Ферма - Сторінка 20

На передніх лавах, як звичайно, сиділи брати Генрі, всі троє — торговець кормами, агент по спродажу тракторів і шкільний вчитель,— разом зі своїми пухкими й пухкенькими дружинами, кількома Дітьми (Джессіка, найстарша дочка Тома Генрі, виїхала з чоловіком-льотчиком у Санта-Фе; Морріс, син Уїлліса Генрі,

одружившись із католичкою, змінив віру) і навіть кількома внучатами у свіжовипраних комбінезончиках та накрохмалених платтячках, що крутились на всі боки й світили очицями. Через два порожні ряди від них сиділа ясноволоса подружня пара з червоними шиями — вони недавно відкрили їдальню по дорозі до Галілеї, шепнула мені мати. Навпроти, через прохід, виднівся віковічний чорний капелюшок старої місіс Рук, прикрашений металевими ягідками. На одній лаві з нею сиділа зграбна пуерторіканка, солом'яна вдова, що — шепнула мати — тулиться з дітьми в автопричепі на обійсті старого Гуглера,— сиділа рівно, як струна, ховаючи смаглявий профіль під сивою вуаллю, а діти вертілися біля неї, мов ті горошинки. Жодного з чоловіків, що збирали пожертви, я не знав; це були люди нового типу в нашій окрузі — ділки нижчого рангу в строгих однобортних літніх костюмах, інженери, зубні лікарі, доїжджаючі службовці. Я відітхнув, побачивши, що, крім сімейства Генрі й старезної Кейті Рук, немає нікого, хто б пам'ятав ті часи, коли я, похмурий скептик, приходив до церкви пліч-о-пліч з батьками. Тоді стіна над вівтарем була оздоблена розмитою фрескою — сценою Возне-сіння, що почорніла від диму похоронних свічок,— намалював її якийсь* зайшлий художник півстоліття тому. Ноги Христа, що визирали з-під шат, ледь розвіяних вітром у злеті, звисали цілком безвладні. Тепер стіну було задраповано червоно-гарячою завісою, і на ній вирізнявся модерністської форми бронзовий хрест — дарунок, шепнула мати, Рассела Генрі в пам'ять про його батьків. Служба правилась точнісінько так, як кілька років тому, коли я слухав її востаннє. Слова молитов самі по собі приходили иа язик. Священик — випещений і зовсім юний, років на десять молодший за мене — відбував церемонію педантично, гугнявим голосом і завченими рухами, а коли зійшов на кафедру, виявилось, що він коротун — досі це скрадала нечітка перспектива вівтаря.

Для своєї проповіді він вибрав вірш вісімнадцятий із другого розділу Книги буття і виголошував її піднесено, на мудровано-вчений манір; підсвічені лампою на аналої, лице його і руки здавалися блідими.

— / сказав Господь Бог: "Недобре* щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього". Прошу звернути увагу: Адамові потрібна була "поміч, подібна до нього". По-давньоєврейському це слово звучить "азер" і означає воно, безвідносно до статі — "допомога", "поміч", яку, наприклад, підмайстер може надати майстрові, чи один робітник — іншому робітникові. Отже, нас із вами — і чоловіків, і жінок — пустили у світ не для того, як твердять деякі сентиментальні богословські вчення, щоб любити одне одного, а для того, щоб працювати разом. Праця аж ніяк не є наслідком гріхопадіння людського. Ще як створення світу тільки-но почалося і нічим не було осквернене, Господь послав Адама в Едемський сад, "щоб порав та доглядав його". Доглядав його. У наступному вірші читаємо: / вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину і все птаство небесне, і до Лдама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. Л все, як покличе ^дам до них, до живої душі — воно ймення йому. Дві речі видаються тут дивними. Перше: що Господь — здавалось би, по наївності — сотворив не Єву, а саме тварин як помічників, друзів Адамових у його самітництві. Друге: що найпершою працею Адама — взагалі найпершим актом праці, який доносить до нас Біблія — було дати ймення усім цим тваринам. Та чи ж такі вже й дивні ці факти? Хіба всі оті безсловесні істоти земні не є в дійсності нашими друзями? Хіба не проблиск Господнього призначення світиться нам ув очах собаки, в очах коня,— навіть телиці, коли її ведуть на бойню? Хіба Людина, творець цивілізації, бачить в тваринах лише худобу для поклажі й прокорму, хіба не шукає вона в них натхнення, не знаходить його в леті птиць, у могутності й величі левів? Хіба, по суті, не існує між нами одвічної, обопільно шанованої угоди? І чи так уже й дивно, що найпершим завданням Адама було дати ймення своїм безсловесним помічникам? Хіба наша мова — це не те ж іомлевпоряд-ництво, розмежування полів? Усі ми тут — сини і доньки фермерів і добре знаємо, як нікчемний хробак розпушує, напуває повітрям грунт. Так і мова наша розпушує безплідні товщі грубої матерії, напуває їх думкою, духом. Я шепнув матері:

— А от я — не фермерський син.

— Т-с-с. Ти ж і мій син також.

— / вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон,— і заснув він. І Він узяв одне із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів Ті до Адама. Як декому з вас, безперечно, відомо, на цей вірш посилалися, вперше застосовуючи наркоз при операціях, коли виникли побоювання, чи сумісна анестезія з християнським ученням. Однак звернімо увагу на три інші обставини сотворіння Єви. Вона походить від Адама. її було створено після Адама. І створено її, коли Адам спав. Що ж говорять нам ці положення про сучасних чоловіків і жінок? Перше: чи ж не в тому суть жіночої проблеми, що Жінка походить від Чоловіка і є через те підвидом, не зовсім рівнею йому, частиною цілого? Адже й терміни "чоловік", "чоловіцтво", у значенні "людина", "людство" включають у себе і Жінку. Словник Вербстера дає наступне тлумачення слова "жінка": "доросла особа жіночого роду на відміну від чоловіка чи дитини". При такому тлумаченні мимоволі створюється враження, що жінка — це щось середнє між чоловіком і дитиною.

Брати Генрі переглянулись, і з передніх лав донісся ввічливий смішок. ,

— Друге: її було створено після Чоловіка. Уявімо собі Творця як ремісника, що поступово вдосконалюється у власному ремеслі. Чоловік — витвір руки менш майстерної, але більш претензійної; Жінка — майстерніший і практично доцільніший виріб. Зважте, що виліплено її невдовзі після того, як Господь сотворив "всю польову звірину і все птаство небесне", тож рука його, рухаючись і далі у тому ж самому ритмі, надала Жінці довершеної пластики всіх земних істот. Ребро по формі своїй — заокруглене. Зі створенням Жінки

Чоловік розгубився, не знаючи, куди йому спрямувати себе. Однією половиною свого єства він тягнеться до неї, своєї частки, як до себе самого, до того внутрішнього, рідного тепла, в якому знаходить розрішення від всіх своїх сумнівів, а в роз-рішенні — вирішення їх. Друга ж його половина звернена назовні, до Бога, у безконечність. Бо прагне він вирішити незбагненне для нього питання, розгадати загадку власної смерті. Єва цього не прагне. У певному розумінні вона й не знає смерті. Саме її ім'я, Хава, означає "живуща". її материнство — ось конкретна відповідь на те, на що чоловіки шукають відповіді абстрактної. Однак, як нам, християнам, відомо, абстрактна відповідь тут неможлива,— взагалі неможлива будь-яка відповідь поза конкретною реальністю Христа.

Його загострене обличчя ще більше зблідло, схилившись до світла на аналої.

— І третє: Жінку було сотворено, коли Адам спав. Відтоді врода її в чоловічих очах має в собі щось від сновиддя. Кожного дня ми прокидаємось, як Адам, і з подивом бачимо біля себе свого двійника — ні, не двійника, бо ніжність і лагідна терпеливість жінки навіть якось суперечить нашій природі. Простягуючи їй руку, Адам сповнює акт віри. / промовив Адам: "Оце тепер вона — кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка". Мова, якою писана Книга буття, має граматичну категорію роду. Чоловік, "іш", називає Жінку "іша" — тобто визначає її як іновид себе самого. Необхідний іновид. Карл Барт, видатний богослов з когорти наших дружніх суперників, реформатської церкви, так говорить про Жінку: "Усе її існування — це заклик, хай не завжди почутий, до доброти Чоловіка". Заклик до доброти Чоловіка. "Бо доброта,— продовжує він,— споконвіку становить частку особливого обов'язку, покладеного на нього як на Людину". "Споконвіку становить" — з самого початку, з тієї хвилини, як Господь у дихнув життя в бездушну глину, "і стала людина живою душею".

Отже, Жінку — якщо я не помиляюсь у тлумаченні цих текстів — було створено, щоб вона помагала Чоловікові в його праці, яка є працею божою. Вона і поступається Чоловікові, і вища від нього. Називаючи її іменем, похідним від власного, Адам здійснює акт віри: "Оце тепер вона — кість від костей моїх, і тіло від тіла мого". Цими словами він визнає за собою обов'язок бути добрим. Морально прив'язує себе до землі. Доброта відрізняється від праведності так само, як трави від зір. Хоча і одне, і друге — безмежні. Але праведність неможлива без свідомого визнання Бога. А доброта не потребує віри. Вона властива самій природі світотворення, вона —. у кожному повороті, в кожному злеті руки Творця. Помолімось йому.

На виході з церкви, тиснучи м'яку й прохолодну долоньку священика, я сказав, уникаючи погляду виклично-чорних очей, що проповідь була чудова.

Мати, що йшла слідом, мовила до нього тихим, рівним голосом, яким завжди висловлювала застереження:

— Так незвично було слухати молоду проповідь! В машині я запитав:

— Чому це вона молода?

— Чи я знаю,— відповіла мати.— Набридли ці чоловічі балачки про жінок. Мені вони нецікаві.

— А хлопець, по-моєму, здібний.

— О, кар'єру він зробить! У нас довго не засидиться. Років під сорок єпископом буде, як перестане очима стріляти.

Я засміявся.

— А що, стріляє?

— Та кажуть. У хорі тепер кілька гарненьких молодичок співає.

Проповідь, видно, не давала їй спокою, бо, помовчавши, мати сказала:

— Ні, Джо, мені здається, що коли чоловік починає отак говорити, він просто шукає собі виправдання за те, що скривдив якусь жінку.

Мене здивував її голос — чистий, виразно глибокий. Він підкреслював її егоцентричну незалежність від чоловіків, і мене це ображало. Я змінив тему.

— Генрі знають, що я розлучився?

Ми перемовилися з ними кількома словами, коли вийшли з церкви, стоячи просто під полудневим сонцем на червонястій, впереміж із утрамбованим болотом, бруківці автомобільної стоянки.