Ферма - Сторінка 21

Генрі були зі мною сердечні і люб'язні, а я розпитував їх про Джессіку, чиї гарненькі ніжки й великі очі нароз-тіж колись приводили мене в такий захват, що ночами ліжко піді мною рипіло. Всі троє — Рассел, Уїлліс і Том — називали мою маму просто на ймення — Мері, і від того ми, вкупі зі старенькою церквою, з її брудним віялоподібним віконцем над вхідними дверима і каменем з датою закладки, перенеслись у ті давні часи, коли мене ще не було на світі. Всі вони колись разом училися в школі. Я відчував, що маму втомила розмова.

— Ну, звичайно,— сказала вона.— Ця новина добряче нашуміла. Ми тут завжди тримаєм тебе на оці.

Голос у неї був здушений, наче вона не пускала його всередину.

— Вибач. І що, дуже дивувалися?

— Нас тепер не так легко здивувати. Он минулої зими олтонського мера засудили за те, що брав хабарі з притонів біля ярмаркової площі.

Я знов засміявся; ніхто ніколи не вмів мене так розсмішити, як рідна мама.

— І все ж таки мені не хотілося б бути притчею во язицех. Тобі ж тут життя жити.

— Ах, Джо! Ти, по-моєму, всіх нас за дурнів маєш. Всі ж бачили Джоан. І не могли не бачити, що вона тобі не підходить.

— Не підходить? — Я, здавалось, відірвався від керма; здавалось — щось ніби легенько-легенько, напомацки, починає світати в суцільних сірих сутінках.

Мати знетерпеливилась.

— Звичайно, ні. Ця більш у твоєму стилі. Хофстеттери завжди вибирали породистих жінок.

Це було сказано надто різко; надто вже легко відцуралась вона моєї першої — ніжної і серйозної, моєї мовчазно-замкнутої дружини. Джоан жила в мені, мов ілюзія, зректися якої, хоч її вже й розвінчано, було неймовірно боляче.

— Що ж,— мовив я.— Не будемо розчаровувати Хоф-стеттерів.

— Ти знаєш, про що я говорю. Кров повинна текти. У тобі є трохи від батька — схильність до послушенства. Ти вже був — ще до того, як я перетягнула всіх вас на ферму,— вже був зробився таким ручним, що далі нікуди. Через це я й притягла тебе сюди. І до цього ж ти повернувся, коли одружився з Джоан. Джоан — чистий тобі Олінджер. Поважна. Ми-ила.

Мені стало кривдно від її глузливого тону.

— Ет, мамо,— говориш аби говорити. Он і задишка від того.

— Якби-то тільки задишка.

— А що ще?

Вона якось дивно замовкала після кожної репліки, наче збиралася з силами.

— Ти бери слідкуй за дорогою. От хоч би й робота твоя. Я ніяк не могла простити Джоан, що вона дозволяє тобі марнуватись на такій батрацькій роботі.

— Вона ніколи не намовляла мене до неї.

— Цього мало. її обов'язком було відмовити тебе від неї. Ті горді голубі очі, Джо, ні разу не глянули на тебе з душею.

— Неправда.— Але я чув, як забилося серце і як відлуння цієї битви наповнює мене егоїстичною радістю.

Мати зойкнула. Хоч це був не справжній зойк, а тягуче скімління, як у собаки, котрій прищемило передні лапи. Я саме звертав ліворуч, з'їжджаючи з шосе на наш путівець, тому лишень за якусь секунду-дві наважився повернути голову до неї. І не впізнав. Лице, особливо довкола очей, набрякло, начеб його щось розпирало зсередини; склавши повні руки на грудях, опустивши повіки, вона тамувала приступ. Риси обличчя втратили чіткість контуру, як обриси хмари; над бровами виступив піт.

— Що мені робити?

— їхати. Зі мною це не вперше.

— Ти так страшно крикнула.

Слова ці сягнули її слуху, здається, саме в ту мить, коли вона знов зібралась закричати, бо губи її затислись, обірвавши тонкий храпливий звук, і обличчя в мовчанці почало наливатись тією жаскою повнотою, що геть згладжувала зморшки.

— О боже мій — мамо!

Та хвиля відхлинула, бо вона, не розплющуючи очей, задихала часто й неглибоко, ледь розтуливши губи, як до поцілунку. Я зняв ногу з акселератора й натиснув на гальмо. Мати відкрила очі — безжальні, безвиразні.

— Не спиняй. Вези мене на мою землю.

— Що за дурниці! Тобі треба до лікаря. Вона легко всміхнулась.

— Всі мої ліки — там.— І хвилину немов прислухалась, немов прикидала, чи досить у неї часу для жартівливого пояснення: — Ці два дні занадто бурхливі. Я ж веду спокійне життя.

Я рушив з місця. Пропливло менше поле, досі заросле, і вигулькнуло те, котре я скосив. Біля груші вона скрикнула ще раз, голосніше, але не так пронизливо — не зойк, а майже стогін. Мені було приємно, що цього разу вона не стримувалась, як раніше, шануючи мій душевний спокій.

— Це що в тебе — серце?

— Більше плечі і груди,— сказала вона.— Коли дійде до серця, нікому буде розказувати.

Я перетнув подвір'я і спинився під ґанком. Ніде ні живої душі — тільки собаки гавкають; колонка й розчахнутий кущ вовчих ягід мов заціпеніли від страху при нашій появі, як два злодії, спіймані на гарячому.

— Зможеш іти?

— Напевно. Тільки от дверей не відкрию.

Я подумав, що мати не знає, як відчиняються дверцята "ситроена", але вона, очевидно, і не думала їх відчиняти — навіть рукою не ворухнула. Я обійшов машину й допоміг їй вийти,— вона дозволила взяти себе під лікоть. Ноги її начеб твердо стояли на землі, але плечі були згорблені, і, тримаючись за машину, вона не відразу наважилась ступити перший крок, пуститися свого опертя.

— Треба вивести собак,— сказала вона.

А ті дзявкали несамовито; можливо, ми з матір'ю бачились їм, як одне незнайоме страховисько, що дивовижним чином єднало в собі рідні їм запахи і форми. Поки ми поволі обходили машину, щеня перекинуло миску для води, а один із дорослих псів, підстрибуючи раз по раз, гріб пазурами дротяну сітку.

В будинку нікого не було. Посуд, якого ми в поспіху не зібрали після сніданку, мок у сталевої барви воді, звідки вже вивітрились мильні бульбашки. Нечутний електричний годинник, лискучі мої дарунки з далеких міст, глибокодумні фотографії спокійно продовжували свою розмову, мовби нічого й не сталося. Для них ми були з'явиськами з чужого світу, який ніколи не стикався з їхнім.

— Пеггі! Пеггі! Річарде! Тихо. Мати сказала:

— Пусти, Джо. Піду нагору, приляжу. Дякую тобі, що до церкви відвіз.

— А ти дійдеш сама?

— Як упаду — почуєш.

На цьому — бо до цього спонукував нас старомодний етикет наших взаємин і страх торкнутись одне одного — й порішили. Мати рушила сходами нагору, сяк-так притримуючи рукою капелюшок, а я чекав унизу, наслухаючи човгання її кроків навскіс через кімнату.

— Ну, як? — крикнув я.

У відповідь долинуло щось наче: "Краще нікуди".

— Піду пошукаю Пеггі!

Щоб тільки вона не сприйняла це як втечу. Я ж бо думав про порятунок. А те, що самому мені її не врятувати, стало раптом ясно, як ніколи. Я біг через подвір'я, і мені зводило живіт од відчуття, знайомого ще з дитинства — відчуття власної нікчемності і вини, начебто світ — це яскравий святковий парад, на який я чомусь не попав: я чую невиразне його відлуння, біжачи крізь сутінь олінджерських вуличок,— чую, а втрапити на нього не можу.

Я не знав, куди кинутись. Довкола стіною росли бур'яни; скрізь панувала зловісна бездіяльність недільного дня. Ферма уже не скидалась на райський куточок віддалік від шумних доріг — тепер це була пуща за дванадцять хвилин їзди від Олтона, ніким не стережене пустище, що принаджувало волоцюг, порожнеча, яка всмоктувала, стягувала до себе збоченців і ґвалтівників. І бачився мені мій син — бо саме так позначила Річарда скорописна рука паніки — жалюгідний свідок гвалту, що дивиться на все це безпорадними, палаючими очима,— його я уявляв собі далеко краще і жалів далеко більше, ніж його матір, а мою дружину — справжню жертву, голу і знівечену. Я помчав до поштової скриньки, озирнув дорогу, що двома викрутами збігала на пагорб до скриньки Шелкопфа. Порожньо. Лише рожева курява — слід від машини. Я повернувся, готовий бігти в протилежному напрямку, до нашого великого поля, коли це чийсь голос гукнув мене:

— Джо!

З-за стайні вигулькнув Річард, схований досі крутим повором дороги. Він був у нових окулярах, і обличчя його — без очей, з дрібним саркастичним ротиком — здавалось блідим і неприкаяним, трохи ніби богемним. Він обернувся і крикнув просто в повітря:

— Це вони!

— Де мама?

— В ожині.

Поспішаючи разом зі мною до руїн тютюнової повітки, він сказав:

— їхала якась машина, повна людей, то ми з мамою в кущах присіли.

Спохмурніле небо де-не-де починало прояснюватись, і в нас під ногами заплигали куці безбарвні тіні.

Пеггі світила голими плечима, стоячи по пояс в ожині, і спокійнісінько рвала ягоди, вибираючи найбільші, найстиг-гліші біля самої стіни з подзьобаною сонцем штукатуркою. Зовсім як самочка, подумав я, моєї породи, що мирно пасеться собі в чагарнику. Образ коханого тіла в нещадних обіймах колючок аж ніяк не знітився від того, що, як виявилось, скупий ліфчик бікіні прикривав лише верхню його половину, а нижня була затягнена у димчасто-голубі штани; навпаки, у цьому костюмі жінки-кентавра вона — моя городяночка, моя любителька театральних фойє, ліфтів і ескалаторів — здавалася більш природною, справді готовою присвятити себе фермі.

— Я таку дурницю впорола,— сказала вона.— їхала машина з якимись підозрілими типами, то я раз — і в кущі, а це, здається, отой отруйний сумах.

— Листки такі блискучі, по троє в пучку? Вона приглянулась.

— О боже,— справді. Тепер мені всі груди обсипле.

— Помиєшся жовтим милом. Але й без того треба бігти додому. В матері, здається, приступ.

— Та ти що! Сильний?

— Важко сказати. Може, тобі буде видніше. Річард спитав:

— А ви не дзвонили в поліцію, щоб "швидка" приїхала?

— Якби я знав, куди дзвонити. Уявлення не маю, як тут "швидку" викликають.

— Не робіть паніки,— сказала Пеггі. Хоч лице її, здрібніле на тлі розпатланого волосся, виказувало страх, мало що менший від нашого. Вона обережно вибралась із заростей, високо тримаючи руку з друшляком, до половини повним ягід. Річард вихопився наперед і побіг; я знав, що він зараз відчуває. Десь там ішов святковий парад, на який він боявся не встигнути і так само боявся потрапити. Пеггі крокувала поруч зі мною і, не збавляючи ходи, дозволила себе попестити, коли, опинившись за стайнею, що ховала нас від зірких очей /ому, я торкнувся вологої шиї і провів пальцями по хребту до самого низу. Для мене ця довгаста жива лінія була обрисом печалі — як у тих новітніх полотнах, автори яких, вернувшись із царини абстракцій назад до природи, малюють небо неправдоподібно, по-земному червоним, та в наших очах це все-таки — небо.

Пеггі піднялася нагору, до матері, побула там трохи, а повернувшись, сказала, що та лежить в ліжку, підупала на силі, але настроєна дружелюбно.