Ферма - Сторінка 2

Тепер її приїзд сюди (автобусом, з годиною чекання у Філадельфії), якого я так не хотів, здавався мені екстравагантним виявом самопожертви заради сина, і я був їй вдячний. Я відчував її присутність навіть у найврочистішу хвилину, коли краєм ока завважив, як зарожевілось уперте підборіддя Пеггі, а темні зірочки вій похилились разом із профілем над тремтячим букетиком фіалок у неї на грудях. Десь вона вичитала, що квіти в нареченої, яка не вперше виходить заміж, не повинні бути білими, і цілий ранок обдзвонювала магазини міста, шукаючи — в розпалі червня — фіалок. А ще в ту хвилину я відчував, що наречена моя, з її стримано-юним профілем — жінка у розквіті літ; відчував, що ми обоє стоїмо беззахисні, мов початківці, на якомусь дуже важливому перевалі, понад рікою, ще більш величною, ніж її береги. Крізь розчинене навстіж вікно, поверх плеча судді в традиційній мантії нам було видно п: ріка поволі котила свої крихітні баржі і, здіймаючи у висоти дня — звідки Бруклін сяяв, неначе міраж, прошитий підйомними кранами — прохолодний вітерець, хлюпала ним у кімнату, ворушачи папери на безпристрасному, як і велить закон, дубовому столі. Довкола гудзуватого електричного шнура самотньо кружляла муха. Та от прозвучали шлюбні обітниці, і я відчув, що лечу вниз головою, опускаюсь, нарешті, на тверде дно довершеного факту, що так нестерпно довго чекав цього довершення. Коли ж я повернувся, щоб прийняти поздоровлення та обмінятись цілунками із жменькою тих, хто забрався разом зі мною на цю височінь, мені стало не по собі від зчужілого раптом, недоброго материного погляду і дотику до її прохолодної, як на таку спеку, щоки.

А зараз, цілуючи її у вечірній прохолоді, я відчув, що обличчя в неї пашить. Осінь, яка приходить сюди раніше, ніж на узбережжя, віщувала про себе не так запахом падалиць у саду, як бузковим відтінком сутіні, передчуттям кінця. Над лугом, де цюркотіла малесенька річечка, майже струмочок, придушена водоростями й хрінницею, зависла на-Дихана нею смужка туману. У фіолетовім серпанку, що обліпив верхів'я дерев, метався болючою цяткою кажан. Мати, ледь торкнувшись Пеггі, мовби зумисне надовго припала до мене, обнявши однією рукою за плече, другою — за лікоть.

— Дуже втомився? — спитала вона.

Тобто дала зрозуміти, що вигляд у мене втомлений.

— Анітрохи,— відповів я.— Міст ми духом проскочили, ще й устигли підкріпитися в Нью-Джерсі.

— О, я зовсім не хотіла сказати,— надто вже спритно викрутилась вона,— що в Пеггі втомлений вигляд. Він у неї завжди бадьорий.

Голос її, здавалось, видобувався не з легенів, а зринав десь у горлі чи в роті і, не зв'язаний з глибинами її єства, звучав задихано, проте як ніколи жваво. Було щось іронічне і в цій жвавості, і в тому, як вона сутулила плечі, мовби хотіла чим-глибше втиснути легені — якась пародія, розіграна, можливо, для того, щоб приховати від нас справжній стан її здоров'я.

Пеггі відразу згасла, але тут-таки всміхнулася грайливо, кажучи:

— Це тільки так, напоказ.

— Але дивитися мило,— докинула мати.

Я взяв був Пеггі під руку, щоб провести у дім, та вона відхилилась, пропускаючи Річарда. Я й забув про нього. Він уперся, що нестиме важчу валізу, набиту сукнями Пеггі, і тепер, перебравши її в ліву руку, праву простягнув моїй матері.

— А у вас нічогенька ферма, місіс Робінсон,— сказав Річард. Недовгі фрази він умів промовляти солідним баском.

— Дякую, добродію,— відказала мати.— Хоч ви мало що й бачили. Я мала надію, ваші батьки приїдуть раніше — тоді б ми іще прогулялись за дня.

— А ми це завтра зробимо,— підхопила Пеггі.— Я — з радістю.

— Мені косити треба,— сказав я, а сам думав, чи лиш одного мене пересмикнуло від неточно вжитого слова "батьки".

— Бідолашний Джо. Ти такий сумлінний,— озвалася мати.

— Те, що я бачив, мені сподобалось,— запевнив її Рі-чард. Голос його знову ковзнув на хлоп'ячий дискант.— Ми там руїни проїжджали,— з них дуже легко можна гараж зробити на дві машини.

— Тютюнова повітка,— пояснив я.— Я думав у ній реманент тримати, коли зробимо з ферми поле для гольфу.

Це був наш сімейний жарт, що прийнявся давно, ще за життя батька, і суті якого я так і не збагнув до кінця, а вставив його у розмову, щоб прикрити наївність мого пасерба.

Мати пильно глянула на нього і з удаваним переляком скрикнула:

— Таж там якраз найліпша ожина росте!

Всі засміялись, вдячні за цей, хай маленький, проблиск між хмар, що обсіли її, відколи зі здоров'ям у неї погіршало. У ній з'явилась якась хвороблива, прикра вразливість, що тут, надворі, гнітила подвійно — наче, опинившись посеред її володінь, ми ненароком вторглись на територію її душі.

Так само повільно — може, підкреслено повільно — мати повела нас у дім. Відколи я вперше — майже двадцять років тому — повернувся сюди з коледжу, всі наступні повернення завжди зводились до цієї хвилини: я стою на шорсткій кам'яній приступці нашого ганку, а в загороді під скаліченим кущем вовчих ягід, захлинаючись від радості, валують собаки. Кущ отой колись пошматував був бик-утікач, якого моя бабуня приборкала звичайнісіньким фартухом. Сталося це першого ж нашого літа на фермі. Один фермер-молочник — він належав до секти менонітів — орендував у нас луку для випасу невеличкої череди, де й пасся отой, іржавої масті, бик. Поламавши розхитаний пліт біля погреба над ручаєм, він увігнався до нас на подвір'я, чмихнув, буцнув рогами ошатний яскраво-зелений кущик та так і закляк над ним, потрушуючи головою, начеб йому дзижчало у вухах. І лиш одна моя бабуся — бо всі ми забились, кричачи від страху, до кухні — вимахуючи фартухом, з лютим сичанням у голосі, яким вона завжди віднаджувала від хати комівояжерів, стійко захищала оте кущеня, пересаджене з милого її серцю

олінджерського подвір'я, аж поки прибігли менонітові підручні з мотузками. Кущ вижив, та кожної зими тріщина під тягарем снігу дедалі глибшала, от він і ріс на два боки.

Ми увійшли до кухні. Теплі старенькі меблі були залиті м'яким світлом. У нас, скільки я пам'ятаю, ніколи не було зайвого світильника, не куплялось яскравих лампочок. Ми ощадили в малому і марнотратили у великому. Зате всі кімнати цього товстостінного будинку були на диво щедро розцяцьковані дарунками, що їх я присилав сюди з року в рік. Різдвяні свята, дні народження, різні ювілейні дати, навіть Дні матері осіли на підвіконнях і полицях серванту данським олов'яним посудом, мексіканською керамікою та італійським склом: все це я відправляв поштою — як звичай, поспіхом і запізно — з Кембріджа і Рима, з Берклі і Нью-Йорка, Я відчував, що всі ці дарунки, хоча й дорогі, насправді були лиш дешевими замінниками моєї любові й мене самого, через те не міг позбутися враження, що, входячи в цей, такий знайомий, будинок з надією зустріти свою сувору молодість, стрічаю натомість блискотливе лушпиння власної розбещеності. З кожним моїм поверненням сюди росло і моє невдоволення від того, що займаю тут стільки місця. Скрізь у вітальні стояли, висіли мої фотографії: я — випускник (тричі), я одружуюсь (вперше), я блазнюю перед дітьми на осонні, я, з лицем мумії, витріщую очі з пожовклої газетної вирізки, "увічненої" в пластмасовім футлярі,— а ще всілякі медалі й свідоцтва зі школи,— тих пам'яток було тут стільки, неначе я вже помер. Тоді як батька, котрий терпіти не міг фотографуватися (всі тридцять років у випускних альбомах школи, де він вчителював, поміщали один і той самий не найкращий його фотознімок), ніде не було видно, тому здавалось, що він живий, тільки відсутній. Я, мов наяву, побачив, як він вислизає з-під засягу об'єктива, кажучи: "Нічого мені сюди з моєю пикою пхатися". І прислухавсь: ось зараз зачовгають його кроки на ґанку і рука крутне клямку дверей з такою силою, мовби він певен, що двері на замку. Здавалось цілком імовірним, що зараз він зайде до вітальні, тримаючи свій щовечірній гостинець — зарошену баночку з морозивом трьох кольорів, гляне на мене своїм пустотливо-жалібним поглядом і, потиснувши мені руку, скаже матері: "А в малого нівроку вигляд",— а дружині моїй скаже: "Ви, мабуть, годуєте його як слід".

Та він не ввійшов; ми так і лишилися вчотирьох. Проте мені впала в око іще чиясь відсутність. На стіні над диваном, обліпленим жмутиками собачої шерсті, протягом дванадцяти років висів портрет Джоан — пара моєму, зробленому того ж таки дня в одному з олтонських ательє, коли нам обом було по двадцять з лишком і ми щойно побралися. Мати домовилась з фотографом без нашого відома, що обурило і мене, і Джоан. Я й гадки не мав, що моя мама така сентиментальна. Я все ще дивився на неї очима дитини, як на когось, хто завжди і неодмінно поряд. А пристрасть ЇЇ до збирання пам'яток почалася задовго до того, як я усвідомив, що й справді уже відірвався від дому. Та все ж одного спекот ного дня ми слухняно залізли в машину і десять миль котили на південь, аби дотримати домовленості. Джоан, наче на знак зневаги до цієї витівки, а заразом і певності в своїй юній вроді, надягла простеньку бавовняну сукню — в такій будь-яка сільська дівчина могла б продавати полуниці,— з вилинялими синіми квіточками на жовтому тлі й широким вирізом-каре, що сам по собі виставляв напоказ її точену шию і плечі. Коли надійшли пробні знімки, мати вибрала для збільшення той, де Джоан було заскочено зненацька, в одну з тих хвилин, коли вона ніби насторожується і, наче квітка до сонця, всім тілом тягнеться вгору, на чийсь далекий поклик. Ніг не було видно: вона стояла, упершись невидимим коліном в подушку крісла, міцно затиснувши пальці на різьбленій спинці, аж повипи-нались тонкі кісточки. Взагалі руки у неї гарніші, ніж у Пеггі. Права — округла й білошкіра, випростана на всю довжину, не дозволяла їй зсутулитися, а обличчя було на-півобернуте до світла, що майже зовсім стерло з її вуст не-вдоволену гримаску. Та крізь напруженість пози й нечіткість фокуса все одно прозирала разюча вроджена грація, неви-

дима оку за зовнішньою стриманістю і впертою сором'язливістю, що їх — знову ж таки зовсім несподівано — перекривала, протинала наскрізь сліпуча, ідеально симетрична посмішка, фотографія була з секретом. Джоан тоді вже була при надії. Через сім місяців народилася наша старша дочка, Енн.