Емілі виростає - Сторінка 2

Даремно вона боїться: я не втечу ніколи. Бо твердо вирішила заміж не виходити. Я одружуся з мистецтвом.

Тедді охоче поїхав би навчатися до Шрусбері, але мати йому не дозволить. Не з остраху, що він утече, а тому, що любить його занадто сильно, аби з ним розлучитися. Тедді прагне стати художником; пан Карпентер каже, він геній, тож має спробувати щастя у великому світі. Однак і той, і той остерігаються говорити про це з пані Кент. Вона дрібної статури, здається, не вища від мене, та всі її страшаться, і я – не виняток… Боюся її страшенно! Я завжди знала, що вона мене не любить; відчула її неприязнь уже тоді, як ми з Ільзою стали вчащати до її оселі й бавитися з недужим Тедді. Однак тепер вона достоту ненавидить мене – я певна цього! – і саме тому, що Тедді мене любить. Вона не зносить його почуттів до будь-кого, крім неї самої. Ревнує сина навіть до малярства! Тож нема чого й сподіватися, що Тедді навчатиметься в Шрусбері. А Перрі – їде. Не має й шеляга за душею, але багато працюватиме, відтак подолає всі труднощі. Постановив їхати саме до Шрусбері, бо гадає, ніби тут, у наших краях, легше буде знайти роботу, крім того, тутешнє життя є начебто дешевшим, ніж деінде.

– В тієї старої бестії, тітки моєї Томаси, грошей негусто, – повідав Перрі, – а мені не дасть ні цента, якщо… якщо…

І подивився на мене значущо.

Я геть зашарілася від збентеження, а потім неабияк розлютилася – на себе, за соромливий рум'янець на своїх щоках, і на Перрі, який нагадав мені щось таке, про що не бажала ні слухати, ні міркувати… Це діялося давно: тітка Томаса перестріла мене на стежці в гайку Високого Джона й смертельно перелякала запитанням, чи я згодна, тільки-но виросту, побратися з Перрі. Зажадала від мене обіцянки, що вийду за нього заміж, а тоді, мовляв, вона забезпечить йому гідну освіту. Я нікому про це не сказала – соромилася. Втім, для Ільзи зробила виняток.

– Ну й плани в старої тітки Томаси! – вигукнула Ільза. – Закортіло їй Мурреївни для Перрі!

Мушу зазначити, Ільза надто сувора у ставленні до Перрі, відчайдушно лається з ним, і то за будь-що, за такі речі, які в мене викликають лише усміх. Перрі ж не любить програвати – нікому й ні в чому. Минулого тижня ми всі були на підвечірку в Емі Мор. Її дядечко оповів нам історію про чудернацьке теля, що народилося з трьома ногами. На цю оповідку Перрі відгукнувся так:

– Це ще дрібниці в порівнянні з качкою, котру я бачив у Норвегії.

(Перрі насправді побував у Норвегії. Як був малим, то батько скрізь возив його з собою. Проте в існування тієї качки я не вірю. Перрі, звісно, брехав або, в кожному разі, вигадував. Ох, дорогий пане Карпентере, не можу я обійтися без курсиву!)

За його небилицею, качка мала чотири лапки – дві лапки звичайних, що є в кожної качки, а дві таких, що росли безпосередньо з пліч. Тож коли бувала втомлена ходою на звичайних лапках, – лягала навзнак і пересувалася на запасних!

Перрі оповідав свою побрехеньку з неабиякою поважністю. Всі реготали, а дядечко нашої Емі сказав: "Ти, Перрі, дотепний хлопець". Та Ільза була геть розлючена й дорогою назад не бажала з ним розмовляти. Одначе встигла заявити, що він корчить із себе блазня, що, розповідаючи свої дурні історії, він просто кривляється, що джентльмен не чинив би так ніколи, за жодних обставин!

Перрі відповів:

– Я й справді не є джентльменом, я тільки наймит, але з часом, панно Ільзо, я стану джентльменом, і то елегантнішим за всіх тих, кого ти знаєш.

– Джентльменом, – сказала ображена Ільза, – треба народитися. Годі стати джентльменом – затям це собі!

Тепер Ільза майже цілком перестала лаятись і роздавати прізвиська, як це робила давніше, коли сварилася зі мною чи з Перрі, – тепер вона розмовляє спокійніше й зваженіше, однак не раз повість нам щось неймовірно жорстоке й болюче. Це дошкуляє дужче, ніж прізвиська, та я не звертаю на це уваги, принаймні, недовго тим переймаюся, адже знаю, що Ільза любить мене так само щиро, як я її. А от Перрі каже, такі слова є жалом, що довго стримить у рані.

Після суперечки про джентльменство Перрі з Ільзою того вечора вже не розмовляли, проте наступного дня Ільза знову взялася його шпетити, закидаючи йому помилки в мовленні, а також те, що він не підводиться з місця, коли до кімнати заходить дама.

– Звісно, від тебе марно чекати обізнаності в царині добрих манер, – мовила так гостро і так ущипливо, як тільки могла. – Водночас я певна, що пан Карпентер змушений докладати велетенських зусиль, аби навчити тебе граматики.

Перрі нічого їй не відповів, натомість обернувся до мене.

– А ти схочеш виправляти мої помилки? – запитав він. – Од тебе я прийматиму будь-які зауваження, бо коли виростемо, саме ти, а не Ільза, матимеш зі мною справу.

Він сказав це навмисно, аби подражнити Ільзу, але розгнівав радше мене, оскільки тема його натяків була забороненою темою. Тож ми обидві не розмовляли з ним протягом двох днів.

Перрі – не єдиний у Місячному Серпі, хто зазнає чиєїсь немилості. Я теж бовкнула несосвітенну дурницю – вчора ввечері. Червонію на саму лише згадку… Тітка Елізабет запросила на вечерю кількох людей. Ми з Ільзою чекали, доки старші впораються з вечерею, бо всі присутні не могли розміститися за столом одночасно. Спершу я забавлялася, прислухаючись до розмови дорослих, та, коли вони заходилися їсти, залягла мовчанка, й зробилося нудно. Відтак підійшла до вікна і стала в думці складати вірша, задивившись на сад за вікном. Так поринула у віршування, що геть забула про гостей, аж раптом почула пронизливий голос тітки Елізабет: "Емілі!" Я озирнулася. Тітка самими очима, вельми промовисто звернула мою увагу на пана Джонсона, нового нашого пастора. В замішанні, блискавичним рухом схопила я чайника з рідиною і викрикнула:

– Пане Горнятко, ви дозволите мені наповнити вашого джонсона?

Знявся приглушений гомін, тітка Елізабет скривилася, наче від болю, тітка Лаура почервоніла від сорому, а я взагалі ладна була крізь землю провалитися. Півночі очей не зімкнула – все міркувала про те, що сталося. Найдивовижнішим було відчуття невимовного сорому – гостріше, ніж якби я насправді вчинила щось лихе. Тут, поза сумнівом, діє та сама "Мурреївська пиха", і я гадаю, це дуже погана риса. Інколи мені спадає на думку, що тітка Рут, Рут Даттон, попри все, має рацію, судячи мене аж так суворо.

Ні, не має вона рації!

Але ж традиція Місячного Серпа велить нашим жінкам завжди, в будь-якій ситуації, залишатися на висоті, себто бути незмінно чемними й сповненими гідності. Ну, а поставити таке запитання новому пасторові, вочевидь, не було виявом ні чемності, ані гідності. Я певна: надалі він уникатиме дивитися на мене, щоб не згадувати подробиці тієї прикрої події, а коли вже наважиться й погляне, то я під його поглядом буду тільки звиватися й щулитися.

Втім, тепер, коли я описала цей випадок у моїм щоденнику, я почуваюся трохи краще. Ніщо не постає мені таким жахливим або гнітючим, ані таким прекрасним і величним (на жаль!), як воно вже описане, відтворене словом. Кожна річ або явище є велетенськими, потужними, допоки вони лишень відчуваються чи обмірковуються. А, будучи висловленими, ОДРАЗУ МАЛІЮТЬ.

І той рядок, що прийшов мені на розум за хвилину до оклику тітки Елізабет і мого недоречного запитання, навіть наполовину не є таким розкішним, як видався мені там, біля вікна:

"Де пітьми стопа оксамитна крокує нечутно".

Це вже не те. Втрачено свіжість. А коли стояла край вікна, уп'явши очі в темну далечінь, мені ввижався морок, що суне крізь сад, вибирається на узгір'я, наче красуня-жінка в темрявих шатах, яка простує снігами в зимову ніч. Її очі були, мов зорі; саме вони й надихнули мене, збудили в мені промінчик, відтак я забула про все, що не належало до цієї краси, краси, яку мусила, неодмінно мусила виповісти. Коли той вірш постав у моїй свідомості, я спізнала відчуття, ніби то не я витворила його, ніби хтось інший намагається промовити до мене таким способом, ніби хтось інший підказав його мені – прошепотів чарівні слова… А тепер вони здаються мені такими пласкими, такими безглуздими, й образ, який хотіла змалювати, – не такий пластичний і яскравий, як думала перше.

О, коли б я вміла описувати речі та явища так, як бачу їх! Пан Карпентер закликає мене: "Працюй, працюй старанно і невтомно. Слова – це твої знаряддя, перетвори їх на своїх невільників, і рано чи пізно вони покірно виражатимуть за тебе все, що ти захочеш". Ваша правда, вчителю! І я намагатимусь досягти цієї мети, однак мені видається, є щось поза чи, радше, понад словами, всіма і всякими, – щось таке, що раз у раз вислизає, коли ми хапаємо його рукою, проте в долоні від нього таки залишається крихта; втім, не мали б і крихти, якби взагалі не простягали руки по те "щось".

Пригадую, як одного разу, торік, ми з Діном рушили до Чарівної Гори, до лісистих її схилів. Там ростуть чи не самі ялини, та є й ділянка старих розкішних сосен.

Сіли ми в затінку, й Дін став читати мені напам'ять поезії Скотта, а скінчивши, роззирнувся округ і мовив:

– Боги шепочуть поміж сосен, боги вікодавньої північної країни, боги складених вікінгами саг. Зіронько, ти знаєш поезію Емерсона?

І, не діждавши моєї відповіді, взявся декламувати мені його вірші, що їх легко запам'ятала, а відтак і полюбила. У віршах було те саме "щось", яке постійно вислизало з моєї свідомості. Повсякчас нашорошую вуха, аби схопити його, але знаю, що це намарне, бо не маю достатньо гострого слуху… Та іноді все-таки чую (я певна цього!) легеньке, кволе, далеке відлуння отого "чогось", і тоді почуваю таку насолоду, яка межує з болем і розпачем, адже я неспроможна і не буду спроможна передати всю велич і красу нашого світу, ба більше – Всесвіту – людською мовою. Я знаю це!

Чому ж я така нездара – не вмію скористатися з прекрасної миті, з чарівного почуття?

А коли б я вміла граційно увиватися коло нашого пастора і вправно налити йому чаю зі срібного чайничка, що дістався нам у спадок від прапрабабці Муррей, – так, наче Велителька Пітьми наливає темряви у білу чашу засніженої долини Чорноводдя, – тітка Елізабет була б куди більше задоволена з мене, ніж якби я подужала (спромоглася) написати (створити) найкращого в усій світовій поезії вірша.

Кузен Джиммі такий особливий! Того вечора, як переглянули каталог до кінця, я прочитала йому свого вірша.