Ферма - Сторінка 14

А я аж згоряв від нескромного бажання перевести розмову на себе.

— Так-от, Чарлі,— сказала вона.— Я так чітко собі уявляла, як він, з тим його незворушним спокоєм, вичікує, поки збіжжя достигне, а потім як вихопиться на поле — м'язистий такий, міцногрудий — та й давай збирати! Був у нього отой — як моя мама казала — "живчик". А в кого його нема — як, приміром, у батька мого не було,— тому треба тікати з ферми. Батько мій втік, і мудро зробив. Тільки я чомусь цього ніяк йому простити не могла.

— Боюся я за Чарлі,— зізнався я.— Здається, він тяжче усе це пережив, ніж дівчатка.

— І вони тяжко пережили,— мовила мати,— просто їм краще вдалося тобі цього не показати. Ти чомусь переконаний, що жінки люблять страждати. Звідки це в тебе, не знаю — не від мене, в усякому разі. Жінки не люблять страждань так само, як чоловіки, тільки жінок менше жаліють, бо вони родять дітей. Коли жінка кричить, кожен подумає — та й вона теж: це ж вона дитину родить, значить, так треба. А чого "так треба", при чому тут дитина — поняття не маю.

— З них трьох,— сказав я,— Енн, здається, найбільше на мене схожа.

Личко її, моєї Енн — трохи зашироке, але таке гарне У своїй ясноті, ноги, стрункі і довгенькі, звичка, біжачи, відкривати від захвату рот — все це спливло у пам'яті, зринаючи мов із тривалої знечуленої порожнечі, хоч я її ніколи

ІЗ*

387

не забував — ні імені її, ні дня народження, ні взагалі того, що вона живе на світі. Зненацька на мене глянули очі Чарлі. Що це він їсть — морозиво? Його тонке й рівне, коротке каштанове волосся завжди якось срібно полискувало. Енн називала його Ондатрою. Сторожкі сірі очі з пришуром, майже як у дорослого, губи, здається, готові от-от розплистися в усміху, хоча по лиці його видно, що я чи то картаю його, а чи приголомшив, твердячи річ неймовірну: він, син мій, був завжди готовий вірити в усе краще і всі прикрощі — побиті коліна, прискіпування сестри, мою відсутність — зносив як тимчасові відхилення у сталій величині порядку. Він був охайним хлопчиком: одяг складав акуратно і взагалі дбав про нього далеко краще, ніж Енн. А маля моє, Марта: я не так бачив її перед собою, як відчував вагу її безвільного тільця, коли було брав її, розіслану, на руки з новенького голубого ліжечка — зіжмакана бавовняна сорочина здавалась шовковою від доторку до її шкіри і, збившись під грудьми, оголювала животик, біліший за сяйво місяця. Я брав її на руки і ніс, розпашілу, з похиленою голівкою, до туалету, садовив на готовий до послуг овальний горщок, а сам, поклавши її голову собі на коліно, сидів на краю ванни, чекаючи на дзюркіт і тихий сплеск.

— Бідна Марта! — сказав я.

— Чому ж? Вона серед них — найміцніший горішок.

— Буде лити під себе.

— От і не буде. Це чудо, не дитина. Взагалі всі троє — чудові діти. Правда, Пеггі?

Моя дружина щойно ввійшла до кухні й стала біля мене. Знизу вона видавалась неправдоподібно високою, ніс трохи гачкуватий, мокре волосся обвисло і наче подовшало.

— Гарні діти,— сказала вона.— Мені теж дуже сумно, як думаю про них.

— А хто тобі каже сумувати? Нам, навпаки, дуже приємно говорити про них.

— Джо через тих дітей ціле пекло пройшов.— Цей мій вислів, "ціле пекло пройшов", прозвучав надто прісно, наче

Пеггі відчула, що це лиш відлуння.— Даруйте, але я не розумію, чого вам так конче йому про них нагадувати. Дайте йому відпочити.

_ Відпочити від думок про власних дітей? — здивувалася

мати.

— Інакше кажучи, я вас прошу — не заводьте балачок про дітей, аби мені дозолити. Джо це дуже болісно сприймає.

— Оце так придумала! Коли, Пеггі, я й балакаю про них, то це тому, що сама я — старе базікало і для мене тепер тільки й утіхи, що побалакати про них. Мені так приємно відчувати себе бабусею; я пізнала це дивне і приємне відчуття, хоч ніколи не думала, що здатна його пізнати — сама не знаю, чому. А тепер для мене тільки й утіхи, що побалакати про них. їхній батько може навідатись до них, коли тільки схоче, а я вже навряд чи побачу їх тут, на бабусиній фермі. Чи де б то не було.

— Та ну, обов'язково побачиш,— поквапився я стримати загрозливу зливу сліз.— Я їх восени привезу, коли всі поз'їжджаються.

— Твоя жінка буде проти,— сказала мама. Зливи не було, і голос її мовби зсохся, задерев'янів: — "Пристань до жони своєї", як учить нас Біблія.

— Я певен, що пристану,— відповів я,— але й певен, що ти моїх дітей ще не раз побачиш.

— А в мене такої певності нема; і, як на те пішло, Джо,— я не певна, чи й тебе ще колись тут побачу.— Вона повернулась до Пеггі: — Спасибі, що хоч цей раз приїхала. І прополола гарно.

— Може, я щось не так зрозуміла,— озвалася Пеггі. її натруджені, побагровілі руки важко звисали вздовж стегон, торкаючись мережива сорочки.— Але я знаю, як Джо карається через дітей, тому й мені так прикро, коли про них мова заходить.

Мати зиркнула на мене, на неї і знов на мене. Тоді вперлась долонями в стіл і, підводячись — повільно-повільно, наче виростала з-за нього — зітхнула. В такі-от хвилини, коли вона перемінює позу, вона любить сказати щось цілком несподіване, знаючи, що зніме цим тягар з моєї душі.

— Що ж,— мовила вона,— мої батьки трималися одне одного, хоча не були щасливі, та я не можу сказати, що я їм за це дуже вдячна.

1, підвівшись, повернулась до нас спиною й почала готувати вечерю. Пеггі хотіла допомогти, але мати відмовилась — негоже, мовляв, щоб гостя усе робила за неї. Вона якось дивно обважніла, зблякла на виду, і я подумав — може, їй щось болить? Те, що в моїх батьків могло щось боліти, так само важко піддавалось моїй уяві, як існування інших галактик за межами нашої. Дощ пестив, шмагав, обіймав наш будинок, аж деревина відлунювала, ніс його шкаралупку по лискучих хвилях трави. Звідтіля, де вночі пугукала сова, долинало вуркотання грому. В зарослому материному квітнику дощ оббивав з флоксів білі монетки пелюсток, а в бур'янах під побляклими мальвами висіли дрібні оранжеві штуковинки, схожі на паперові ліхтарики, яких я ніде, відколи виїхав з Пенсільванії, не бачив. Я спитав матері, що це таке.

— Не знаю,— відповіла вона.— Колись їх називали японськими ліхтариками, потім, під час війни — китайськими. Тепер, мабуть, вони знову японські.

Тут, на вікні, що виходило на найтихішу сторону, на моріжок, де вранці лежала Пеггі, розкинулось іграшкове містечко — коробочки з крупою, харчем для собак, насінням для птахів, а за головну браму правив керамічний набір із сільнички з перечницею — я прислав його з Кембріджа років п'ятнадцять тому. Я так рідко заглядав у це вікно, що зараз воно мене вчарувало. Шибки були всипані краплями, які з цілеспрямованістю амеб то зливалися враз, то знов розділялись і зигзагами бігли донизу, а дротяна сітка, схожа на не-довишитий узор чи на кросворд, що його хтось невидимо розгадував, була викладена химерною мозаїкою із дрібненьких кришталиків дощу. Якесь аж фізичне чуття всеосяжної любові захлеснуло мене і змусило відійти від вікна; я уникав материного погляду, щоб оте нічим не прикрите чуття знов не прив'язало мене до неї. І, не оглядаючись на заспокійливе квоктання, що долинало від плити, пішов у вітальню — розшукувати решту дітей.

Пеггі, сидячи біля вогню у тій самій позі, підвела на мене засльозені з жару очі. Річард закрив книжку, нога перестала погойдуватись.

— Ну й кінець! Чудасія! — сказав він.

— Це все те ж оповідання про хлопчика з височенним коефіцієнтом?

— Ага. В три роки, бавлячись обрізками тканини, він наново відкрив геометрію, потім взагалі всю математику і врешті питається когось там, скільки часу треба, щоб націлена вгору пряма вернулася знизу до того місця, де вона почалася. Це теорія відносності — знаєте?

— Невже?

— Ясно! Ейнштейн же довів, що простір викривлений.

— Видно, й справді треба неабияку голову мати, щоб дійти до цього самому. Ну й що там далі з тим хлопчиком?

— Я ж кажу — чудасія! Він став кретином. Отак сяде й сидить собі — не рухається, не дивиться ні на що, а кінець такий, що його мама страх яка рада, бо він навчився виделку тримати і вкладати їжу до рота.

— Як з отією лінією, що сама до себе знизу вертається.

— Справді. Я й не додумався.

— Кинь ти цю книжку, бога ради! — озвалася Пеггі з-під своєї непросохлої завіси.— Це тобі на психіці відіб'ється.

— Отак і я Джо колись говорила! — гукнула мати з кухні.— Та він і слухати не хотів!

— І он яка у мене психіка здорова! — гукнув я у відповідь.

— Ха, ха,— сказала Пеггі.

Скоро — скоріше, ніж ми сподівались — вечеря вже стояла на столі: горошок, посилана зеленою петрушкою варена картопля з холодною шинкою — шинка була з купленої консерви, і мати попросила, щоб я нарізав. Ніж виявився на диво гострий. Ножі, як і всі інструменти, у мого батька завжди були в порядку — з нього, напевно, вийшов би хороший ремісник, коли б не те, що йому — як і мені — доля веліла мати справу з речами нематеріальними. Коли кожен дістав свою порцію, мати спитала Річарда, чим би він хотів зайнятися.

— Що ви конкретно маєте на увазі?

— Чи хотів би ти жити в Нью-Йорку й займатись, наприклад, чимсь таким, як Джо? Я, правда, не тямлю, що він там робить, а він і не пояснює.

Я пояснював, і не один раз. Я працюю на фірму, яка розробляє для корпорацій зразки програм з питань зменшення податкової оплати, закордонних капіталовкладень, одержання державних замовлень і автоматизації. Моя спеціальність — реклама розподілу коштів, тобто, ширше кажучи, пропаганда схематичної моделі корпорації як такої. Мати хотіла, щоб я став поетом, типу Вордсворта. Сама вона рідко читала поезію, але була твердо, догматично переконана у її важливості. І мене, зневаживши всі батькові волання, замість інженерного училища відправили вчитися в Гарвард, бо з Гарварда, починаючи від Емерсона і кінчаючи Еліотом, вийшло більше поетів, ніж з будь-якого іншого американського університету. Вийшов і я, і — мовби в насмішку над батьком, щоправда, незлобиву — вийшов у світ, де при зростанні загального достатку спритний дослідник старожитніх небилиць скоро зможе заробляти більше, ніж кілька звичайних інженерів. Важко сказати, коли саме я розпрощався зі своїми поетичними амбіціями — якщо взагалі розпрощався. Мабуть, і з Джоан я одружився тому, що при найпершій зустрічі, коли вона їхала велосипедом крізь осінню сутінь університетського містечка, така маленька, далека й заглиблена в себе, вона нагадала мені дівчину із "Самотньої жниці", а зблизька я вгледів у ній непригріту Люсі, що по смерті могла б надихнути мене на пісні.

— У нього батько — професор,— сказала Пеггі.

— Ти хочеш сказати — вчений? — Не чекаючи на відповідь, мати впевнено вела далі: — У Річарда є щось від вченого.