Герой нашого часу - Сторінка 18

Протягом всієї прогулянки вона була неуважна, ні з ким не кокетувала, — а це знаменна ознака!

Ми прийшли до провалля; дами залишили своїх кавалерів, але вона не покидала моєї руки. Дотепи місцевих денді її не смішили; стрімкість урвища, біля якого вона стояла, не лякала її, тоді як інші баришні пищали й заплющували очі.

На зворотному шляху я не поновлював нашої печальної розмови; та на мої порожні питання і жарти вона відповідала коротко й неуважно.

— Чи довелось вам кохати? – запитав я її нарешті.

Вона пильно глянула на мене, похитала головою – і знову поринула у задуму: видно було, що їй хотілось щось сказати, та вона не знала, з чого почати; груди її підіймались… Що робити! прозорий рукав ненадійний захист, і електрична іскра пробігла з моєї руки в її руку; майже всі пристрасті починаються так, і часто ми себе просто дуримо, думаючи, що жінка нас любить за наші фізичні чи моральні якості; звичайно, вони готують, привертають її серце до сприйняття святого вогню, та все ж таки перший дотик вирішує справу.

— Чи не правда, я була дуже люб'язна сьогодні? – сказала мені княжна, силуючись посміхнутися, коли ми повертались з гуляння.

Ми розпрощались.

Вона невдоволена собою; вона себе картає за холодність… О, це перше, головне торжество! Завтра вона захоче винагородити мене. Я все це вже знаю напам'ять – ось що нудно!

4-го червня.

Нині я бачив Віру. Вона замучила мене своїми ревнощами. Княжна надумала, здається, звіряти їй таємниці свого серця: треба визнати, вдалий вибір!

— Я здогадуюсь, до чого все йдеться, — говорила мені Віра, — краще скажи мені просто тепер, що ти її любиш.

— Та якщо я її не люблю?

— То навіщо ж її переслідувати, тривожити, хвилювати її уяву?.. О, я тебе добре знаю! Послухай, якщо ти хочеш, щоб я тобі вірила, то приїжджай за тиждень до Кисловодська; післязавтра ми переїжджаємо туди. Княгиня залишиться тут довше. Найми квартиру поруч; ми будемо жити у великому будинку біля джерела, в мезоніні; внизу княгиня Ліговська, а поруч є дім того ж господаря, який ще не зайнятий… Приїдеш?..

Я обіцяв – і того ж дня послав зайняти цю квартиру.

Грушницький прийшов до мене о шостій вечора і заявив, що завтра буде готовий його мундир, саме до балу.

— Нарешті я буду з нею танцювати увесь вечір… От наговорюся! – додав він.

— Коли ж бал?

— Та завтра! Хіба не знаєш? Велике свято, і тутешнє начальство взялося його влаштувати …

— Ходімо на бульвар…

— Нізащо, в цій бридкій шинелі…

— Як, ти її розлюбив?..

Я пішов один, і, зустрівши княжну Мері, запросив її на мазурку. Вона здавалась здивованою і зраділою.

— Я думала, що ви танцюєте лише з необхідності, як минулого разу, — сказала вона, дуже мило усміхаючись…

Вона, здається, зовсім не помічає відсутності Грушницького.

— Ви будете завтра приємно здивовані, — сказав я їй.

— Чим?

— Це секрет… на балі ви самі здогадаєтесь.

Я закінчив вечір у княгині; гостей не було, крім Віри і одного потішного старичка. Я був у гуморі, імпровізував різні незвичайні історії; княжна сиділа навпроти мене і слухала мої нісенітниці з такою глибокою, напруженою, навіть ніжною увагою, що мені стало совісно. Куди поділись її жвавість, її кокетство, її капризи, її зухвалий вираз, презирлива посмішка, неуважний погляд?..

Віра все це помітила: на її хворобливому обличчі зобразився глибокий сум; вона сиділа в затінку край вікна, занурившись у широке крісло… Мені стало жаль її…

Тоді я розповів усю драматичну історію нашого знайомства з нею, нашого кохання, — зрозуміло, прикривши все це вигаданими іменами.

Я так яскраво зобразив мою ніжність, мої тривоги і захоплення; я в такому вигідному світлі виставив її вчинки і характер, що вона мимоволі була змушена вибачити мені моє кокетування з княжною.

Вона встала, пересіла до нас, пожвавішала… і ми лише о другій годині ночі згадали, що лікарі наказують лягати спати об одинадцятій.

5-го червня.

За півгодини до балу з'явився до мене Грушницький у повному блиску армійського піхотного мундира. До третього ґудзика був пристебнутий бронзовий ланцюжок, на якому висів подвійний лорнет; еполети неймовірних розмірів були загнуті догори мов крильця амура; чоботи його рипіли; лівою рукою він тримав коричневі лайкові рукавички і кашкет, а правою збивав щохвилини завитий дрібними кільцями чуб. Самовдоволення і одночасно деяка невпевненість зображались на його обличчі; його святкова зовнішність, його горда хода примусили б мене реготати, якби це не суперечило моїм намірам.

Він кинув кашкет з рукавичками на стіл і почав обсмикувати фалди і чепуритися перед дзеркалом; велика чорна хустка, обгорнута навколо високого підкраватника, щетина якого підтримувала його підборіддя, витикалася з-за коміра на піввершка; йому здалося мало: він витягнув її до вух; від цієї важкої роботи, — бо комір мундира був дуже вузьким і незручним, — обличчя його налилось кров'ю.

— Ти, кажуть, останнім часом жахливо волочився за моєю княжною? – сказав він досить недбало і не дивлячись на мене.

— Де нам, дурням, чай пити! – відповів я йому, повторюючи улюблене прислів'я одного з найспритніших гульвіс минулих часів, оспіваного колись Пушкіним.

— Скажи-но, чи добре на мені сидить мундир?.. Ох, клятий ж*де!.. як під пахвами ріже!.. Чи немає в тебе духів?

— Змилуйся, навіщо тобі ще? Від тебе вже й так несе помадою з троянди…

— Нічого. Дай-но сюди…

Він налив собі півсклянки за краватку, в носову хусточку, на рукави.

— Ти будеш танцювати? – запитав він.

— Не думаю.

— Я боюсь, що мені з княжною доведеться починати мазурку, — я не знаю майже жодної фігури…

— А ти запрошував її на мазурку?

— Ні ще…

— Дивись, щоб тебе не випередили…

— Справді? – сказав він, вдаривши себе у чоло. – Прощавай… піду дожидатися її біля ганку. – Він схопив кашкета і побіг.

За півгодини рушив і я. На вулиці було темно і порожньо; навколо Зібрання чи трактиру, як завгодно, юрмився люд; вікна його світились; звуки полкової музики доносив до мене вечірній вітер. Я йшов повільно; мені було сумно… Невже, думав я, моє єдине призначення на землі – руйнувати чужі надії? Відколи я живу і дію, доля чомусь завжди приводила мене до розв'язки чужих драм, ніби без мене ніхто не міг би ні вмерти, ні прийти у відчай! Я був необхідною особою п'ятого акту; мимоволі я виконував жалюгідну роль ката або зрадника. Яку мету мала при цьому доля?.. Чи не призначений я нею у писаки міщанських трагедій і сімейних романів – або в співробітники постачальнику повістей, наприклад, для "Бібліотеки для читання"?.. Як знати?.. Хіба мало людей, які, починаючи життя, думають закінчити його, як Олександр Великий або лорд Байрон, а насправді весь вік залишаються титулярними радниками?..

Піднявшись до зали, я сховався у натовпі чоловіків і розпочав свої спостереження. Грушницький стояв поруч з княжною і щось говорив з великим запалом; вона його неуважно слухала, дивилась убік, приклавши віяло до вуст; на обличчі її зображалось нетерпіння, очі її шукали когось навкруг; я тихенько підійшов ззаду, щоб підслухати їхню розмову.

— Ви мене мучите, княжно! – говорив Грушницький, — ви жахливо змінились відтоді, як я вас не бачив…

— Ви також змінились, — відповіла вона, кидаючи на нього швидкий погляд, у якому він не зумів розгледіти таємної насмішки.

— Я? я змінився?.. О, ніколи! Ви знаєте, що це неможливо! Хто вас бачив хоч раз, той навіки запам'ятає ваш божественний образ.

— Перестаньте…

— Чому ж ви тепер не хочете слухати те, у що недавно, і так часто, вслухались прихильно?..

— Тому що я не люблю повторів, — відповіла вона, сміючись…

— О, я гірко помилявся!.. Я думав, безумний, що принаймні ці еполети дадуть мені право сподіватися… Ні, краще б мені вік лишатися в цій нікчемній солдатській шинелі, якій, можливо, я завдячую вашій увазі…

— Справді, шинель вам пасує значно більше…

В цей час я підійшов і вклонився княжні; вона трішки почервоніла і швидко промовила:

— Чи не правда, пане Печоріне, що сіра шинель значно більше пасує панові Грушницькому?..

— Я з вами не згоден, — відповів я, — в мундирі він ще молодший.

Грушницький не витримав цього удару: як всі хлопчаки, він має претензію бути стариком; він думає, що на його обличчі глибокі сліди пристрастей заміняють відбиток років. Він кинув на мене шалений погляд, тупнув ногою і відійшов геть.

— А зізнайтесь, — сказав я княжні, — що хоч він завжди був дуже смішним, та ще недавно він вам здавався цікавим… в сірій шинелі?..

Вона опустила очі і не відповіла.

Грушницький цілий вечір переслідував княжну, танцював або з нею, або vis-à-vis; він пожирав її очима, зітхав і набридав їй благаннями і докорами. Після третьої кадрилі вона його вже ненавиділа.

— Я не чекав цього від тебе, — сказав він, підійшовши до мене і взявши мене за руку.

— Чого?

— Ти з нею танцюєш мазурку? – спитав він урочистим голосом. – Вона мені зізналась…

— Ну, так що ж? Хіба це секрет?

— Авжеж… Я повинен був цього чекати від дівчиська… від кокетки… Я ще помщусь!

— Нарікай на свою шинель чи на свої еполети, а навіщо ж звинувачувати її? Чим вона винна, що ти їй більше не подобаєшся?..

— Навіщо ж давати надію?

— Навіщо ж ти надіявся? Бажати і домагатися чого-небудь – розумію, та хто ж надіється?

— Ти виграв парі – тільки не зовсім, — сказав він, злісно усміхаючись.

Мазурка почалась. Грушницький вибирав одну тільки княжну, інші кавалери щохвилини її вибирали; це явно була змова проти мене; тим краще: їй хочеться говорити зі мною, їй заважають, — їй захочеться вдвічі більше.

Я двічі потиснув її руку; другого разу вона її висмикнула, не кажучи ні слова.

— Я буду погано спати цю ніч, — сказала вона мені, коли мазурка закінчилась.

— У цьому винен Грушницький.

— О ні! – І обличчя її стало таким задумливим, таким сумним, що я дав собі слово цього вечора неодмінно поцілувати її руку.

Стали роз'їжджатися. Саджаючи княжну в карету, я швидко притиснув її маленьку ручку до своїх губ. Було темно, і ніхто не міг цього бачити.

Я повернувся до зали дуже задоволений собою.

За великим столом вечеряла молодь, і між ними Грушницький. Коли я ввійшов, всі замовкли: певне, говорили про мене. Багато хто з минулого балу на мене дується, особливо драгунський капітан, а тепер, здається, рішуче складається проти мене ворожа зграя під проводом Грушницького.