Ферма - Сторінка 19

Не думай, що вона з Джоан буде собі мирно сьорбати з однієї миски. Це добро, Джо, тобі недешево обійдеться. Всі оті міні-бікіні, чи як вони називаються, штани від Лорда-Тейлора, нічні сорочки, що аж світяться — всього цього за "дякую" не купиш.

— Ніякі сорочки в неї не світяться.

Зате очі світяться, і що у них світить — то це згуба моєму синові.

Можливо, мені просто хотілося, відчуваючи материн страх перед смертю, протиставити йому якесь власне невідворотне горе — своєрідний відгук душі, резонанс, віддзеркалення; але тут я подумав, що слова її схожі на правду. Згуба. Навіть приємно було уявити себе загубленим, забутим, навік занапащеним страшною своєю помилкою, що її мати, немов закарбовуючи факт мого падіння на скрижалях власної міфології, окреслила чітко й виразно:

— Ти одружився з вульгарною жінкою. Це була правда.

Мати здвигнула плечима і сказала, звертаючись не стільки до мене, скільки до отієї правди, яку весь час треба було уточнювати:

— Що ж,— про це ще в Біблії говориться,— що ми марнотратим дідизну нашу. Цікаво, однак, чи після шести тисяч років лишилося що марнувати.

— Просто вона тупа.— Я завжди відстаю від матері, завжди наздоганяю її там, де її вже нема. Вона посміхнулась, бо я раптом випростався в кріслі, по-дитячому схвильований відкриттям очевидної істини.— Жахливо тупа.

— Можна подумати, ти цього не знав.

— Ні,— відповів я.— Я довірився їй повністю. Я думав — вона така, як я думав. Мені навіть до голови не приходило, що в такої краси може бути менше ума, як у мене. Видно, я думав, що вона сама себе сотворила.

— От бачиш — ти забув господа.

Коли мова заходить про господа, мамине витійство разить особливо: здається, її релігійність зовсім не зв'язана з вірою.

— Як сказати.— Я намагався обминути болюче місце, котрого вона торкнулась своїм звинуваченням.— Щодо цього, то я спокійний, як ніколи. І бачу в тім утіху, що приходить до нас в половині життя. Проблема просто перестає існувати.

Мабуть, я хотів усім цим сказати, що в бога я вірю. З якимсь дивним, царственим нетерпінням, що так само, як і голос, зривалося легко, мов жило на поверхні, переселившись туди з бездіяльних глибин її тіла й душі, мати одним помахом руки збула і Пеггі, і бога.

— А ферма?

— Що ферма? Ферма існує.

— І перестане існувати, коли я зникну?

Я підвівся, почуваючи щось, схоже на кривду; якщо ж це почуття належить до гріховних, то ім'я йому — ревнощі.

— По-моєму,— сказав я,— ти ще не збираєшся зникати. Мене розізлила та легкість, з якою вона сприйняла моє

зречення Пеггі, проковтнула цей факт преспокійно, немов паразит, навіть не ворухнувшись на своєму дивані, прикована думкою — серцем — не до мене, а до своєї ферми. Тому-то я так зневажливо висловився про її смерть.

— Я вже її чую, Джо!

Голос у неї змалів, спотворений і ґвалтовний, і по тому, як вона сиділа, здавалось, щось тисне на неї зверху, вивертає обличчя навзнак, оголюючи м'яку білу шию. Мені здушило горло, немов я сполохав власних батьків у мить любострастя. Хотілося втекти, проте якась нитка — ввічливість стороннього, дитяча звичка не йти нікуди без дозволу — тримала мене на прив'язі серед цих стін дощу й фотографій, між темною кухнею і вогнем, що поволі сходив на попіл.

Мати пильно глянула на мене. І, вдавшись до несподівано різкого відступу, якими вона завжди утримувала мене на належній для сина дистанції, випроставшись, сказала:

— Надіюсь, ти не дуже перевтомився за сьогодні.

— Трохи ніби затерп, але це навіть приємно.

— В тебе очі підпухли, як бувало, коли золотушник цвіте. Я думала, ти вже вилікувався, живучи над морем.

— Жаль, що так мало зробив. Якби ти дозволила, я завтра перед обідом міг би ще й мале поле скосити.

— А коли ви їдете?

— Десь о третій-четвертій, не пізніше. Понеділок — робочий день, і Річардові до школи.

Мати зітхнула:

— Якось воно буде. Ну, йди вже, Пеггі чекає.

— Може, тобі до ванної треба?

— Ні-ні, іди.

— Приємних снів.

— Приємних сні".

На сходах дощ звучав по-іншому, а на самім верху здавалось, що він зі своїм стукотінням піймався у пастку по цей бік вікна і нишпорить поміж сухих журналів на підвіконні, що лежали там купами, неторкані, відколи батько помер. Рівне Річардове дихання на мить перервалось; я постояв хвилину, пересвідчуючись, що він таки спить. І нерішуче переступив поріг нашої спальні. Темрява там, зусібіч оповита дощем, була непроникна, тільки в дзеркалі над комодом мерехтіла, загаявшись, овальна плямка світла. Я не став шукати піжаму, щоб не збудити Пеггі, і ліг у ліжко в самих штанцях. Враження було таке, ніби я сповзаю у велетенську яму. Одна нога, крадькома виписавши широку дугу, торкнулась німої шкіри Пеггі. Вона лежала горілиць. Вікно з мого боку було нещільно причинене, і призма повітря, видобуваючись зі шпарки, розносила рупором барабанний перестук дощу, розгортала його звуковою райдугою. Холодні бризки сідали мені на обличчя, на руку поряд з обличчям, на груди. Я чхнув. Увесь пилок, вся січка з цілоденної праці зібралась на переніссі. Я чхнув іще раз.

— О господи,— сказала Пеггі.

— Це протяг — апчхи! — ти ж вікно відчинила. Можна, я закрию?

— Ні.

— Гаразд. Вмирати так вмирати.

Тіло моє напружилось перед черговим "апчхи!", і, наче приборкуючи його, Пеггі тісно обвила мої груди рукою; це незначне втручання — обійми її руки — в алхімію моїх почуттів повернуло їм ясність, що було почала вже затьмарюватись.

— Який чутливий,— сухо мовила вона;— Тобі б і досі сидіти в материнському лоні.

— А чого ж — там так добре,— ствердив я.— Ідеальна температура.— І, по-своєму витлумачивши її мовчанку, спитав: — Ти чула нашу розмову?

— Звідси не чути. Розбирали мене по кісточках?

— Таке скажеш.

— Я бачила — ви обоє мене за дурну маєте. Але хай. Це вже мене не хвилює.

— От і добре. Тільки руки не приймай.

— В тебе ноги, як лід. Так про що ж ви говорили?

— Про ферму в основному. Про те, косити мені в неділю чи ні. Як ти себе почуваєш?

— Як ринва. На знак солідарності з дощем.

— Бідненька. Дитини тобі треба.

— У мене є. Двоє, враховуючи Річарда.

— Можна, я, з ласки твоєї, все-таки зачиню вікно? Мати он каже, я вже, вважай, застудився.

— Зачиняй. Хай я задихнусь.

Довелося вставати з ліжка. Глухий удар рами подіяв, як спуск курка: за горбом Шелкопфа спалахнула блискавка, почувся грім. Я знову ліг, обличчям до Пеггі. Тепло її тіла розігріло мою плоть. Я відчув на собі її овальну долоню.

— О господи,— ще раз сказала вона.

— Не звертай уваги. Природа дурна.

— Що ж робити?

— Нічого, люба. Ти надто старанна в ролі дружини. Не висилюйся. Будь сама собою.

Вона слухняно забрала руку. Внизу, десь обіч, загавкали собаки і хряснули двері у відповідь.

— Отак ти й для йєльця старалась,— мовив я.— Чорт мене бери.

Я боюся снів про моїх дітей. Спочатку, як я їх покинув, діти мені не снилися. Та й сну, як такого, я не знав: не засинав, а провалювався у небуття. Згодом, коли моє життя без Джоан почало укладатись по-новому, коли я вже призвичаївся був до нього, діти снились мені щоніч. Тільки-но заплющував очі, як з'являлися Енн або Марта з широкими блідими личками, і я розв'язував позаплутувані шнурки, лагодив поламані іграшки, пояснював малозрозумілі фрази, помагав розгадувати незбагненні головоломки. Після одруження з Пеггі сни ці приходили дедалі рідше. Останній такий був із тиждень тому. А в цьому я косив. Трактор наїхав на щось, почувся приглушений хрускіт. Я загальмував і зіскочив на землю, боячись побачити розчавлені фазанячі яйця. Однак земля під ногами не була полем. Я пробирався через дивну місцину, схожу на пустир, тільки з купинням, мов на болоті, і повиту сморідним димом, як звалище сміття. На землі щось лежало, згорнувшись клубочком, вкрите запеченою кіркою бруду. В раптовому нападі тривоги, пойнятий жалістю, я підняв те щось і побачив — воно живе. Це був людський недоросток, горбатий ліліпутик, що ввібрав голову в груди, наче остерігався удару. Тонесенький голос сказав: "Це я". Личко під кіркою, геть поморщене, видалось мені знайомим. Хто ж це? "Ти не впізнаєш мене, тату? Це я — Чарлі". Я притис його до грудей і присягнув, що більше ніхто і ніщо нас не розлучить.

Почувся материн голос, що вимовляв моє ім'я. Слідом з'явилось і її обличчя — воно більшало й більшало, нахиляючись наді мною. Мати була в темно-зеленій сукні, з розпущеним волоссям.

— Ідеш до церкви? — спитав я.

— Бажано б,— сказала вона.— Я так спала погано.

Був ранок. Я чітко збагнув, що Чарлі не тут, у мене на руках, що Чарлі — живий і здоровий, тужавий тілом хлопчик — в Канаді. І ще я збагнув, що, бачачи мої голі плечі, які виставали з-під пледа, мати, певно, подумає, що ми з Пеггі кохалися та так і заснули голісінькі. Пеггі в ліжку не було.

— Собаки, я чув, гавкали,— згідливо підтакнув я, вірячи тому, чого не міг спростувати.

— Як забрали оборіг, у стайні такі двері поставили, що деренчать од вітру, і їх це дратує. Ти не поїдеш зі мною?

— До церкви?

— Батькові було б приємно.

— А що Пеггі з Річардом?

— Річард каже, у нього одяг невідповідний.

— Котра година?

— За чверть дев'ята. Цього місяця служба о пів на десяту починається.

Крім нашої, в парафії була ще одна церква; недільну службу священик відправляв двічі — о дев'ятій тридцять і об одинадцятій — в обох церквах,, між якими лежало кілька миль.

— Де Пеггі?

— Пішла кудись у своєму бікіні. Не бійся, я її не з'їла.

— А її ти запрошувала?

— Сказала, що поїде, якщо Річард надумає.

— Не хочеш їхати сама?

— Машиною — боюся. Та й тобі, мабуть, цікаво побачити, чи тебе ще туТ не забули.

— Ні.

— Чесно кажучи, я за все літо ні разу, по-моєму, там не була і чуюся винною.

— Що ж. Тільки як мені вдягнутися, коли ти тут стоїш.

— Ти волів би не їхати? Більше чогось такого я в тебе просити не буду.

І я зрозумів, що вона чекала відмови.

Насправді ж мені хотілося поїхати, побачити — просто побачити — людей, інших людей, не зв'язаних зі мною нічим, крім своєрідної данини шанобливості, яку ми сплачуємо всесвіту, сповідуючи християнську віру. Мабуть, я так само, як і батько-диякон, відчував потребу звірити реальність власного існування з реальністю їхніх облич, святкового одягу на смиренно похилених плечах, зібратися духом у вільну від праці годину.

Парафіян цього ранку було небагато.