Ферма - Сторінка 3

Ця підспудна деталь упліталася в інший, дорогий моїй пам'яті спогад, що стояв за фотознімком: Джоан, яка так неохоче натягує жовту сукню, і подорож до центра Олтона серед полудневої задухи та спеки,— все це таке невід'ємне від напруженої атмосфери у перші наші наїзди додому, коли пилюка рожевою млою здіймалась за кожною машиною, коли батько після своєї щоденної війни з учнями приходив додому з морозивом, а мої хлоп'ячі вияви любові зависали між матір'ю і дружиною, котрі, всупереч усім сподіванням, не зійшлися характерами. Не дивно, при їхніх стосунках, що фотознімок виявився зовсім не таким, як хотілося матері. "Мені хотілося,— сказала вона Джоан через багато років,— мати біля себе твою усмішку".

На тому місці над диваном, не вміщаючись у зрадливий, бо не вицвілий, прямокутник шпалер, висів ідилічний пейзажик, зменшена репродукція олійної кратини, що колись у дитинстві прикрашала мою кімнату, ще коли ми жили в дідуся з бабусею в їхньому міському будинку. Найперше, що я зробив — і хотів, щоб мати побачила, щоб сприйняла як докір,— це підійшов до репродукції й узявся її розглядати. П'ятикутний причілок комори навскіс перетинала темно-червона тінь, невідомо від чого, а поруч в густу, неприродно зелену траву вросло безлисте дерево невизначеної породи. А за ними — я зразу впізнав його, тільки-но придивився — небо надзвичайної краси, все у поперечних пастельних смужках, що бачилось моїй дитячій уяві як казкова земля пастельних олівців, по якій я ходив догори ногами. Між двома кольоровими борозенками неба завис крихітний чорний косинчик летючої птахи, і мені здавалось, що коли просунути пальці крізь скло, можна її висмикнути звідти, як морквину за гичку. Ця химерна картина — вікно у якийсь нереальний сільський

11 8—із<

321

світ — мала, відколи ми переїхали на ферму, своє місце — в горішній кімнаті відразу біля сходів, де колись спав я, а потім, після мого від'їзду з дому, батько. Піднімаючись сходами разом із Річардом, я боязко чекав, що зараз застану там батька, побачу, як він спить при світлі з розгорненим на грудях журналом у глянсованій обкладинці, що от-от сповзе, в окулярах, за якими видніють заплющені повіки. Але натомість, вкладаючи Річарда в порожнє ліжко, побачив, що мати не сховала фотографії Джоан, лише поміняла місцями з пейзажиком. Джоан тепер висіла у мене на стіні.

— Хто це, така гарненька дівчина? — зацікавився Річард.

Я вже хотів був пояснювати, та раптом мій голос наштовхнувся на якусь непоборну перешкоду — неначебто факт, що дівчина, котру тепер заступила його мати, йому незнайома, був особливою цінністю і я конче мусив цю цінність оберегти. Я притягнув його велику, кошлату, давно стрижену під їжачка голову до грудей, аби він не бачив мого обличчя, і, коли він все ж таки побачив, невпевнено відповів:

— Цей дім занадто наповнений мною.

А ще до того, як я вклав Річарда спати, ми вечеряли і розмовляли. Мати, не певна, перехопимо ми щось по дорозі чи ні, приготувала легку вечерю по-пенсільванськи, як у нас заведено: свиняча ковбаса, капуста з перцем (пам'ятаючи мою давно забуту пристрасть, вона приберегла для мене лагоминку — холодний з виду, але пекучий на смак капустяний качан), яблучне пюре, пиріг-суфле і кава без кофеїну, що не шкодила їй на серце. Пеггі з Річардом, по-моєму, ошелешив цей стіл, закладений паруючими стравами всіх відтінків брунату. І я не бачив, щоб хлопець у тому віці, коли пирога-суфле скільки не їси — не наїсися, чемно б відмовивсь від другої порції. Мати запропонувала йому кави, та Пеггі заявила, що кави він ніколи не п'є.

— Так уже й ніколи?

— Минулого літа,— уточнив Річард,— як я ходив з татом в Адірондакські гори, ми пили каву, бо згущене молоко було таке, що до рота не візьмеш.

_ Так, і приїхав ти звідти хворий,— нагадала Пеггі.

_ Вона без кофеїну,— сказала мати і налила йому пів-

чашки.

Ця процедура, звично пов'язана з нашим старим, знайомим до найменшої дрібнички обіднім столом, настроїла її на розмову; ми завжди любили розмовляти, коли цілою сім'єю сідали за стіл.

— А я почала пити каву,— сказала вона,— чи не з трьох років. Сиджу, пам'ятаю, на високому стільці — якраз отут, де ти, Пеггі,— а переді мною на таці — велика чашка з чимось чорним. Не знаю, що собі моя мама думала — правда, у ті часи про правильне харчування і не чули, а тато мій молока взагалі не визнавав. Пив тільки каву — разів із десять на день аж до самої смерті,— чорну-пречорну і таку гарячу, як не знаю що. Тільки-но з плити, а він пив і дуже цим пишався. От якими речами колись люди пишалися, Річарде.

Річард обняв пальцями чашку і, мовби цей дотик зріднив його з матір'ю, випалив:

— Місіс Робінсон, розкажіть краще про ферму.

— А що б ти хотів почути? Я певна, що Джо...— вона за-тнулася на мить, гадаючи, як би мене назвати, і хоч "Джо" звучало не дуже доречно в розмові з моїм пасербом, однак на щось краще вона — як і я — не спромоглася: — ...вже й так розповів тобі більше, ніж потрібно.— Вона зиркнула на мене й додала: — А може, й ні. Він, мабуть, не любить говорити про ферму. Йому ферма завше була тягарем.

— Ваш батько,— сказав Річард,— що ото пив таку гарячу каву,— він що, продав її, чи як? Щось воно все мені докупи не в'яжеться.

Мати згорнула руки на столі й подалася вперед — звичний для неї порух, що зовні скидався на вияв уваги до співрозмовника, а насправді полегшував їй дихання.

— Для мого батька,— сказала вона,— як і для мого сина, ферма була тягарем. Колись, ще за життя свойого батька, він так тяжко на ній напрацювався, що коли йому було стільки років...— Вона пильно глянула на мене, знов гадаючи, як би мене назвати: — ...скільки моєму синові тепер, він її продав і перебрався з нами до міста, де він... — мати кивнула на мене,— ...і виріс.

— А чим тоді ваш батько заробляв на життя? — спитав Річард.

— Отож-бо. А нічим. Він був без професії, а хто не має професії, тому, принаймні, треба мати ферму. Просто сидів собі, попивав каву й дивився, як біржова криза викачує з нього грошики.

—. Мій батько каже, більше таких криз не буде.

— Будем надіятись. Хоча, мабуть, це з тих лих, що на добро виходять. Тато мій присмирнів, це точно, бо, поки в нього гроші водилися, дуже вже норовистий був.

— Річард,— озвалася Пеггі,— любить свого батька.

І відкинула назад волосся. Репліка видалась мені недоречною: у материних словах вона вловила натяк, якого там не було. Мати моя теж любила свого батька, а "норовистість" вважала цілком непоганою, навіть бажаною рисою характеру. Невже Пеггі така тупа, що не відчула цього? А ще мене, зізнаюсь, дратувало оте її вічне — в присутності Річарда — обстоювання чоловіка, з яким розійшлася п'ять років тому,— дратувало, як може дратувати кожна реакція, що виродилась у рефлекс. І все ж я розумів — їй було чого нервуватися: в матері моєї був свій, ризикований спосіб спілкування з дітьми, як з рівними собі. Колись, багато літ тому, у цій-таки кухні, мій син Чарлі — на той час дворічний,— маршируючи довкола столу з лінійкою в руці, ненароком ударив нею бабусю. Та, не задумуючись ані на мить, вихопила в нього лінійку й добряче огріла малого. І, поки Джоан втихомирювала Чарлі, мати, усе ще тримаючи оту злощасну лінійку — оранжеву таку, зі штампом олтонської крамнички залізних виробів,— виправдовувалася, мовляв, той уже з самого ранку "пускав на неї оком" і явно носився з думкою "влаштувати їй іспит". Так само, як найпримітивніші з віруючих приписують байдужому Всесвітові наперед визначені наміри, так і мати марновірно наділяла усі живі істоти — в тім і дітей,

і собак_таким багатством мотивів, яких у них і бути не

могло,— хоча, як і всі віруючі, вміла знайти довкола себе підтвердження власним здогадам.

_ І добре, що любить,— сказала вона спокійно й відхилилась назад, обдарувавши Пеггі поглядом крізь нижні скельця біфокальних окулярів.— Чого ж його не любити?

Я здригнувся, передчуваючи, що Пеггі на це не змовчить, та, на щастя, Річард, очі котрого блищали, як у всіх зачарованих — всіх оленів-принців і царівен-жаб,— наполіг, щоб мати продовжила свою казку-розловідь,

— А як це ви, не маючи грошей, ферму відкупили?

— Ми продали будинок,— пояснила мати,— той, у місті, де він народився. Вже по війні. Бачиш, Річарде,— після Великої кризи, коли всі, крім Бінга Кросбі, втратили, хто що мав, була війна, на якій всі, навіть учителі, трохи нажилися — хто, звісно, живий лишився.

— А хто то — Бінг Кросбі?

— Знаменитий співак. Це жарт такий.

— Ясно,— сказав він і статечно всміхнувся. Між передніми зубами в нього проміжок, як у всіх веснянкуватих, хоч веснянок у нього нема: Річард успадкував від батька здорову — кров з молоком — сухувату шкіру.

— Коли війна скінчилась, ми з моїм чоловіком мали трохи заощаджень: він щоліта брав додаткову роботу, та й я, можеш собі уявити, кроїла парашути,— а тут якраз нашу ферму продають. Я пішла до одного старого — він мені завжди пораду давав, коли я просила. Ось перед тим, як Джо народити, я теж його спиталася, чи варто, бо казали, це може мені на здоров'ї відбитись, а він мені на те: "Мертва та кров, котра не тече". Тобто він хотів сказати — я так це розумію,— що кревні — родина, тобто — повинні мати дитину, інакше рід вимре. Отож я взяла та й вродила сина, і всі мої тітки надивуватися не могли, як це я так розумно втяла. Вони, бач, Думали, у мене не все гаразд. Ну от, цим разом мені дуже хотілося повернути ферму, а старий мені й каже: "Є одне іспанське прислів'я — проси що хочеш і плати що просять". Я так і зробила.

Всі мовчали, прикидаючи в думці, у скільки обійшлося оте хотіння. Річард спитав:

— А вашому чоловікові подобалось працювати на фермі? "Ні!" — зойкнуло в мені так гучно, що, глушачи той зойк,

я мовив уголос:

— Він ніколи не працював на фермі.

— Не працював, правда,— сказала мати.— Але купив мені трактор і помагав косити. Він був міський хлопець, як і ти.

— Кому потрібна ферма,— спитав Річард, пам'ятаючи мою пораду,— на якій ніхто не працює?

Я налякався, що цього вже заглушити не вдасться. Однак питання, здається, матері сподобалось: вона ще більше витягла голову, набираючи в легені достатньо повітря.

— Чому ж,— швидко заговорила вона.— А може, тому й потрібна, що на ній ніхто не працює.