Ферма

Отже, коли я щиросердо визнаю, що людина — істота, сутність якої зумовлюється Ті буттям, що це — незалежна істота, котрій за будь-яких обставин може хотітися одного — свободи, то я тим самим визнаю, що можу хотіти тільки одного — свободи для інших.

Ж.-П. Сартр

Ми звернули з автостради на Старий, щебенем критий шлях, а звідти — на червонясту ґрунтову дорогу. А коли вибрались крутим пагорком на пласке узвишшя, де по коліна в жимолості й сумаху стояла обшарпана поштова скринька Шелкопфа, погойдуючи дашком, наче підносила капелюх у вітанні, моя дружина вперше побачила ферму. Вона насторожено подалась уперед, а лікоть її сина, що сидів позаду, важко вперся мені в плече. Знайомі будівлі застигли в чеканні на протилежному схилі, по той бік зеленої луки.

— Це наша стайня,— сказав я.— Там ще був великий оборіг для сіна, та мати затялася, щоб його знесли — надто вже незугарний, казала. Будинок далі, за стайнею. А лука — наша. Земля Шелкопфа кінчається тут, на цих кущах сумаху.

Ми загуркотіли вниз по дорозі, роз'їденій до самої кості — пісковикового каменю, провісника нашої землі.

— Що — і справа, і зліва — все ваше? — спитав Річард. Він мав одинадцять років і звичку докопуватись до всього

доволі напористо.

— Звичайно,— відповів я.— Колись і Шелкопфова земля нашою була, але дідусь продав її перед тим, як в Олінджер виїхати. Десь біля сорока акрів.

— А лишилося скільки?

_ Вісімдесят. Усе, що тут бачиш — наше. Це, мабуть,

найбільший шмат приватної землі так близько від Олтона.

_ А живності у вас нема,— сказав Річард.

Хоч про те, що нема, говорилось йому давно, тон у нього був явно осудливий.

_ Є кілька собак,— відказав я,— а в стайні повнісінько

ластівок, та й байбаків сила. Колись іще мати курчат годувала, як батько був живий.

— Кому потрібна ферма,— допитувався Річард,— на якій ніхто нічого не робить?

— Це ти в моєї матері спитай.

Він замовк — вочевидь, сприйняв мої слова за докір, хоча я й не думав йому докоряти.

— Я й сам цього ніколи зрозуміти не міг,— сказав я.— Мені було стільки ж, як тобі, коли ми переїхали сюди. Ні, більше. Чотирнадцять. Мені завжди здавалось, що я молодший, ніж насправді.

Він перебив:

— А ліси чиї?

Я був певен, що відповідь він знає наперед, тільки хоче, щоб вона прозвучала гордо.

— Наші,— сказав я.— Крім смуги, яку ми продали енергетикам під лінію років двадцять тому. Вони там усе повирубували та й забули. Онде ця просіка — бачите молоді дерева? Наново заросла. Позрубували дуби, а насіялись клени і сасафраси.

— Кому потрібна просіка,— спитав Річард,— про яку всі забули?

Він незграбно розсміявся, і мене зворушило, що він отак підсміюється сам над собою, прагнучи наслідувати когось — можливо, й мене — і скинути з себе оту передчасну серйозність, набуту з роками, прожитими без батька.

Тут скрізь так,— мовив я.— Недбальство. Добре, що ти У Нью-Йорку живеш — там у вас все розмірено. Нарешті озвалася Пеггі.

— Та видно, видно, що тут усього вдосталь,— кивнула вона на поля, що пробігали повз нас, і обома руками відкинула з лиця волосся,— вона завжди так робить, коли чекає заперечень; чоловік у таких випадках мимохіть засукує рукави.

І справді: коли б я не повернувся сюди, хоч би як довго тривала моя відсутність — усі ці акри землі розлітались від мене навсібіч, наче зримий вираз мого самохвальства. Дружина моя підмітила це, а що стала дружиною зовсім недавно, то вважала за потрібне вказати мені на мою ваду. Ця її звичка вказувати на вади була мені до душі (перша моя жінка, Джоан, ніколи й ні за що мене не осуджувала, що вже само по собі скидалось на крайній вияв осуду), та я боявся одного — як сприйме її моя мати. Джоан якось у простоті душевній натякнула була, що матері знадобилася б пральна машина. Цього їй не простили довіку. Тому зараз, в останні хвилини, що лишались до зустрічі з матір'ю, я відчував потребу говорити про неї і тільки про неї, наче хотів вилити все, що потім доведеться замовчувати.

— А що в нас, Річарде, є — то це трактор. До нього чіпляють косарку і косять сіно. В Пенсільванії такий закон — коли в тебе кормові угіддя, мусиш двічі за літо косити траву.

— Що таке "кормові угіддя"?

.— Сам добре не знаю. Угіддя, які не обробляються.

— А хто водить трактор?

— Моя мама.

— Губить собі здоров'я,— сухо сказала Пеггі.

— Вона це знає,— так само сухо сказав я. Річард спитав:

— А можна буде мені поводити?

— Навряд. Взагалі діти у нас водять, але іноді це кінчається...— Я стримався, щоб не сказати "каліцтвом": один мій ровесник зламав собі тазову кістку, і мені вмить привиділось, як він накульгує, дивно вивертаючи ногу,—...погано.

Я гадав, що хлопець наполягатиме, та його вже цікавило інше.

_ А це що? — В зеленій хащі блиснули червонясті руїни.

_ Колишня повітка, де сушили тютюн.

— Настелити дах, і мали б гараж.

_ Вона згоріла років сорок тому, ще за попереднього

власника.

_ Ще до того, як твоя мати відкупила ферму? — спитала

Пеггі.

— Не треба так говорити. Мати переконана, що батько теж хотів її відкупити.

— Джо, мені страшно!

Цей вигук припав на важку хвилину, коли я долав закрут на підйомі дороги, що в цьому місці огинала нашу стайню. Якби нам назустріч мчала інша машина, її не було б видно до останньої миті, коли зіткнення вже не минути. Все ж, ризикуючи тисячу разів, я ніколи ні з ким не зіткнувся, хоча місцеві молодики на своїх драндулетах любили гасати по нашій дорозі, щоб подрочити собак і допекти моїй матері. А поночі, бувало, шастали "пікапами" просто по угіддях, полохаючи фарами оленів. Зараз тільки починало смеркати. Я щасливо обігнув стайню, заїхав на неходжений, порослий травою клаптик подвір'я біля неї і лише тоді сказав:

— Нема чого боятися. Я й не сподіваюсь, що ви знайдете спільну мову. Я думав — з Джоан це вийде, але не вийшло.

— У мене ще менше шансів їй сподобатись.

— Не думай про це. Будь сама собою, і все. Я тебе люблю.

Та сказав я усе те квапливо, незграбно поплескавши її по стегну, бо з дому вже випливла чіткою плямою постать моєї матері і пливла нам назустріч крізь синій сутінок тсуги, яка вартувала при вході. Через це дерево в домі завжди темніло раніше, аніж надворі: скільки разів я, малим, було, дивувався, коли о цій порі виглядав у вікно, гадаючи, що вже вечір, і бачив на даху стайні ще цілі розсипи сонячної РУДи! У винуватому поспіху відчинивши дверцята машини, я замахав рукою:

— Привіт!

— Привіт пілігримам! — відгукнулася мати з легкою іронією, ледь чутною серед незвичної, дзвінкої тиші, коли мотор замовк, а наш "ситроен" з шипінням осів на своїх повітряних подушках.

Мене вразило те, як повільно іде вона стежкою. А колись, пам'ятаю, біжачи під дощем від стайні до хати, вона обганяла батька. Матір мучила грудна жаба і — хоч вона ніколи в житті не курила — емфізема легенів. Жінка, яка всі свої сили поклала на те, щоб купити цю ферму й переманити нас сюди, мала "легені, як у корінної городянки",— так сказав їй лікар. Рятуючись від сирої серпневої прохолоди, поверх старої рожевої блузки, що нагадала мені великодні свята дитинства, мати вдягла чоловічий вовняний светр — дідусів, сірий у смужку й застібнутий під саме горло. Малий коллі — єдиний собака, якого не тримали в загороді — кидався на нас з гавкотом і, спинившись наїжений за кілька кроків від риб'ячої пащі "ситроєна", втікав назад до матері. Він сердився, що господиня іде так нестерпно повільно; на темному тлі подвір'я мелькали дві бліді плямки — на шиї і на кінчику хвоста. Газон геть заріс подорожником і аж просився, щоб його підстригли.

Поки ми з Річардом виймали валізи з багажника, Пеггі хапливо кинулась матері назустріч, і я з тривогою подумав, що, мабуть, ця несвідома демонстрація спритності та здоров'я тільки роздратує її. Хода Пеггі, що дріботіла на своїх високих підборах по мощеній камінними плитами стежці, здавалась невпевненою. Я начебто бачив її материними очима — висока нафарбована жінка, що вихором налітає на мене, і водночас своїми власними: переді мною миготіла, віддаляючись, біла спідниця на широких стегнах — осередок, опора мого життя. Дружина в мене не товста, але широкої кості, із спадистими гойдливими плечима і, як на мене, розкішними сідницями — завдяки цьому хода її приваблює своєю розкутістю, відчуттям простору в стегнах.

Жінки поцілувались. Вони уже бачились раз — на шлюбній церемонії, хоч я й наполягав, щоб мати не приїжджала.

Шлюб відбувся через тиждень після того, як я остаточно оформив розлучення з Джоан, у приватній конторі одного міського судді, з сином котрого я знався. Будинок,що в ньому містилась контора, був дуже старий, з обтягненими сіткою ліфтами та коричневим лінолеумом у коридорах, де здавалось, що всі оті шеренги засклених матовими шибками дверей ведуть до вбиралень. Стояв гарячий червневий день. Вікна, за старомодним звичаєм, були розчахнуті навстіж, і в кімнату вливався гомін Іст-Рівер. Суддівська святая святих виявилась по-казенному просторою коробкою; меблі у ній — серед них і дерев'яна лава, на якій сиділа моя мати — мали такий злиденний і неприкаяний вигляд, мовби ці бездушні пережитки відмерлої доби судочинства теж відчули на собі дивовижний процес зубожіння роду людського. Мати весь час то згортала, то розгортала, розгладжуючи на колінах, крихітну полотняну хустинку, то вряди-годи рвучко, мов ужалена, прикладала її до шиї. Я боявся, що вона виглядатиме недоречно на цій церемонії, але всі ми були там не до речі: і син нареченої, майже дорослий, і набундючене подружжя з Парк-авеню — зизоока жінка була Пеггі за дружку; і веснянкуватий колега мій по роботі — колишній олімпійський чемпіон з лиж і колишній коханець Джоан, який, за браком кращих друзів, був моїм дружбою; і батько Пеггі — рожевощокий удівець, директор універмагу в Омасі; і зобастий племінник моєї першої дружини, студент-теолог, у ролі представника від Джоан та дітей, які разом з її батьками відпочивали десь на канадських озерах. У такому химерному зборищі мати нікому не заважала. Суддя, добродушний старий альбінос, повівся з нею просто-таки чарівно: темними вузлуватими руками, як у робітника, обережно посадив її на лаву, немов передоручав пухку папку зі справою, а вона відразу почала чепуритись, хутко відсапуючись, наче собака, що прилягла спочити.