бавовну.

— Я не того боюся.

— А чого?— запитав Едмондс.— У чім річ?

— Я боюся, що він їх знайде.

Едмондс знову пильно подивився на неї.

— Боїшся, що він їх знайде?

Йому ще й досі здавалось, ніби вона дивиться кудись у простір — непорушна, крихітна, як лялька, як медальйонне зображення.

— Бо господь глаголе: "Що віддано землі моїй, те моє, і я воскрешу його в останній день. І хай убоїться всяк, чи то чоловік, чи жінка, торкнутися його". Ось чого мені страшно. Ось чому я мушу піти від Лукеса, звільнитися від нього.

— Ніяких закопаних скарбів у наших краях нема,— запевнив Едмондс.— Хіба ж він не обнишпорив з весни всього видолинка? І машина теж нічого не знайде. Я доклав усіх зусиль, щоб він її не купував. Зробив усе можливе, хіба що не заарештував того вражого агента за та, що без дозволу швендяє по моїй землі. Тепер шкодую, що не вчинив цього. Якби ж то знаття... Але й це б не зарадило. Лукес настиг би його десь на шляху і купив би її однаково. Та він знайде з нею стільки ж грошей, як знайшов тоді, коли нишпорив у видолинку без неї і на свій розсуд показував Джорджеві Вілкінсу, де копати. Він і сам у цьому незабаром пересвідчиться. І тоді з ним знов усе буде гаразд.

— Ні,— похитала вона головою.— Лукес старий. Щоправда, по ньому не видно, але йому вже шістдесят сім. А коли чоловіка в такому віці охопить грошова лихоманка, це все одно що він удався б у картярство, в пияцтво чи любощі. Не буде коли вже кидати. І він стане тоді пропащий... зовсім пропащий...— Вона замовкла. Непорушно сиділа в масивному кріслі, навіть не здригнулися плями її вузлуватих долонь на білині розложистого фартуха.

"Під три чорти, під три чорти, під три чорти!" — лаявся подумки Едмондс.

— Я міг би тобі порадити, як вилікувати його за два дні,— сказав він.— Якби ти була на двадцять років молодша. Але тепер ти вже не зможеш.

— Скажіть лишень як? Я зможу.

— Ні,— відповів він.— Ти застара.

— Ну, скажіть як? Я зможу.

— Зачекай до завтрашнього ранку, коли він повернеться з тією штукенцією, візьми її сама і йди у видолинок шукати скарб. Позавтра теж, і так щоранку. Нехай він довідається, що ти це робиш... користуєшся його машиною, поки він спить... весь той час, поки він спить і не годен пильнувати її, ані шукати сам. Нехай, повертаючись додому, він не бачить приготованого сніданку, а прокидаючись зі сну—вечері, бо тепер, замість кухарювати, ти шу-

катимеш десь у видолинку скарб його машиною. Це б його зцілило. Але ти для цього застара. Не витримаєш. Іди зараз додому, а прокинеться Лукес — ви вдвох із ним... Ні, ця дорога для тебе надто далека, щоб за один день пройти її двічі сюди й назад. Перекажи йому, хай зачекає на мене. Після вечері я прийду сам і поговорю з ним.

— Балачками його не виправити. Мені це не вдалося. Не вдасться і вам. Єдине, що я можу, це покинути його.

— Слова, можливо, й справді не зарадять,— погодився Едмондс.— Але ж маю я, сто чортів, право спробувати, І він мене таки вислухає, хай йому грець! Я буду у вас після вечері. Скажи йому, щоб зачекав на мене.

Моллі встала. Едмондс стежив, як вона дибає по дорозі додому — дрібненька, схожа на ляльку. Сьогодні він був якийсь стривожений, і зовсім не через неї, хоча й не признавався собі в цьому. А втім, "стривожений" — не те слово. Він лютував, кипів од зневаги та обурення, що визрівали протягом усього його життя, і не тільки його, а й батькового, й ще раніше, за часів діда Маккасліна Едмонд-са. Бісів Лукес! Він був найстаріший з-поміж усіх тутешніх мешканців, старіший навіть, ніж був би тепер Едмонд-сів батько, до того ж чверть крові в його жилах була від білих, і то навіть не Едмондсів, а від самого Керазерса Маккасліна, чиїм нащадком він був по батьковій лінії, та ще й у другому коліні, тимчасом як Едмондс був нащадком того н< таки предка тільки по матері, й у п'ятому коліні... ще в дитинстві він, Едмондс, помітив, що Лукес весь час позаочі величає його батька "містером Едмопдсом", а не 5<містером Зеком", як інші негри, а в очі, в розмовах із цим білим, з холодним розмислом уникає будь-яких звертань до нього чи то на ім'я, чи на прізвище.

Та найгірше було те, що Лукес не спекулював своїм білим чи навіть маккаслінівським походженням. Навпаки, Здавалося, він анітрохи не зважав на свою білу кров, був байдужісінький до неї. Тим більше, що й боротися з нею теж не відчував потреби. Навіть не завдавав собі клопоту кинути їй виклик. Якщо якось і противився їй, то просто через те, що вона також бігла в його жилах мулата. Замість того, щоб змагатися між собою і перетворювати його иа жертву, чорна й біла кров мирно уживалися, ніби в якійсь міцній, замкнутій, теплонепровідній, позбавленій будь-яких ознак, що свідчили б про її походження, посудині, взаємно нейтралізуючись, ніколи не шумуючи й не википаючи з неї.

Колись їх було троє: Джеймс, його сестра Фонсіба, їх*

ній брат Лукес; батьком їхнім був Терл, син тітки Томі й старого Керазерса Маккасліна, а матір'ю — Тенні Бічем, яку брат Едмондсової прапрабаби Емодіес Маккаслін 1859 року виграв у сусіда в покер. Фонсіба вийшла заміж і назавжди переселилася до Арканзасу, й Лукес аж до її смерті одержував від неї вісті. А Джеймс, найстарший, утік напередодні свого повноліття і загнався аж за річку Огайо, й відтоді за нього і слух запав — принаймні його білі родичі вже нічого про нього не знали. Здавалося, він не тільки (як пізніше і його сестра) текучою водою відгородився від свого краю, де —його бабця зрадила свою чорну кров і де народився його безіменний батько, а й взагалі відсунув той край за найдальші географічні межі, навіки обтрусивши з ніг порох землі, на якій його свавільний дід сьогодні визнавав його, а завтра гнав, тоді як сам він не міг навіть пройти повз нього без вітання, не боячись наразитися на його гнів.

Лукес залишився, хоч ніщо його до цього не змушувало. З усіх трьох дітей лише він один не був зв'язаний матеріально (та й морально теж, як Керазерс Едмондс згодом почав розуміти), тому-то ніщо його не утримувало біля землі; лише він один рано став грошово незалежним, а отже, в будь-який момент міг виїхати звідси назавжди, щойно йому сповниться двадцять один рік'.

Едмондси переказували з покоління в покоління — аж поки це своєю чергою дійшло до Керазерса,— що колись давно сини старого Маккасліна, близнюки Емодіес і Тіо-філес, як їм уже переступило на шостий десяток, надумали давати відпускні батьковим рабам і, здійснюючи свій план, застерегли спеціальний пункт щодо чорного сина їхнього батька (звідси офіційне визнання його прав, хоч і досить умовне, і то лише з боку двох його білих єдинокровних братів). Йшлося про певну суму грошей. її разом з відсотками мали виплатити на його усну вимогу, але Томін Терл, що вирішив залишитися тут навіть після скасування рабства, ні разу не зажадав її. Та ось він помер, а старий Керазерс Маккаслін лежав у сирій землі вже понад століття, й Емодіес із Тіофілесом теж, як народилися одного року, так і повмирали, коли їм було вже за сімдесят,—і Маккаслінові Едмондсові тепер дісталася на даровизну, хоч зрештою він теж мав на неї права, та земля, та плантація, яку відступив йому Айзек Маккаслін, син Тіофілеса,— чому, з яких інших міркувань, ніж та рента, 1

що її Маккаслін, а потім його син Зекарі й тепер Керазерс, син Зекарі, регулярно сплачували Айзекові в його маленький, нашвидку збитий будиночок у Джефферсоні,— цьою напевно ніхто не знав. Але що він відступив, то це таки правда,— якимось там чином, колись давно, за тих похмурих для штату Міссісіпі часів, коли чоловік мусив бути вольовим і безоглядним, щоб збити спадок для своїх нащадків, і дужим та вольовим, щоб утримати його, аж поки зможе їм той спадок заповісти,— і, відступивши, навіть зрікся тієї землі, хоч був її справжній спадкоємець (зазначмо: Айзек, він же "дядько Айк" — бездітний уді

вець, мешкає в будиночку покійної дружини, знову ж таки, не прийнявши його у власність, народився, коли батько був уже старий, і сам з народження видавався ніби старий, але з літами ніби молодшав, тож нині в сімдесят з гаком— того гака він уже кілька років ні перед ким не уточнював,— відзначався невинністю чистої, самовідданої хлоп'ячої душі), йтільки застеріг собі право контролю над тими відписаними грішми, яких його чорний дядько, здавалось, і не здогадувався зажадати.

Він помер, так і не зажадавши їх.