Ферма - Сторінка 15

Я в його роки теж увесь час читала, але це тому, що життя в мене прикре було — у тебе ж не так, правда, Річарде?

_ Не стільки воно прикре, як нудне,— відмовив той.

_ Що ж, нічого дивного,— сказала мати,— коли жити

у місті, де скрізь кондиціонери і навіть пори року однакові. Тут, на фермі, тиждень на тиждень не схожий, кожен день, як обнова. І на полі все когось нового стрінеш, і пташки всяк на свій лад балакає, і нема, аби щось повторилося. Природа ніколи не повторюється: ось цього серпневого вечора ще ніколи не було і вже ніколи не буде.

Вона охоче наганяла на себе смуток, і я підкинув своєрідний жарт:

— А ти не думаєш, що Річард міг би стати поетом?

— Ні,— сказала вона.— Я вже раз таке думала, а повторюватись не люблю. Світ відтоді дуже змінився. Кожен має роботу, але мало хто щось по-справжньому робить.

— Я б міг бути селенографом,— сказав Річард.

— Це що ж таке? — спитала мати, зосереджено копирсаючись в тарілці, не певна, чи її не беруть тут на глум.

— Спеціаліст з географії Місяця,— пояснив Річард.— На Місяці потрібні будуть люди, що вміють карти складати.

— Ти можеш спеціалізуватися по затіненій стороні,— сказав я.

— Там якраз і встановлять новий телескоп. А знаєте, чому?

— Чому? — спитала Пеггі, щоб заповнити мовчанку.

— Тому, що на стороні, зверненій до нас, земне світло заважатиме. Земне світло,— тлумачив він моїй матері,— це так само, як для нас — місячне, тільки навпаки. І голубе.

Мати мовчала, і я знав — відчував шкірою, яку наче голками всипало,— що вона затяглася хмарою, сприйнявши оцей наш відрив від її землі як особисту образу.

Я запитав:

— А на тій стороні не дуже холодно?

— Ні, якщо в грунт вкопатися. На глибині десь так у п'ятдесят футів температура скрізь однакова — біля десяти градусів за Цельсієм.

Мати явно вбачала в його зацікавленні Місяцем особисту зраду: вона зсутулилась над тарілкою і сиділа нерухома, з побілілими ніздрями, що дихали холодом.

Пеггі вловила цю дивну переміну і з чемності запитала:

— А ви думаєте, що Річард міг би бути фермером? Мати підвела свою велику голову. Чоло її вкрилося плямами.

— Я думаю, що для цього потрібно трохи більше фантазії, ніж йому дозволено мати.

Я скипів:

— А я думаю, що вона дозволяє йому фантазувати, скільки завгодно. Він — перший в Америці юний місяцег... міся-це... ограф!

Від збудження мені аж язик заклинило. Пеггі провела руками по зграбній голівці, тісно загладжуючи волосся:

— Не збагну, про що це ви говорите.

Голос її звучав переливно, проникливо і неприродно — голос манекенниці. Після розлучення вона час від часу позувала на виставках моделей, але для фотографії — ніколи: фігура в неї надто габаритна, а костисте, як у боксера, лице на знімках виходило асиметричним.

— Вибач, Пеггі,— ти себе пересилюєш, як можеш — але хіба тільки ти одна? І дарма ти ревнуєш хлопця до мене.

— Я? Ревную? Що за бридня!

Мати повернулася до мене і, мовби я був її літописцем, проказала:

— Повідбирала в мене внуків, зробила з мого сина якогось підстаркуватого нюнька, а тепер не дає вділити цій бідній збаламученій дитині трохи ласки, якої їй так бракує!

— Він має ласки скільки завгодно,— сказала Пеггі.

— О, безперечно — ти робиш усе, що психіатри радять. Я маю на увазі щось менш практичне.

— Я п'ять років його сама виховувала, без батька — і нічого, здоровий.

_ Ти мені найперше скажи — чого він мусив виховуватися без батька?

_ Я б сказала, та ви слухати не станете.

Мати здвигнула плечима.

_ Знала б ти, скільки й чого я наслухалась за ціле життя.

Вона, як я бачив, уже відійшла, розхмарилась; спалах гніву очистив їй душу.

Та тепер я боявся за Пеггі — ану ж вона схибить, спіткнеться і впаде. Врятувати її могла тільки швидкість, бистрота молодості; до розколу ще не дійшло, і вона мусить втриматись на поверхні, прослизнути по ній, не загаявшись.

— Що стосується мене і Джо,— сказала вона,— то я — перша жінка в його житті, яка дала йому змогу відчути себе мужчиною.

Це була її заповітна пісня, виправдальний мотив мого розлучення.

— Мабуть,— сказала мати,— ми слово "мужчина" розумієм по-різному.

— Не "мабуть", а напевно, судячи з того, що ви зробили зі свого чоловіка.

Мати знов повернулась до мене і проголосила:

— Бідолашна Джоан мала свої погляди на те, як мені краще прати, та принаймні не бралась судити про моє подружнє життя.

— Але ж, мамо, ти сама напрошуєшся! — розізлився я, бачачи, як Пеггі обм'якла раптом і пішла на дно. Очі її втонули в сльозах, обличчя пірнуло в долоні, пальці безтямно за-тислись на скронях, а волосся розсипалось, як тоді, перед вогнем.

Знову вона була беззахисна; і знов, як учора ввечері, материн погляд пробігся по ній і повернувся до мене ображений.

— На що це я напрошуюсь?

— На розраду, на співчуття. Ти так себе поводиш, ніби зробила якусь страшну помилку. Вдаєш, ніби вихолостила батька, а тільки якась довірлива душа підтакне — ображаєшся.

— А як це — "вихолостила"? — спитав Річард. Він перейняв мій нелегкий щоденний обов'язок — піджартовувати за столом, вклинювати і свій голос з надією, що ним переб'є похмурий, затятий ритм.

— Зробила таким, як мул,— пояснив я. Мати засміялася.

— Ай справді у нім щось було від мула,— сказала вона, і її одутла, згорблена постать наче полегшала, мовби ця аналогія з тваринним світом розв'язала одну з останніх, іще не розгаданих загадок її життя.

Пеггі підвела обличчя, тихе і ніжне в розмитім серпанку сліз.

— Як ви можете сміятися?

— А ти чого плачеш? — відказала мати.— Я хотіла спитати, чом твій син не має права підійти до мого трактора. Тільки й того.

— Мамо, він уже скористався цим правом.

— Там чотири передніх передачі,— озвався син.— І одна педаль вмикає зчеплення, а друга — вісь, від якої ножі починають крутитися.

— Пеггі,— сказала мати,— я бачу, нам треба поговорити про наших чоловіків. Але не зараз. Боюсь, Річардові апетит зіпсуєм.

— А того пирога з мелясою вже нема? — спитав він.

— Суфле,— підказав я.

— Тобі ж він вчора не сподобався,— сказала йому мати. Пеггі потягла носом повітря, уткнувшись в мене поглядом.

— Суфлеру теж хочеться суфле,— мовила вона і ще раз потягла носом — вдоволена з себе комедіантка, бо всі розсміялись, дивлячись на неї з любов'ю. Чи просто мені так здалося: мені завжди чомусь важко було уявити, що хтось може дивитися на Пеггі без любові, і це внесло плутанину в мої заміри щодо неї. Напевно, я міг би, поки її вроди, мати Пеггі за коханку і не розлучатися з Джоан. Та мене напасту-вали ревниві домисли, а світ уявлявся повним рішучих чоловіків, що, досить їм кинути оком на ті довгі, заголені до стегон ноги, коли вона наосліп вибирається з таксі, тут-таки викрадуть її назавше.

Настрій у домі наче хто зранив. І хоча зусібіч мелодійно барабанив дощ, закликаючи нас зібратись у коло біля вогню, що змалів до чистого сяйва жарин, та краї рваної рани ніяк не сходились, в повітрі висіло болюче роздратування, від якого тоненько дзвеніло у вухах. Я так натряс собі м'язи на тракторі, що відчував тільки кості, оброслі безплотним, ледь вловним тремтінням, і, почитуючи старий, млявий роман Вуд-хауза, мав враження, ніби мене заносить.

— Джо, вогонь вигасає. Ти б не збігав у підвал по дрова?

Це були перші слова, мовлені матір'ю від вечері. Вона мила посуд, а Пеггі з Річардом, примостившись на килимі у вітальні, грали в "парчезі". Десь у шафі вони знайшли стару, покороблену дошку з неповним комплектом фішок, а ті, яких не вистачало, замінили ґудзиками й монетами. Читаючи, я хотів відгородитись від калатання костей, клацання фішок, від їхніх радісних вигуків та розпачливих стогонів, але натомість довелось вислуховувати мамин монолог — гнітюче постукування тарілок у кухні. Тим-то мені й відлягло від серця, коли я вчув її голос.

Я вже й забув, який він — наш підвал: бляшанки з засохлими фарбами, пляшки скипидару, яблука, консервні банки з борідками павучих коконів, картопля, що ледь чутно відгонить землею у засіку, а біля нього — стоси полін із запахом зимового лісу, наскладані ще моїм покійним батьком, блискуча гірка вугілля, опецькуватий котел, від якого по цілій стелі розходяться алюмінієві капіляри. Колись ми з батьком провели тут кілька пекельних годин, тягаючи туди-сюди по грязюці рідкий цемент, що загусав на очах. Я із здивуванням помітив, що підлога, залита нами того дня — рівна, гладенька, без натяку на тріщинку,— немовби сам день залишився тут навічно, загус підземним озерцем, кладезем скарбів у давньому склепі.

Я повернувся нагору й підкинув дров у вогонь. Мати впустила собак, і тепер всі троє розлізлою сирою купою спали на дивані. Коли я гримнув поліньми об залізний настил під каміном, одне око, кругле і бистре, розплющилось, і котрийсь із них чмихнув. Пеггі не відводила очей від гри, хоча раптовий спалах воскреслого вогню висвітлив вигин її стегна. Ще перед вечерею вона пішла наверх і перевдяглась у кашеміровий светр та димчасто-голубі, в обтяжку, штани. Я стріпнув з долонь налиплі шматочки кори і знову поринув у книжку. Дивна, злодійкувата тиша запанувала довкола. Дощ притих; Річард щось шепнув Пеггі, але шепіт його втонув у шелестінні сторінки, яку я саме перегортав.

На кухні мати розбила тарілку. І щоб ніхто не сумнівався, що зроблено це навмисне, після сполотнілої, приголомшеної паузи розтрощила другу; цього разу хряснуло не так гучно, наче тарілка впала ребром.

Купа хутра на дивані заворушилась і розпалась на троє різних собак. Найбільший, наїжившись, вуха сторчма, виплигнув на підвіконня й почав гавкати на уявного напасника. Найменшеньке щеня подріботіло на кухню — бліда плямка на кінчику хвоста скакала над самою підлогою чи то налякано, чи зраділо. Ми теж кинулись за ним. Мати стояла, випнувши груди, тримаючи обома руками третю тарілку — блакитний полумисок: вона явно упустила хвилю, коли ним слід було бухнути об землю. Це був той самий полумисок з комплекту, придбаного в олінджерському кінотеатрі — по штуці щовівторка, ще до війни. Міцно стиснувши повіки, вона стражденним голосом зойкнула:

— Це що за перешіптування!

На спорожнілім столі самотньо стояла біла фарфорова цукерниця, котру я прислав на якісь роковини із Сан-Фран-ціско. Пеггі вхопила цукерницю і зі словами: "А це що — гра така?" кинула її на підлогу.