Герой нашого часу - Сторінка 17

Княжна торжествувала; Грушницький теж. Торжествуйте, друзі мої, поспішайте… вам недовго торжествувати!.. Як бути? у мене є передчуття…Знайомлячись з жінкою, я завжди безпомилково відгадував, буде вона мене любити чи ні…

Кінець вечора я провів біля Віри і досхочу наговорився про минуле… За що вона мене так любить, справді не знаю! Тим більше, що це єдина жінка, яка мене зрозуміла цілковито, з усіма моїми дрібними уподобаннями, лихими пристрастями… Невже зло таке привабливе?..

Ми вийшли разом з Грушницьким; на вулиці він взяв мене під руку і після довгого мовчання сказав:

— Ну, що?

"Ти дурний", — хотів я йому відповісти, але стримався і тільки знизав плечима.

29-го травня.

За всі ці дні я жодного разу не відступив від своєї системи. Княжні починає подобатися моя розмова; я розповів їй деякі з дивних випадків мого життя, і вона починає бачити у мені людину незвичайну. Я насміхаюсь над усім на світі, особливо над почуттями: це починає її лякати. Вона при мені не сміє розпочинати з Грушницьким сентиментальні дебати і вже кілька разів відповідала на його витівки іронічною посмішкою, та я кожен раз, як Грушницький підходить до неї, роблю сумирний вигляд і залишаю їх удвох; першого разу вона була цьому рада або намагалась це показати; вдруге – розсердилась на мене; втретє – на Грушницького.

— У вас дуже мало самолюбства! – сказала вона мені вчора. – Чому ви думаєте, що мені веселіше з Грушницьким?

Я відповів, що жертвую щастю приятеля своїм задоволенням…

— І моїм, — додала вона.

Я пильно подивився на неї і зробив серйозний вигляд. Потім цілий день не говорив з нею ні слова… Ввечері вона була задумлива, нині вранці біля колодязя ще задумливіша. Коли я підійшов до неї, вона неуважно слухала Грушницького, який, здається, захоплювався природою, та тільки-но побачила мене, вона стала реготати (дуже недоречно), показуючи, ніби мене не помічає. Я відійшов подалі і крадькома став спостерігати за нею: вона відвернулась від свого співбесідника і двічі позіхнула… Рішуче, Грушницький їй набрид. Ще два дні не буду з нею говорити.

3-го червня.

Я часто запитую себе, навіщо я так вперто добиваюсь кохання молоденької дівчинки, яку спокусити я не хочу і з якою ніколи не одружусь? Навіщо це жіноче кокетування? Віра мене любить більше, ніж княжна Мері буде любити будь-коли; якби вона мені здавалась непереможною красунею, то, можливо, я б захопився труднощами справи…

Ні в якому разі! Отже, це не та неспокійна потреба любові, яка нас мучить в перші роки молодості, кидаючи нас від однієї жінки до іншої, доки ми знайдемо таку, яка нас терпіти не може: тут починається наша постійність – істинна нескінченна пристрасть, котру математично можна зобразити лінією, що падає з точки у простір; секрет цієї нескінченності – лише у неможливості досягнути мети, тобто кінця.

Чому ж я клопочуся? Із заздрості до Грушницького? Бідолашний! він зовсім не заслуговує на неї. Чи це наслідок того паскудного, та непереборного почуття, яке примушує нас нищити солодкі омани ближнього, щоб мати гидке задоволення сказати йому, коли він у розпачі буде питати, у що йому тепер вірити: "Мій друже, зі мною було те ж саме, і ти бачиш, одначе, я обідаю, вечеряю і спокійнісінько сплю і, сподіваюсь, зумію вмерти без галасу і сліз!"

Але ж є безмежна насолода заволодіти молодою душею, що ледь розпустилась! Вона як квітка, найкращий аромат якої випаровується назустріч першому променю сонця; її треба зірвати цієї миті і, надихавшись ним удосталь, кинути на дорозі: може-таки хтось підійме! Я відчуваю у собі цю ненаситну жадобу, що поглинає все, зустрінуте на шляху; я дивлюсь на страждання і радощі інших тільки по відношенню до себе, як на поживу, що підтримує мої душевні сили. Сам я більше не здатний безумствувати під впливом пристрасті; честолюбство моє придушене обставинами, та воно виявилось в іншому вигляді, бо честолюбство є нічим іншим, як жадобою влади, а перше моє задоволення – підкоряти моїй волі все, що мене оточує; збуджувати до себе почуття любові, відданості і страху – чи не є перша ознака і найвеличніше торжество влади? Бути для когось причиною страждань і радощів, не маючи на те ніякого безсумнівного права, — чи то не найсолодша пожива для нашої гордості? А що таке щастя? Гордість, що наситилась. Якби я вважав себе кращим, могутнішим за всіх на світі, я був би щасливим; якби всі мене любили, я знайшов би в собі невичерпні джерела любові. Зло породжує зло; перше страждання дає поняття про задоволення мучити іншого; ідея зла не може ввійти в голову людини без того, щоб вона не захотіла застосувати її в дійсності: ідеї – створіння органічні, сказав хтось: їх народження вже дає їм форму, і ця форма є діяльність; той, у чиїй голові народилось більше ідей, той діє більше за інших; через це геній, прикутий до столу чиновника, повинен вмерти або збожеволіти, так само, як людина з могутньою статурою, при сидячому житті і скромній поведінці, вмирає від апоплексичного удару.

Пристрасті не що інше, як ідеї у першому своєму розвитку: вони належать юності серця, і дурень той, хто думає усе життя ними хвилюватися: багато спокійних річок починаються гучними водоспадами, а ні одна не стрибає й не піниться до самісінького моря. Та цей спокій часто ознака великої, хоча й прихованої сили; повнота й глибина почуттів і думок не припускає шалених поривань: душа, страждаючи й насолоджуючись, у всьому суворо звітує собі і переконується у тому, що так має бути; вона знає, що без гроз постійна спека від сонця її висушить; вона переймається власним життям, — пестить і карає себе, як улюблене дитя. Лише в цьому найвищому стані самопізнання людина може оцінити правосуддя боже.

Перечитуючи цю сторінку, я помічаю, що далеко відхилився від свого предмету… Ну то й що? Адже цей журнал пишу я для себе, і, отже, все, що я в нього кину, буде з часом для мене дорогим спогадом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Прийшов Грушницький і кинувся мені на шию, — йому надали звання офіцера. Ми випили шампанського. Лікар Вернер зайшов услід за ним.

— Я вас не поздоровляю, — сказав він Грушницькому.

— Чому?

— Тому, що солдатська шинель дуже вам пасує, і зізнайтесь, що армійський піхотний мундир, пошитий тут, на водах, не додасть вам нічого цікавого… Бачите, досі ви були виключенням, а тепер підпадете під загальне правило.

— Говоріть, говоріть, докторе! Ви не перешкодите мені радіти. Він не знає, — додав Грушницький мені на вухо, — скільки надій надали мені ці еполети… О еполети, еполети! ваші зірочки, путівні зірочки… Ні! я тепер зовсім щасливий.

— Ти ідеш з нами гуляти до провалля? – спитав я його.

Я? нізащо не покажусь княжні, доки не буде готовий мундир.

— Накажеш сповістити її про твою радість?..

— Ні, будь ласка, не говори… Я хочу її здивувати…

— Скажи мені, одначе, як твої справи з нею?..

Він зніяковів і задумався: йому хотілось похвалитися, збрехати – і було совісно, а разом з тим було соромно зізнатись у істині.

— Як ти думаєш, чи любить вона тебе?

— Чи любить? Змилуйся, Печоріне, які у тебе поняття!.. як можна так скоро?.. Та якщо навіть вона і любить, то порядна жінка цього не скаже…

— Добре! І, певне, по-твоєму, порядний чоловік повинен також мовчати про свою пристрасть?..

— Ех, братіку! На все є манера; багато що не говориться, а відгадується…

— Це правда… Тільки кохання, яке ми читаємо в очах, ні до чого жінку не зобов'язує, тоді як слова… Стережись, Грушницький, вона тебе дурить…

— Вона?..– відповів він, піднісши очі до неба й самовдоволено посміхнувшись,— мені жаль тебе, Печоріне!..

Він пішов.

Ввечері численне товариство рушило пішки до провалля.

На думку місцевих вчених, це провалля не що інше, як згаслий кратер; він знаходиться на схилі Машука, за версту від міста. До нього веде вузька стежка поміж чагарників і скель; здираючись на гору, я подав руку княжні, і вона її не відпускала протягом всієї прогулянки.

Розмова наша почалася з лихослів'я: я став перебирати присутніх і відсутніх наших знайомих, спочатку показував смішні, а потім погані їх сторони. Жовч моя розбурхалась. Я почав жартома – і закінчив щирою злістю. Спершу це її потішало, а потім злякало.

— Ви небезпечна людина! – сказала вона мені, — я воліла би краще попасти в лісі під ніж убивці, аніж вам на язичок… Я вас прошу не на жарт: коли вам здумається говорити про мене погано, візьміть краще ніж і заріжте мене, — я думаю, це вам не буде дуже важко.

— Хіба я схожий на вбивця?..

— Ви гірший…

Я замислився на хвилину і потім сказав, зробивши глибоко розчулений вигляд:

— Так, такою була моя доля з самісінького дитинства! Всі читали на моєму обличчі ознаки лихих властивостей, яких не було; але їх передбачали – і вони народились. Я був скромним – мене звинувачували у лукавстві: я став скритним. Я глибоко відчував добро і зло; ніхто мене не голубив, усі ображали: я став злопам'ятним; я був похмурим, — інші діти веселі й балакучі; я відчував себе вищим за них, — мене ставили нижче. Я зробився заздрісним. Я був готовий любити весь світ, — мене ніхто не зрозумів: і я навчився ненавидіти. Моя безбарвна молодість пройшла в боротьбі з собою і світом; кращі мої почуття, боячись насмішки, я ховав у глибині серця: вони там і вмерли. Я говорив правду – мені не вірили: я почав дурити; пізнавши добре світ і пружини суспільства, я став умілим у науці життя і бачив, як інші без уміння щасливі, користуючись задарма тими перевагами, котрих я так невтомно домагався. І тоді в моїх грудях народився відчай – не той відчай, який лікують дулом пістолета, а холодний, безсилий відчай, прикритий люб'язністю і доброзичливою посмішкою. Я зробився моральним калікою: одна половина моєї душі не існувала, вона висохла, випарувалась, вмерла, я відрізав її і кинув, — тоді як інша ворушилась і жила до послуг кожного, і цього ніхто не помітив, тому що ніхто не знав про існування її загиблої половини; та ви тепер у мені розбудили спомин про неї, і я вам прочитав її епітафію. Багатьом взагалі усі епітафії здаються смішними, а мені ні, особливо коли згадаю про те, що під ними спочиває. Втім, я не прошу вас поділяти мою думку: якщо моя витівка здається вам смішною – будь ласка, смійтесь: попереджую вас, що це мене ніскільки не засмутить.

В цю мить я зустрів її очі: в них бігали сльози; її рука, спираючись на мою, тремтіла; щоки палали; їй було жаль мене! Жалість – почуття, якому так легко скоряються всі жінки, встромило свої кігті в її недосвідчене серце.