Герой нашого часу - Сторінка 19

У нього такий гордий і хоробрий вигляд…

Дуже радий; я люблю ворогів, хоч не по-християнськи. Вони мене потішають, хвилюють мені кров. Бути завжди насторожі, ловити кожний погляд, значення кожного слова, розгадувати наміри, руйнувати змови, прикидатися обдуреним, і несподівано одним поштовхом перекинути всю велетенську і багатотрудну будівлю з хитрощів і задумів, — ось що я називаю життям.

Вподовж вечері Грушницький шепотівся і переморгувався з драгунським капітаном.

6-го червня.

Сьогодні вранці Віра з чоловіком поїхали до Кисловодська. Я зустрів їх карету, коли ішов до княгині Ліговської. Вона мені кивнула головою: у погляді її був докір.

Хто ж винний? Чому вона не хоче надати мені випадок бачитися з нею наодинці? Любов, як вогонь, — без поживи гасне. Може, ревнощі зроблять те, чого не змогли мої благання.

Я просидів у княгині битий час. Мері не вийшла, — хвора. Ввечері на бульварі її не було. Щойно складена зграя, озброєна лорнетами, набрала і справді загрозливого вигляду. Я радий, що княжна хвора: вони влаштували б їй якусь зухвалість. У Грушницького розпатлана зачіска і відчайдушний вигляд; він, здається, і справді засмучений, особливо скривджене його самолюбство; але ж є люди, у яких навіть відчай кумедний!..

Повернувшись додому, я помітив, що мені чогось бракує. Я не бачив її! Вона хвора! Чи не закохався я і справді?.. Які нісенітниці!

7-го червня.

Об одинадцятій ранку, — час, коли княгиня Ліговська звичайно потіє у Єрмоловській ванні,— я йшов повз її будинок. Княжна сиділа задумливо край вікна; побачивши мене, підхопилась.

Я увійшов до передпокою; людей нікого не було, і я без доповіді, користуючись вільними місцевими порядками, пройшов до вітальні.

Тьмяна блідість укривала миле обличчя княжни. Вона стояла біля фортепіано, спершись однією рукою на спинку крісла: ця рука ледь помітно тремтіла; я тихо підійшов до неї і сказав:

— Ви на мене сердитесь?..

Вона підняла на мене млосний, глибокий погляд і похитала головою; її губи хотіли вимовить щось – і не могли; очі наповнились слізьми; вона опустилась у крісло і закрила обличчя руками.

— Що з вами? – сказав я, взявши її за руку.

— Ви мене не поважаєте!.. О! залиште мене!..

Я зробив кілька кроків… Вона випросталась у кріслі, очі її заблищали…

Я зупинився, взявшись за ручку дверей, і сказав:

— Вибачте мені, княжно! Я вчинив як безумець… іншого разу це не трапиться: я прийму свої заходи… Навіщо вам знати те, що творилося досі в моїй душі? Ви про це ніколи не дізнаєтесь, і тим краще для вас. Прощавайте.

Виходячи, здається, я чув, що вона плакала.

До вечора бродив я пішки околицями Машука, стомився жахливо і, прийшовши додому, кинувся на постіль у повній знемозі.

До мене завітав Вернер.

— Чи правда, — спитав він, — що ви женитеся на княжні Ліговській?

— А що?

— Усе місто говорить; всі мої хворі зайняті цією важливою новиною, а вже ці хворі такий народ: все знають!

"Це штуки Грушницького!" – подумав я.

— Щоб переконати вас, докторе, у брехливості цих чуток, відкрию вам по секрету, що завтра я переїжджаю до Кисловодська…

— І княгиня також?..

— Ні, вона ще на тиждень залишиться тут…

— Так ви не женитесь?..

— Докторе, докторе! Подивіться на мене: невже я схожий на жениха чи на щось подібне?

— Я цього не кажу… Та ви знаєте, є випадки… — додав він, хитро посміхаючись, — в яких благородний чоловік повинен женитися, і є матусі, котрі принаймні не попереджують цих випадків… Отже, я вам, як приятель, раджу бути обережнішим. Тут, на водах, вельми небезпечне повітря: скільки я бачив прекрасних молодих людей, що заслуговували на кращу долю, та їхали звідси прямо під вінець… Навіть, чи повірите, мене хотіли оженити! А саме, одна повітова матуся, у котрої дочка була дуже бліда. Я мав нещастя сказати їй, що колір обличчя відновиться після весілля; тоді вона зі сльозами подяки запропонувала мені руку своєї дочки і весь свій маєток – п'ятдесят душ, здається. Та я відповів, що я на це не здатний…

Вернер пішов у повному переконанні, що він мене застеріг. З його слів я помітив, що про мене і княжну вже розпущено в місті різні плітки: це Грушницькому дарма не минеться!

10-го червня.

Ось вже третій день, як я у Кисловодську. Щодня бачу Віру біля колодязя і на гулянні. Вранці, прокинувшись, сідаю до вікна і наводжу лорнет на її балкон; вона давно вже одягнена і чекає умовного знаку; ми зустрічаємось, ніби випадково, в саду, який від наших будинків спускається до колодязя. Цілюще гірське повітря повернуло їй колір обличчя і сили. Недарма Нарзан називається богатирським джерелом. Місцеві жителі стверджують, що повітря Кисловодська надихає до кохання, що тут відбуваються розв'язки всіх романів, котрі будь-коли починались біля підошви Машука. І справді, тут все дихає відлюддям; тут все таємниче – і густі крони липових алей, що схиляються над потоком, який з шумом і піною, падаючи з брили на брилу, прорізує собі шлях між зеленіючими горами, і ущелини, наповнені млою і мовчанням, гілки яких розбігаються звідси на всі боки, і свіжість духмяного повітря, обтяженого випарами високих південних трав і білої акації, і постійний, солодко-присипляючий шум студених струмків, які, зустрічаючись в кінці долини, дружно біжать наввипередки і нарешті кидаються у Підкумок. З цього боку ущелина ширша і перетворюється в зелену лощину; нею в'ється курна дорога. Щоразу, як я на неї гляну, мені все здається, що їде карета, а із вікна карети виглядає рожеве личко. Вже багато карет проїхало цією дорогою, — а тої все нема. Слобідка, що за фортецею, заселилася; в ресторації, побудованій на горбі, в кількох кроках від моєї квартири, починають вечорами миготіти вогні крізь подвійний ряд тополь; шум і дзвін склянок лунають до пізньої ночі.

Ніде так багато не п'ють кахетинського вина і мінеральної води, як тут.

Та плутати два різних ремесла

Охочих досить — я не з їх числа.

Грушницький зі своєю зграєю щодня бушує в трактирі і зі мною майже не кланяється. Він лише вчора приїхав, а вже встиг посваритися з трьома стариками, що хотіли раніше за нього сісти у ванну: рішуче – нещастя збуджують у ньому войовничий дух.

11-го червня.

Нарешті вони приїхали. Я сидів край вікна, коли почув стук їхньої карети: серце моє здригнулося…Що ж це таке? Невже я закоханий? Я так безглуздо створений, що можна цього від мене чекати.

Я у них обідав. Княгиня на мене дивиться дуже ніжно і не відходить від дочки… погано! Зате Віра ревнує мене до княжни: добився ж я такого благополуччя! Чого тільки жінка не зробить, щоб засмутити суперницю? Я пам'ятаю, одна мене полюбила за те, що я кохав іншу. Немає нічого пародоксальнішого за жіночий розум: жінок важко у чомусь переконати, потрібно їх довести до того, щоб вони переконали себе самі; послідовність доказів, якими вони знищують свою упередженість, дуже оригінальна; щоб навчитися їх діалектиці, потрібно поламати в своєму розумі усі шкільні правила логіки. Наприклад, спосіб звичайний:

Цей чоловік любить мене; але я одружена: отже, не повинна його любити.

Спосіб жіночий:

Я не повинна його любити, бо я одружена; але він мене любить, — отож…

Тут декілька крапок, бо розум вже нічого не говорить, а говорять переважно язик, очі і вслід за ними серце, якщо воно в наявності.

Що буде, якщо ці нотатки трапляться коли-небудь на очі жінці? "Наклеп!" — закричить вона з обуренням.

Відколи поети пишуть і жінки їх читають (за що їм найщиріша подяка), їх стільки разів називали ангелами, що вони і справді, в простоті душевній, повірили цьому компліменту, забуваючи, що ті ж поети за гроші величали Нерона напівбогом.

Недоречно було б мені говорити про них з такою злістю, — мені, котрий, крім них, на світі нічого не любив, — мені, котрий завжди був готовий жертвувати задля них спокоєм, честолюбством, життям… Але ж я не у припадку досади і ображеного самолюбства намагаюсь зірвати з них те чарівне покривало, крізь яке прозирає лиш звичний погляд. Ні, усе, що я кажу про них, є тільки наслідок

Ума холодних спостережень

І серця висновків гірких.

Жінки були б повинні бажати, щоб всі чоловіки їх знали так само добре, як я, тому що я люблю їх у сто раз більше відтоді, як їх не боюсь і зрозумів їх слабкі місця.

До речі: Вернер днями порівняв жінок із зачарованим лісом, про який розповідає Тасс у своєму "Визволеному Єрусалимі". "Тільки підступи, — говорив він,— на тебе полетять з усіх боків такі страхи, що рятуй боже: обов'язок, гордість, пристойність, загальна думка, насмішка, презирство…Треба тільки не дивитись, а йти прямо, — потроху чудиська зникають, і відкривається перед тобою світла і затишна галявина, серед якої цвіте зелений мирт. Зате біда, якщо на перших кроках затремтить серце і обернешся назад!"

12-го червня.

Сьогоднішній вечір був багатим на пригоди. Верст за три від Кисловодська, в ущелині, де протікає Підкумок, є скеля, яку називають Кільцем; це – ворота, утворені природою; вони підіймаються на високому горбі, і сонце, що заходить, кидає на світ крізь них свій останній полум'яний погляд. Численна кавалькада вирушила туди подивитись на захід сонця крізь кам'яне віконце. Ніхто з нас, правду кажучи, не думав про сонце. Я їхав поруч з княжною; повертаючись додому, треба було переїжджати Підкумок вбрід. Гірські річки, навіть наймілкіші, небезпечні, особливо тим, що їх дно – справжній калейдоскоп: кожен день під натиском хвиль воно змінюється; де вчора був камінь, там нині яма. Я взяв за вуздечку коня княжни і звів його у воду, яка була не вище колін; ми повільно стали просуватися навскоси проти течії. Відомо, що, переїжджаючи бистрі річки, не треба дивитись на воду, бо швидко запаморочиться голова. Я забув про це попередити княжну Мері.

Ми були вже на середині, на бистрині, коли вона раптом похитнулась на сідлі. "Мені погано!" — промовила вона слабким голосом… Я швидко нахилився до неї, обвив рукою її гнучку талію. "Дивіться вгору! – шепнув я їй, — це нічого, тільки не бійтесь; я з вами".

Їй стало краще; вона хотіла звільнитися від моєї руки, та я ще міцніше обвив її ніжний, м'який стан; моя щока майже торкалась її щоки; від неї віяло полум'ям.

— Що ви зі мною робите?.. Боже мій!..

Я не звертав уваги на її трепет і зніяковіння, і мої губи торкнулись її ніжної щічки; вона здригнулась, але нічого не сказала; ми їхали позаду: ніхто не бачив.