Ферма - Сторінка 17

Але я слухняно подибав наверх.

Колись Річард соромився роздягатись переді мною. Та зараз, не задумуючись, стягнув з себе футболку з надписом "ЙЄЛЬ", стоптані спортивні тапочки, які носив на босу ногу, шорти кольору хакі, що їх Пеггі ощадливо перешила зі старих літніх штанів, та еластичні плавки. Тугі його сіднички відливали перламутровою блідістю, зате гоструваті плечі були горіхові від засмаги. Голий, він скидався на фавна, що зовсім недоречно піймався у пастку шпалер й електричного світла. Річард показав мені подряпини на ногах і на животі — це тоді, пояснив, як бабуся його в ожину водила.

— Бабуся?

— Ваша мара. Вона сама сказала, щоб я її так називав.

— Добре сказала. Піжама під подушкою.

— Треба було взяти ту книжку сюди почитати.

— Спершу зуби почисть.

— Аякже! Не почистити — це святотатство. Маму б ковінька вхопила.

— Сам же колись дякувати будеш. Он у мене зуби жахливі, а це така докука!

— Ви що, їх не чистили?

— Чистив, коли не забував. Та біда в тім, що я пирогів-суфле обїдався.

Я відвернувся — поглянути на фотографію Джоан. Вона немов застигла у всенощній молитві — очі з надією зведені догори, рука світиться в півтемряві; та здавалось чомусь, що надіям її не судилося збутись у цій старій і самотній фермерській садибі.

— Гей.— Річард усе ще не вирішив, як йому мене називати.

— Що, юначе? — Я свідомо підлещувався до нього.

— Чого ваша мама побила оті тарілки?

— Видно, вважала, що вони вже своє відслужили — не знаю.

— Та ні, серйозно. Може, лиха була, що моя мама в купальнику ходить?

І це одинадцятирічний хлопець. Я спробував пригадати, що мені вже було відомо в мої одинадцять років. Приблизно в цьому віці я якось прийшов був додому з дня народження, де ми грали в поцілуйка, і мати — правда, з нальотом іронії — поводилась так, начебто мене там побили і зґвалтували, начеб губи у мене були не в помаді — в крові.

— Щодо цього — навряд. Чого їй бути лихою, раз твоя мама — квітка?

— А знаєте, що цікаво — її й справді мало бджола не вкусила.

— Маму?

— Я їй кажу — стій тихенько, не рухайся, і бджола дійсно-таки взяла та й полетіла собі.

— Твоя мама має надійного оборонця,— сказав я, та він не вловив іронії.— А моя мама, певно, побила тарілки просто тому, що хотіла нагадати нам про своє існування. Вона боїться, що ми про неї забудемо. Всі в її віці цього бояться.

— По-моєму, вона не така ще стара.

— Для мене — стара. Бо я знав її ще замолоду, ще як вона була схожа на твою маму.

— Чим була схожа?

— Молодістю. Колись, коли ми жили не тут — у місті, вона могла на ходу скочити в трамвай. А раз мій літачок на дереві застряг — так вона полізла туди і дістала. Взагалі вона була дуже сильна. В семінарії навіть у хокей грала.

— Аз моєї мами нікудишня спортсменка. Тато не терпів з нею в теніс грати.

Мені привиділось, наче я в ліжку, а переді мною — висока дівчина; волосся, зіслизнувши їй з плеча, розпливається в повітрі, війнувши вологою, й зависає у нім — облямоване світлом пташине крило, і я під ним, наче в наметі, коли дівчина нахиляється поцілувати мене надобраніч. Отакою побачив я матір, коли спробував пригадати її молодою і стрункою. А ще навернулось відчуття, що там, за високим вікном — пустир, де й досі гуляють старші сусідські діти.

— Ну, ходім чистити зуби,— сказав я Річардові.

Я стежив, як він орудує щіткою, дивуючись бистроті і вправності його рухів, і думав про всю ту дрібну житейську науку, оволодіваючи якою, ми стаємо дорослими. Він сплюнув в умивальник, з дивовижною ретельністю промив щітку і, повернувшись до мене, скривив лице у м'ятно-солодкій гримасці, що жартома обернулась левиним гарчанням. Най-дивовижніше в дітях те, що вони самі, своїм наївним почуттям безпечності, а ще більше — властивою їм природною безпосередністю звіряток вселяють у нас відвагу, необхідну, щоб їх захистити. Чорна шепотлива шибка за спиною в Рі-чарда відбивала його потилицю — неначе до нас у вікно зазирав волохатий монстр. Здавалось, мокра і тепла ніч кинула всі свої сили на облогу нашої світлом залитої фортеці. Поки я стояв на чатах, він урочисто спорожнив міхур, подавшись уперед, щоби збільшити поле прицілу, і стежив з-під довгих вій, як сповнюється цей обряд водозлиття. Ще одна наука, подумав я, пригадавши собі ослінчик, що його змайстрував був для Чарлі, аби той міг стояти перед унітазом, як дорослий чоловік,— і нею теж треба оволодіти.

Я запропонував, що почитаю йому вголос. Річардові це видалося кумедним.

— Мені краще про себе читати, мовчки — так швидше.

— Знаю. Я думав — може, тобі буде приємно. Мабуть, мені просто бракує цього — читати дітям уголос.

— Добре. Почитайте. Піти взяти ту книжку про квіти?

— Та ні. Це буде не читання, а мука.

— Є ще збірник фантастики.

— Твоя мама гадає, що на ніч таке не годиться.

— У неї вічно якісь безпричинні страхи.

— Знаєш, що? Давай я тобі казку розповім.

— А ви вмієте?

— Колись я щовечора розповідав. Але то були...— Я хотів сказати "мої діти",— ...маленькі діти, так що ти вибач,— може, за віком тобі не підійде.

— Нічого. Я люблю дитинні історії.

Цікаво, чи усвідомлював він, що слова його — відголосок Біблії? Мати його іноді вживала слово "знати" у застарілому, як мені видавалось, біблійному значенні. Я до дев'ятнадцяти років не знала мужчини. Для жінки, Джо, безперечно, краще, коли вона вже знає мужчину. їхня бездумна нере-лігійність інколи гнітила мене, і я докоряв собі, що ніяк не зберуся навчити Річарда вечірньої молитви, як навчив був власних дітей. Я заплющив очі і відчув — як зоря відчуває зорю у сліпій порожнечі простору,— що він замружився теж.

— Одного разу,— почав я,— була собі жаба під дощем. Дощ барабанив... — я навпомацки перебирав відчуття у пошуках відповідного образу,— ... по її бородавчастій шкірі, як у покрівлю, і жабі було дуже приємно, що у неї така непромокальна шкіра.

— У всіх шкіра непромокальна.

Я розплющив очі і, добачивши в його широко відкритих зіницях вогник чи то погорди, чи то страху, що нагадав мені його батька, засумнівався, чи він взагалі їх заплющував.

— А для жаби її шкіра була особлива, не як у всіх, бо вона у ній почувалась такою маленькою-маленькою...

— Як це? Незрозуміло.

— Вона в своєму тілі була, мов манюсінький король у замку. Скомандує раз — і її довжелезні лапи переносять її з одного латаття на інше; скомандує вдруге — і язик, як стріла з арбалета, тільки що на прив'язі, злітає в повітря й наколює бідолашну мушку.— Скільки разів за останній час я чув цю фразу — "бідолашна Джоан"? — Жабі здавалось, що у неї не рот, а ціла тобі брама, а двоє очей на самім вершечку стримлять, як дозорні вежі, а ще вона чула, як хтось говорив, щох глибоко-глибоко, в підземеллі її пуза сховано якийсь дивовижний скарб,— а там вона ще ніколи не була.

— У пузі,— засміявся Річард.

Внизу Пеггі з матір'ю затіяли розмову. Про що саме — я дочути не міг. І заквапився, ведучи казку до кінця.

— Так-от,— сказав я.— Одного дня, коли дощ перестав і почався листопад, і все довкола стало жовкнути, жабі зробилося нудно, і вона вирішила піти пошукати отой дивовижний скарб, що про нього їй хтось, не знати хто, розповідав. Отож вона рушила вниз: спустилася крученими сходами, що вивели її з голови...

Річард знов засміявся; я подумав, чи не придалася б йому металічна пластинка — стягнути проріху між зубами, та вирішив, що, мабуть, Пеггі з дантистом уже обговорили це питання.

— ...у коридорище горла, потім злізла по кривій драбині ребер в похмуру кімнату зі склепіннями, де кожен її крок відбивався луною...

— Це як у доктора Зейса,— сказав Річард.

— Швидше, як у Данте,— сказав я.— Чув про Данте?

— Він француз?

— Майже. Отак вона спускалася щораз нижче і нижче, з кімнати в кімнату, одна від одної незвичайнішу, одна від одної темнішу, і що нижче спускалася, то меншою ставала, аж поки — якраз тоді, коли вже була певна, що дісталась нарешті підземелля зі скарбом — зникла зовсім!

Запала тиша. Очі в хлопця розширились настільки, що мені було видно у карих райдужках розмежовані світлом верстви зерняток, кружалець, тендітних, мов рваних, мазків. Жіночі голоси під нами зносились дедалі гучніше; я марно дослухався в надії вловити хоч бризку сміху.

— Це вже кінець? — спитав Річард.— Вона померла?

— Хто сказав, що померла? Просто стала така маленька, що саму себе знайти не могла. Заснула на зиму.

— А-а! Он воно що. Ви ж сказали, що листя падало.

— Ти й справді гадаєш, що померти — це зникнути?

— Не знаю.

— От і добре. Я теж не знаю. Як би там не було, але за якийсь час, напровесні, жаба прокинулась, роззирнулася в

темряві, поскакала через усі ті кімнати назад, вибралася крученими сходами наверх, до очей, розчахнула повіки і визирнула надвір. А небо там — голубе. Казці кінець.

— "Розчахнула повіки" — це мені сподобалось.

— Спасибі. І за те, що слухав — теж.

— А ще таку розповісте?

— Навряд. Ти вже завеликий для казок.

— А скільки Чарлі років?

— Чарлі?

— Ну, справжньому вашому синові.

— Сім. У жовтні вісім буде.

— Не такий вже й малий. Я б ще міг з ним гратися.

— Думаєш? Що ж, влаштуємо це. Він скоро буде в Нью-Йорку.

— Знаю.

Пеггі сказала. Відчувалося, що за цією його ввічливою допитливістю стоїть Пеггі. Та, на відміну від неї, я ще не здатен був уявити собі таких ідилічних взаємин, коли б наші діти могли гратися разом, буцімто розвід батьків — це такий собі своєрідний звичай родичання дітей.

— Може, принести тобі книжку — сам тепер почитаєш? А яку — про квіти? Чи фантастику?

— Та ну його! Досить з мене. Полежу просто так, послухаю, як дощ падає. Вчора вночі сова пугукала, я чув.

— І я чув. Я вимкну лампу, лишу тобі світло у ванній.

— Не треба. Мені в темряві не страшно.

— Хай. А то ще прокинешся і будеш гадати, куди це ти потрапив.

Нахилившись і вимкнувши світло, я потягнувся, щоб його поцілувати. Звичаю такого у нас не було, але саме цього він сподівався, бо повернув до мене голову по-хлоп'ячому рвучко і неоковирно; чи, може, навпаки, відвернув — у темряві не розбереш. Я трапив губами на складку в кутику його рота.

— Бувай, жабеня.

Простуючи униз, назустріч голосам, що наростали разом зі світлом, я відчув, як мене торкає, обсотує ледь чутний і дуже знайомий вологий запах — здалося, ще мить, і я впізнаю у ньому якийсь невідомий, рідний до болю скарб, надиханий цими кам'яними стінами, штукатуркою, деревом — самою історією цієї домівки.