Фронтова сторінка

Розділ перший

На зарослу чорнобилем межу, нерівний бруствер окопу й самотню гармату з вечірньої затуманеної височіні падав сніг. Холодний північний вітер сваволив на неприбраному кукурудзяному полі, рвав і метляв поламаними стеблами, сповнював поле сумним завиванням першої завії.

Сніг пішов перед вечором, коли на величезному рівному обширі не зосталося нічого, крім покарьожених горілих танків, побитих коней, старих і свіжих вирв і трупів. Німецькі танки, вчинивши цей несподіваний розгром, глухо ревли десь на сході, хутко відносячи в звечорілу далеч багатоголосе гримотіння бою. Тепер те гримотіння вже стихало, стрілянина ставала глухішою, тільки коли-не-коли найдужчі або найближчі з вибухів стрясали землю. Дрібні грудки з бруствера котилися тоді в окоп і глухо лопотіли по затверділій, як луб, плащпалатці, під якою лежав командир цієї гармати сержант Скваришов. Він був убитий рано-вранці, під час першої атаки танків. Як трохи втихло, єфрейтор Кеклідзе зняв із себе ту палатку й накрив командира. Через якусь годину треба було накрити й самого Кеклідзе, але вже не було чим і не було коли: всі одбивали нову атаку, потім наступну. Так, обсипаний снігом, єфрейтор і зостався до вечора на узбочині стоптаного кукурудзяного поля, серед порозкиданих гільз і порожніх ящиків з-під снарядів.

Його треба було б поховати, щоб вороги не глумилися над мертвою людиною, але замковий Тимошкін уже не міг підвестися з бруствера й дійти до вбитого. Цей страшний день геть вичерпав його сили. Дуже боліла поранена рука, весь час хотілося покласти її зручніше, поправити. Опівдні, коли осколок німецької міни різонув по долоні, хлопець майже не відчув великого болю; не дуже докучав він і після, коли наводчик Щербак, потративши два індпакети, перев'язав рану. В той час німецькі танки підійшли до самих придорожніх посадок — за двісті метрів від вогневої позиції, і сорокап'ятники стріляли по них підкаліберними, поки ще мали їх. Потім танки все ж таки прорвалися й подалися на фільварок, у тил полку. Через якусь годину піхота відступила, а вони зосталися. Залишити гармату хлопці не мали права, а вивезти її не було як — обидва їхні трофейні битюги вже лежали в кукурудзі вбиті. Так вони й зосталися тут, двоє живих — Щербак і Тимошкін; пізніше до них з кукурудзи прийшов їздовий Здобудько. Опустивши голову, він винувато стояв тепер на вогневій позиції в своїй куцій, підпаленій знизу шинелі, щулився од вітру й мовчав. Щербак, прихилившись до щита гармати, заклопотано дивився в засніжену далечінь, де точився бій. Звуки бою тим часом слабшали, вибухи тихшали, вже треба було прислухатися, щоб почути крізь вітер кулеметні черги, які півгодини тому люто шмагали простір. Піхоти в німців, певно; було небагато, вона швидко пройшла побіля дороги за танками, і тепер тут, на полі бою, не чути було нікого. Коли б артилеристи мали якесь тягло, вони, мабуть, змогли б урятувати гармату й себе. Але коней у них не було, і винним у тій біді вони вважали Здобудька.

— Оце так дременули, сволоцюги! Кілометрів на п'ятнадцять — не менше, — сказав Щербак, засовуючи в кишені ватяних штанів великі задубілі руки. — Чортів Здобудько! — злився він. — Запрягти б тепер самого та вперіщити батогом по боках!

Вони лаяли їздового за те, що загинули коні, хоч самі розуміли: не велика була провина в тому літнього солдата Здобудька. Чи багато візьмеш з новачка, який два тижні тому прийшов у батарею і тільки ще почав освоюватися на війні, як трапилося це лихо. Хіба в такому пеклі можна було вберегти коней; коли гинули батальйони й роти. Цілий день німецькі танки з шаленою впертістю таранили їхню оборону: горіли, підривалися, конвульсійно крутилися на перебитих гусеницях — і все ж таки сунули й сунули вглиб, дратуючи й пекельним вогнем нищачи все в окопах, на вогневих позиціях, у траншеях, у кукурудзі. До самої темряви ходором ходила промерзла угорська земля, стогнало, вило, скавучало хмарне піднебесся, потом і кров'ю обливалися живі оборонці. Але сили їхні були нерівні, і вороги домоглися свого.

Страшна воєнна фортуна несподівано й жорстоко обійшлася з ними в цей холодний день. Втома і якась внутрішня заціпенілість свинцевим тягарем налили тіло, воно прагнуло тільки спокою, а думки марно товклися в голові, шукаючи виходу. Треба було щось робити, десь шукати порятунку.

Вайлувато поводячи тугими плечима, Щербак підійшов до гармати. Це була маленька сорокап'ятка, якій перепало в цей день не менше, ніж людям. В її сталевому щиті світилися дві дірки від крупнокаліберних куль, верх його був пощерблений чимсь, мабуть, великим осколком, на колесах зосталися шматки порваної гуми. Казенник так нагрівся від пострілів, що й досі ще був теплий, і сніжинка, осідаючи на нього, одразу збиралися в краплі.

Тривожно шерхотів і рвався на вітрі кукурудзяний клин поля, недобре каламутніло хмуре небо — швидко насувалася холодна ніч. Якийсь час Щербак стояв між станинами, широко розставивши ноги, запорошений снігом, у ватянці й зсунутій набік шапці — ставний, кремезний, дужий хлопець. Звичайно, йому шкода було цієї гармати, з якою пройшли вони від Дністра до Балатону, яка не раз рятувала їм життя й допомагала піхоті. Під Кишиневом, під час прориву з оточення, якийсь гітлерівець жбурнув у неї протитанкову гранату. На щастя, не поцілив: граната перелетіла через щит, розірвалася ззаду і тільки перебила станину. Після бою станину заварили — приладнали сталеву латку, і хлопці казали, що це — щасливий знак, з яким гармата доживе до миру. Потім, уже в Угорщині, крупнокаліберний кулемет з бронетранспортера зробив на щиті косу позначку кулею. На правому сошнику в заклепках була пробоїна від черги месершміта, тоді ж убито й колишнього правильного Нерчика. Люди в обслузі мінялися — поранених відправляли в госпіталь, убитих ховали. Довше за всіх залишався в строю мовчазний сержант Скваришов. Але сьогодні ось не стало Скваришова і, мабуть, прийшов кінець і гарматі.

Простуджено висякавшись, Щербак заходився поратися коло гармати. Забрати її з собою не могли, а покинути цілу ворогам — не мали права. Добре б мати протитанкову гранату або хоч один снаряд. Тоді досить було б всипати в ствол жменю піску й вистрілити — і його розірвало б на шматки. Але снаряда в них не було. Щербак перекидав уже всі ящики, перегорнув чоботом гільзи на землі — дзвінкі, смердючі й усі порожні. Залишалося одно — вийняти клин. Поколупавшись у затворі, Щербак зробив це й гукнув Здобудькові:

— Скидай торбу.

Не питаючи навіщо, їздовий скинув з плеча свій речовий мішок, розв'язав лямки, і наводчик укинув туди півпудовий клин і приціл.

— Ого, важкий який, — сказав Здобудько.

— Не турбуйся. Сам понесу, — неласкаво відповів Щербак.

Він поставив торбу коло сошника й почухав потилицю.

— Ну, а далі що?

— Давай кукурудзинням закидаємо, — запропонував Тимошкін. — Все-таки прикриє трохи. Може ж, вернемось.

Постоявши трохи, Щербак вийняв з піхви розвідницький ніж і пішов у кукурудзу. Здобудько, трохи оговтавшись після своєї біди й заспокоївшись після дорікань, подався слідом за ним.

Вони довго шастали по витоптаному кукурудзяному полю, поки назбирали по оберемку стебел, принесли, кинули на станини й пішли знову. Щербак одійшов далеко, туди, де кукурудза була густіша, а Тимошкін усе сидів на бруствері, тулив до грудей свою замотану, як лялька, руку й чекав. Від мовчання й одноманітного шуму вітру його думки знову заполонює туга од їхньої великої невдачі.

...Ще вчора вони жили тут, як можна до пори до часу жити на війні, — зрідка стріляли по ворогові, подовгу сиділи у вузькому окопчику-ровику, чекали вечора, коли старшина приносив обід і вечерю, мерзли й багато курили. Уночі — хоч і не можна було, — поставивши вартового, спали, щільно притулившись один до одного. У здоровила Щербака була широка тепла спина, Тимошкін укривався з ним однією шинелею, другу простеляли підспід. Завжди в тиху годину Кеклідзе згадував далеку Грузію, шашлик, вино і своїх хлопців-близнюків. Скваришов більше мовчав. І ось тепер немає Скваришова, немає Кеклідзе, вранці відправили в госпіталь Рюмкіна, розгромлено полк, невідомо, що залишилось від дивізії... І як тепер вибратись із цієї халепи, де знайти своїх? Невже німці на всю глибінь прорвали фронт і поперли до Дунаю? Чому це все тихшають, рідіють далекі вибухи? Багато невеселих питань свердлили хлопцеві голову, тільки відповіді на них не було.

Вже добре стемніло, а сніг усе сипався й сипався з хмарного низького неба. Рівнина побіліла, густі вирви на землі ховалися під снігом, лише побреду невиразно сіріли покалічені дерева придорожньої посадки. Вже не видно й німця, якого вбито останнім після того, як прорвалися танки. Тоді їх чоловік п'ять, а може, й більше, кинулося на цю позицію. Ті втекли, а цього з автомата підстрелив Щербак, і німець, задерши чубату голову, до смеркання дивився на них осклілими очима. Тепер його добре притрусив сніг.

Раптом у кукурудзі, приглушений негодою, пролунав одинокий постріл. Подумавши, що там німці, Тимошкін ухопив з бруствера свій автомат і встав. Якийсь час було тихо, а потім з того боку показався з оберемком стебел Щербак.

— Хто стріляв?

— Я!

— Що таке?

— Ат, що ще може бути! — невдоволено буркнув хлопець, несучи до гармати оберемок. — Зв'язківця добив.

— ?

— З третього батальйону. Лежить там, конає, живіт розпоротий, ноги перебиті.

— Не треба було, — вирвалося в Тимошкіна. — Шкода ж людину.

Щербак доволік свою ношу, кинув її на гармату й обтрусив свою ватянку.

— Тобі шкода? А мені, думаєш, ні? Тому й добив, що шкода.

Із Щербаком вони не сперечалися. Може, кому й не подобалися його вчинки, але всі знали, що коли наводчик надумав зробити саме так, то, в даному випадку, краще й не зробиш. Часто траплялося, що командири лаяли його за самочинство, але він завжди робив, як хотів, і ніколи ні з ким не радився. Таким уже був цей хлопець.

Обклавши кукурудзинням гармату, Щербак пішов до снарядних ящиків і покликав Здобудька. Там він підхопив під пахви нерухоме, густо засипане снігом тіло Кеклідзе. Голова його й поли розстебнутої шинелі, ніби примерзлі, звисли додолу. їздовий нерішуче брався за ноги.

— Ану сміливіше! — звелів Щербак.

Спотикаючись об грудки, вони понесли важке тіло

Кеклідзе до окопчика, де лежав Скваришов.