Герой нашого часу - Сторінка 20

Коли ми вибралися на берег, всі вже рушили риссю. Княжна затримала свого коня; я залишився біля неї; видно було, що її турбує моє мовчання, та я поклявся не говорити ні слова – із цікавості. Мені хотілось бачити, як вона виплутається з цього скрутного становища.

— Або ви мене зневажаєте, або дуже любите! – сказала вона нарешті голосом, в якому бриніли сльози. – Може, ви хочете посміятися наді мною, збаламутити мою душу і потім залишити… Це було б так підло, так низько, що навіть припущення… О ні! чи не правда, — додала вона голосом ніжної довірливості, — чи не правда, в мені немає нічого такого, що б виключало повагу? Ваш зухвалий вчинок… я повинна, я повинна вам його вибачити, тому що я дозволила… Відповідайте, говоріть же, я хочу чути ваш голос!.. – В останніх словах було таке жіноче нетерпіння, що я мимоволі усміхнувся; на щастя, починало смеркатися… Я нічого не відповідав.

Ви мовчите? – продовжувала вона, — ви, може, хочете, щоб я перша вам сказала, що я вас люблю?..

Я мовчав…

— Ви хочете цього? – продовжувала вона, швидко звертаючись до мене… В рішучості її погляду і голосу було щось страшне…

— Навіщо? – відповів я, знизавши плечима.

Вона вдарила хлистом свого коня і поскакала чимдуж вузькою, небезпечною дорогою; це трапилось так швидко, що я ледве зміг її наздогнати, і то, коли вже вона приєдналася до решти товариства. До самого дому вона говорила і сміялась щохвилини. В її рухах було щось від лихоманки; на мене вона не глянула ні разу. Всі помітили цю незвичну веселість. І княгиня подумки раділа, дивлячись на свою дочку; а у дочки просто нервовий припадок: вона проведе ніч без сну і буде плакати. Ця думка надає мені безмежну насолоду: є хвилини, коли я розумію Вампіра… А ще маю славу доброго хлопця і добиваюсь цієї назви!

Злізши з коней, дами пішли до княгині; я був схвильований і поскакав у гори розвіяти думки, що юрмилися в моїй голові. Росяний вечір дихав п'янкою прохолодою. Місяць підіймався з-за темних вершин. Кожен крок мого некованого коня глухо відбивався у мовчазних ущелинах; біля водоспаду я напоїв коня, жадібно вдихнув у себе зо два рази свіже повітря південної ночі і рушив у зворотну путь. Їхав я через слобідку. Вогні починали гаснути у вікнах; вартові на валу фортеці і козаки на навколишніх пікетах протяжно перегукувались…

В одному з будинків слобідки, побудованому на краю яру, помітив я незвичне освітлення; часом долинав безладний гамір і крики, що вказували на військовий бенкет. Я зліз і підкрався до вікна; нещільно прикрита віконниця дозволяла мені бачити бенкетуючих і чути їх слова. Говорили про мене.

Драгунський капітан, розпалений вином, вдарив кулаком об стіл, вимагаючи уваги.

— Панове! – сказав він, — це ні на що не схоже. Печоріна треба провчити! Ці петербурзькі зальотники завжди зазнаються, доки не вдариш їм у ніс! Він думає, що лише він один і жив у світі, тому що носить завжди чисті рукавички і начищені чоботи.

— І що за пихата усмішка! А я, між іншим, впевнений, що він боягуз, — так, боягуз!

— Я думаю так само, — сказав Грушницький. – Він любить відбуватися жартами. Одного разу я йому таких речей наговорив, що інший порубав би мене на місці, а Печорін все обернув на сміх. Я, звичайно, його не визвав, тому що це була його справа; та не хотів і зв'язуватися…

— Грушницький на нього злий за те, що він відбив у нього княжну, — сказав хтось.

— От іще придумали! Я, справді, трохи волочився за княжною, та відразу й відстав, тому що не хочу женитися, а компрометувати дівчину не в моїх правилах.

— Та я вас запевняю, що він найперший боягуз, тобто Печорін, а не Грушницький, — о, Грушницький молодець, і до того ж він мій справжній друг! – сказав знову драгунський капітан. – Панове! ніхто тут його не захищає? Ніхто? тим краще! Хочете випробувати його хоробрість? Це нас потішить…

— Хочемо; тільки як?

— А ось слухайте: Грушницький на нього особливо сердитий – йому головна роль! Він присікається до якоїсь дурниці і викличе Печоріна на дуель… Почекайте; ось у цьому-то й штука… Викличе на дуель: добре! Все це – виклик, приготування, умови – буде якомога урочистіше і жахливіше, — я за це візьмусь; я буду твоїм секундантом, мій бідний друже! Добре! Тільки ось де заковика: в пістолети ми не покладемо куль. Я вже вас запевняю, що Печорін злякається, — на шести кроках їх поставлю, чорт візьми! Чи згодні, панове?

— Славно вигадано! Згодні! Чому б ні? – пролунало з усіх боків.

А ти, Грушницький?

Я з трепетом чекав відповіді Грушницького; холодна злість охопила мене від думки, що, якби не випадок, я міг би зробитися посміховиськом для цих дурнів. Якби Грушницький не згодився, я кинувся б йому на шию. Та після недовгого мовчання він встав зі свого місця, простягнув руку капітанові і сказав дуже поважно: "Добре, я згоден".

Важко описати радість усього гурту.

Я повернувся додому, схвильований двома різними почуттями. Перше було смуток. "За що вони всі мене ненавидять? – думав я. – За що? Чи я образив кого-небудь? Ні. Невже я належу до тих людей, один вигляд яких вже породжує недоброзичливість?" І я відчував, що отрута злості потроху наповнювала мою душу. "Стережіться, пане Грушницький! – говорив я, походжаючи кімнатою вперед і назад. – Зі мною так не жартують. Ви дорого можете заплатити за схвалення ваших дурних товаришів. Я вам не іграшка!.."

Я не спав усю ніч. На ранок я був жовтий, як помаранча.

Вранці я зустрів княжну біля колодязя.

— Ви хворі? – сказала вона, пильно подивившись на мене.

— Я не спав ніч.

— І я також… я вас звинувачувала… можливо, даремно? Та поясніть, я можу вибачити вам усе…

— Чи все?..

— Все… тільки кажіть правду… тільки швидше… Бачите, я багато думала, намагаючись пояснити, виправдати вашу поведінку; може, ви боїтеся перешкод з боку моїх рідних… це нічого; коли вони дізнаються… (її голос затремтів) я їх ублагаю. Чи ваше власне становище… та знайте, що я всім можу пожертвувати задля того, кого люблю… О, відповідайте швидше, зжальтесь… Ви мене не зневажаєте, чи не так?

Вона схопила мене за руку.

Княгиня йшла попереду нас з чоловіком Віри і нічого не бачила: але нас могли бачити гуляючі хворі, найзацікавленіші рознощики пліток, і я швидко звільнив свою руку від її пристрасного стискання.

— Я вам скажу всю істину, — відповів я княжні, — не буду виправдовуватися ані пояснювати свої вчинки; я вас не люблю.

Її губи трохи зблідли…

— Залиште мене, — сказала вона ледь зрозуміло.

Я знизав плечима, повернувся і пішов геть.

14-го червня.

Я іноді себе зневажаю… чи не тому я зневажаю і інших?.. Я став нездатним до благородних поривань; я боюсь видатися смішним собі самому. Інший би на моєму місці запропонував княжні son coeur et sa fortune*; але наді мною слово одружитися має якусь чарівну владу: хоч би як пристрасно я кохав жінку, та тільки-но вона мені дасть зрозуміти, що я повинен з нею одружитися, — прощавай кохання! моє серце перетворюється на камінь, і ніщо його не розігріє знову. Я готовий на будь-які жертви, крім цієї; двадцять разів своє життя, навіть честь поставлю на карту… та свободи своєї не продам. Чому я так нею дорожу? Що мені в ній?.. куди я себе готую? чого чекаю від майбутнього?.. Далебі, зовсім нічого. Це якийсь вроджений страх, незбагненне передчуття… Адже є люди, які несвідомо бояться павуків, тарганів, мишей… Чи зізнатися?.. Коли я був ще дитиною, одна стара жінка гадала про мене моїй матері; вона передрікла мені смерть від злої дружини; це мене тоді глибоко вразило; в душі моїй народилась непереборна відраза до одруження… А проте, щось мені підказує, що її передбачення збудеться; принаймні буду старатися, щоб воно збулося якомога пізніше.

______________________

* руку і серце (фр.).

15-го червня.

Вчора приїхав сюди фокусник Апфельбаум. На дверях ресторації з'явилась довга афішка, яка повідомляла шановну публіку про те, що вищезазначений дивовижний фокусник, акробат, хімік і оптик буде мати честь дати чудову виставу сьогодні о восьмій вечора в залі Шляхетного зібрання (інакше – в ресторації); квитки по два з половиною карбованця.

Всі збираються іти дивитись на дивовижного фокусника; навіть княгиня Ліговська, не зважаючи на те, що дочка її хвора, взяла для себе квиток.

Нині по обіді я йшов повз вікна Віри; вона сиділа на балконі одна; до ніг моїх впала записка: "Сьогодні о десятій вечора приходь до мене головними сходами; чоловік мій поїхав до П'ятигорська і повернеться лише завтра вранці. Моїх людей і покоївок не буде вдома: я їм усім роздала квитки, також і людям княгині. Я чекаю на тебе; приходь неодмінно".

"А-га!подумав я, — нарешті вийшло по-моєму".

О восьмій годині пішов я дивитись фокусника. Публіка зібралась наприкінці дев'ятої; вистава почалась. В задніх рядах стільців впізнав я лакеїв і покоївок Віри і княгині. Були тут всі без винятку. Грушницький сидів у першому ряду з лорнетом. Фокусник звертався до нього кожен раз, як йому була потрібна носова хустка, годинник, каблучка та інше.

Грушницький мені не кланяється вже деякий час, а нині зо два рази подивився на мене досить зухвало. Все це йому пригадається, коли нам доведеться розплачуватися.

Наприкінці десятої години я встав і вийшов.

Надворі було темно, хоч око виколи. Тяжкі, холодні хмари лежали на вершинах навколишніх гір: лиш зрідка вмираючий вітер шумів верхівками тополь, що оточували ресторацію; біля її вікон юрмився народ. Я спустився з гори і, звернувши у ворота, прискорив кроки. Раптом мені здалося, що хтось іде за мною. Я зупинився і озирнувся. В темноті нічого не можна було розібрати; одначе я з обережності обійшов, нібито гуляючи, навколо будинку. Проходячи повз вікна княжни, я знову почув за собою кроки; людина, загорнута у шинель, пробігла повз мене. Це мене стривожило; одначе я прокрався до ганку і поспіхом піднявся темними східцям. Двері відчинились; маленька ручка схопила мою руку…

— Ніхто тебе не бачив? – спитала пошепки Віра, притиснувшись до мене.

— Ніхто!

— Тепер ти віриш, що я тебе люблю? О, я довго вагалась, довго мучилась… та ти з мене робиш все, що хочеш.

Її серце сильно билось, руки були холодні, як лід. Почались докори, ревнощі, скарги, — вона вимагала від мене, щоб я їй у всьому зізнався, кажучи, що вона з покірністю витримає мою зраду, тому що хоче виключно мого щастя.