Ферма - Сторінка 4

- Джон Апдайк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Земля — вона, як людина, потребує спочинку. Земля — це та ж сама людина, тільки що вона не вмирає ніколи, а просто дуже-дуже втомлюється.

— Тим більше,— підхопив я, щоб дати перепочинок її натрудженому голосу,— що ми трохи її обробляємо. Часом сіно продаємо; донедавна один меноніт орендував у нас поле на горбі, під кукурудзу; ще овочі ростимо, і полуниці колись продавали.

— Атож,— зненацька повернулась мати до Пеггі.— Частенько бувало, що цей молодий пан гарвардський студент разом зі своєю вельми культурною дружиною бостонського роду хоч-не-хоч тягли у неділю двоє козел із дошкою на дорогу і спродували ягоди проїжджим!

Якось аж на душі похололо від думки, що Джоан і сам колишній я стали вже епізодом у материнім міфі про ферму.

— Нам це не шкодило,— сказав я, щоб наблизити легенду до живої дійсності, а себе самого — до дружини, яка не продавала полуниць.

_ Та ти терпіти цього не міг,— впевнено відмовила

мати._і над усе боявся, що ніхто не спиниться.— Вона повернулась до Пеггі, роз'яснюючи: — Сам він полуниць не їсть, то як йому було зрозуміти, що комусь вони можуть бути до смаку!

— Тепер їсть,— сказала Пеггі. Мати глянула на мене:

— Справді?

— З морозивом,— відповів я.

— А хто був отой старий? — спитав Річард.

— Який старий? — закліпала очима мати.

— Той, в котрого ви поради просили, робити вам те-то й те-то чи ні.

— А! Та, мабуть, ця історія не для тебе. Як скажеш, Пеггі?

— Не знаю, що за історія.

— Це, Річарде, один наш старий родич — звали його дядько Руп,— який, подейкували, надто вже сердечно ставився до моєї мами. І не міняв свого ставлення ще довго після того, як всі оті вияви сердечності, на думку декого, перестали вважатися пристойними. В усякому разі, мене він дуже любив, так що, мабуть-таки, там щось було не те. Він єдиний мав мене за розумницю.

— По моєму, це дуже дивно,— сказав Річдрд.

Мати втупилася в нього поглядом, але Річардове обличчя з блискучими очима, явно зачароване і чисте від будь-якої зловмисності, послужило йому надійним щитом. І мати сказала тільки:

— І я так думала.

Пеггі, що заціпеніла була в хвилину небезпеки, подала голос:

— Річарде, ти вже годину тому мав бути в ліжку.

—— Анітрохи спати не хочеться,— відповів він.— Певно, це від зміни клімату. А може, від висоти. Он ті, що на Еверест сходили, вони взагалі майже спати не могли.

Я спитав у матері:

— Ти часом не повикидала мої збірники наукової фантастики? Річард якраз зацікавився фантастикою.

— Такий приємний страх забирає, коли читаєш! — сказав він.

— Я нічого не чіпала,— мовила мати втомленим голосом, в якому причаїлася незрозуміла мені нотка невдоволення,

Я підійшов до полиць під вікном, уздовж і впоперек заставлених книжками (вікно виходило на нашу стайню, що біліла прогалиною в темряві, заступивши собою зорі), і там, під Торном Смітом і П. Дж, Вудхаузом — романами в м'яких палітурках, з якими я давно колись так мило проводив час і які одразу, самим тільки виглядом облуплених старомодних обкладинок, оживили в пам'яті всі ті задушливі від пилку і пилюки, нескінченні літні дні аж до дня, коли я одержав шоферські права і міг утекти з ферми,— там, о диво, знайшовся грубенький вибляклий томик, виданий "Даблде-єм" у сорокових роках. Під обстрілом часу вицвів не тільки корінець, а й край обкладинки, де її не прикривала інша книжка. З допомогою цього пошарпаного хабаря я й заманив Річарда на сходи.

— Зуби почисть! — крикнула Пеггі навздогін.

Одержавши на прощання поцілунок з присмаком зубної пасти, я лишив його в ліжку, з двома подушками в узголів'ї, під тією самою настільною лампою з вирізаним зубчиками паперовим абажуром, що під нею, бувало, при повному світлі спав мій батько. Я знайшов її в кутку, геть обсновану павутинням.

Унизу обидві жінки поралися біля посуду. Під свіжим враженням від фотографії Джоан мені згадалось, як вона постійно ображала матір своїми надто ретельними спробами їй помогти. Мати була страшенно чутлива до найменшого натяку на те, що хтось зазіхає на її права — можливо, тому, що її мати, котра верховодила на кухні аж до останнього, сімдесят дев'ятого року свого життя, люто опиралась такому зазіханню. Пеггі зайняла командну позицію біля раковини, а мати покірно зносила й складала посуд. Покірність ця не була чисто зовнішньою: в атмосфері, що оточувала мою матір — а до змін у цій примхливій системі тисків я чутливіший, аніж до погоди,— ніщо не вказувало на приховану бурю, і мене знову вразило, що вона аж так підупала на силі. Брудні тарілки вона подавала обережно, ніби навпомацки, мов каліка. 51 кинувся допомагати. А коли з посудом було покін-чено і мати повільно добула три келихи, пляшку хересу — єдиного вина, яке у нас водилося — та целофановий мішечок із солоними крендельками, ми перейшли у вітальню і знову засіли до розмови.

Розмови, розмови.., Усе моє дитинство минуло між розмов — здавалось, їм кінця-краю немає. Вони заміняли нам усе — хліб і любов, гроші і глину, бога і чорта, сповідь, філософію і фізкультуру. І хоч-перестали звучати скульптурно вимірені в часі репліки мого дідуся, котрим ще більше додавало гідності і змісту статечне покашлювання й виразні жести зведених до неба сухошкірих рук, хоч змовкло навіки веселе ламентування батька, та материн самотній голос, який то здіймався, то падав, завмираючи у зітханні, щоб знову відродитись, то, слабнучи, розтікався неначе у шепіт самої природи, та миттю, збирався ізнов воєдино у доказ власної самобутності,— цей голос зумів, попри всю розладнаність її серця й легенів, підтримати течію того повноводого потоку слів і звуків, у якім я купався і ріс усе своє життя. Розмова в нашій сім'ї була чимсь безперервно існуючим, істотою, у всьому чутливою як до минулого, так і до майбутнього, яка постійно наозирці, постійно пристосовується, мовби шукає такої рівноваги, де б не знайшлося місця найменшому невдоволенню. Матір мою гнітила фраза, кинута мною годину тому — "він ніколи не працював на фермі"; її можна було зрозуміти ще й так, ніби ферма була тягарем для батька і вкоротила йому віку. Я припускав, що це — правда, мати ж навіть припустити боялася. І, по-своєму спокутуючи вину, шукаючи рівноваги, взялася у всіх хитромудрих, плутаних

деталях роз'яснювати Пеггі, за яких фінансових та сімейних обставин ми спромоглися на цей крок. Згідно материної оповіді, що, скільки б разів я її не слухав, кожного разу звучала трохи по-інакшому, її мама ("дуже подібна до тебе,— сказала вона Пеггі,— щоправда, не руденька, але ніс такий же гоструватий, і енергії стільки ж, і посуд мила, як ти. Був би в мене мамин ніс, а не батькова картоплина — не доживала б я віку отаким відлюдьком") дійшла думки, що вести господарство в такому великому будинку, як олінджер-ський, їй уже не під силу. Дідусь мій до всього збайдужів. Батька всі ті рахунки за опалення і поточний ремонт до часу зводили в могилу. А над сином — наді мною, тобто — нависла небезпека виродитися в "олінджерського невігласа — це такий тип людей, Пеггі, що їх треба бачити, інакше не повіриш, але повір мені — всі, хто живе в цьому місті, цілком серйозно переконані, що їхній Олінджер — центр всесвіту. Ні їхати нікуди не поїдуть, ні знати нічого не хочуть, ні робити не роблять — знай сидять собі та й милуються одне одним. Я не хотіла, щоб мій єдиний син став отаким олінджерцем — хотіла, щоб він виріс людиною". Тим-то вона й перетягла мене сюди. А батька — що ж: "Нам з чоловіком, Пеггі, ніколи не переверталося в голові, ми були люди невибагливі, а коли вже котромусь забаглося чогось особливого, то другий вже старався помогти, чим міг. У мене в житті були дві такі — ні, три — забаганки. Перша — це коли мені захотілося мати коня, і батько подарував мені коня, хоч потім, як ми виїжджали, з ним довелося розпрощатися. А ще мені дуже хотілось мати сина і ферму, і Джорж погодився на те і на друге".

— А йому чого хотілося? — спитала Пеггі.

Мати схилила голову набік, наче прислухалася до скрику далекої пташки.

Питання постало перед Пеггі чітко і ясно, і вона намагалась передати цю ясність словами.

— Що ви помогли здобути йому? Він дав вам Джо і ферму, а ви йому що?

Тон у неї був ввічливий, та в очах, над якими ще не стерлись зелені тіні, наведені ранком у місті, засіла зловісна втома.

Серце у мене гупало; пальці, що обіймали холодну ніжку келиха, пашіли і наче спухли. Мати мовчала: ця хвилина мовчання, коли душа її сахалась назад, втікала з очей і з вуст і пірнала у морок, де, якби не її добра воля, мене б поховали іще ненародженим, була страшною, як завжди.

— Що? — озвалась вона нарешті, широко розвівши руками: — Свободу!

У цій відповіді-виклику, відповіді-виправданні її подружнього життя враз у всій своїй гостроті ожив її вроджений розум, і я зі страхом побачив, що Пеггі зніяковіла. Побачив її вперте підборіддя й відчув — їй не підходять, як сукня з чужого плеча, ті рамки припущень і допусків, в які слово "свобода", що ним мати назвала болісні батькові метання, вписувалось просто-таки чудово. А мати в своєму міфотво-ренні була схожа на математика, що, взявши певні, суворо обмежені припущення за аксіому, ухитряється так підігнати й перекрутити факти, знайти такі парадоксальні зв'язки, які сторонньому спостерігачеві, не обмеженому їх своєрідною логікою, видаються нудним і довільним набором випадковостей. А з несторонніх спостерігачів — після батькової смерті і нашого з Джоан розлучення — лишився тільки я. Я та закохані в неї собаки.

— Хіба можна дати щось таке, як свобода? — різко спитала Пеггі.

її явно розізлило намагання матері, якій так і не вдалось підкорити собі мого батька, видати цю невдачу за "подарунок" з її боку; це зачіпало за живе переконання самої Пеггі — переконання, на якому грунтувалася її власна міфологія: що жінка віддає чоловікові себе, а чоловік натомість дає жінці мету життя.

Мати ж витлумачила її запитання в дусі зове! ; ..ці/і релігії.

— Я думаю,— сказала вона,— що насправді свободу дає тільки бог. Але й людина може дати свободу — тим, що не посягає на неї; по суті, це одне і те ж.

І, як струмок, що, спіткнувшись об камінь, спокійно про-дзюркоче мимо, розповідь її потекла далі, а спогади про купівлю ферми перекинулися вже й на саму ферму: якою вона була, коли її відкупили — запущена і знищена ерозією; якою була раніше, за маминої молодості, коли велике поле на горбі вкривав цілий океан ячменю, а на малому, рівнішому, рядочками шикувались помідори, коли клин по той бік луки заростав золотисто-зеленою кукурудзою, а далекий лан — сріблисто-зеленою люцерною, коли по той бік піщаного гребеня тягнувся город, засаджений картоплею, цибулею, капустою та горохом на тичках, а по цей бік — сад, де нижнє обважніле гілля спирал ос ь-еуціль на підсошки, мов на милиці, і навіть в лісах всього було рясно — і ягід, і горіхів, і хмизу; якою ця ферма стала тепер, коли земля спочиває і пора косити зарослі поля.