Хліб по воді - Сторінка 41

Леслі на Лінду. Та рішуче кивнула головою.

— Звісно, вам треба спершу дізнатися, що думає про це Керолайн, — мовив Хейзен.

— Я знаю, що думає Керолайн, — сказала Леслі.— Вона буде в захваті.

— Звідки ти знаєш? — вражено запитав Стренд.

— Ми розмовляли з нею ще задовго до нашої поїздки у Францію, — зухвало відповіла Леслі.— Тоді, коли про це згадала Елінор.

— Чому ж ти не сказала ні слова мені? — допитувався Аллен.

— Чекала слушної хвилини,— відповіла Леслі.

— І ти вважаєш, що оце якраз слушна хвилина? — Аллен намагався не підвищувати голосу.

— Подарована самим провидінням! —— спокійно відказала Леслі.—

Може, ми повинні навіть дякувати тому хлопцеві, Джорджеві, за те, як він їздить.

— А я вважаю, що все це дурниці! — не зовсім упевнено відказав Стренд.

— Аллене, прошу тебе, забудь про свої середньовічні погляди! — промовила Леслі.

— Одне мені ясно,— сказав він, хоча й розумів, що зазнав поразки. — Я повинен побалакати з нашою юною дамою сам.

— Ох, Аллене, — роздратовано зітхнула Леслі, — не роби з цього драми. Таких операцій — мільйон на рік.

— Але не в моїй сім'ї! — І Стренд обернувся до дверей кабінету, звідки щойно вийшла Керолайн з асистентом, який опікував її. Ніс і підбите око в неї були майстерно перев'язані наново.

— Як ти себе почуваєш, доню?— запитав Стренд.

— Пускаюся духу!— відповіла Керолайн.

— Не будь така розумна! Ми забираємо тебе додому. Ходімо.

Аллен відчинив двері. Керолайн, узявши матір за руку, а з ними й

Лінда, вийшли. Хейзен трохи затримався, наче роздумуючи, що робити.

— Ви йдете? — спитав його Стренд.

— Так-так, звісно! — Вигляд у Хейзена був стурбований.

— Лікар сказав вам ще щось? — Аллен мав таке відчуття, ніби ного оточують змовники.

— Ні, нічого, — відказав Хейзен. — Розповім іншим разом.

"Ох і день! Ох і клятущий день! — думав Стренд, ідучи з Хейзеном до машини .— У світі мільйони людей умирають голодною смертю і вбивають одне одного, а ми морочимо собі голову тим, чи має бути в дівчини ніс на чверть дюйма коротший!"

Кілька наступних днів у квартирі стояв гармидер. Леслі відразу почала спаковуватися для переїзду до Данберрі, і кімнати були заставлені коробками та кошиками зі стружковою прокладкою — щоб не пошкодити картини й посуд. Між Леслі та Керолайн — дівчина заявила, що не вийде з дому, поки на обличчі в неї буде пов'язка,— точилися нескінченні суперечки про те, що з собою треба брати, а що викинути. Вони прожили в квартирі двадцять п'ять років, і Аллен був приголомшений тим, скільки мотлоху зібралося в них за цей час. Він хотів був допомогти збиратися, проте Леслі прогнала його — вона не хотіла, щоб чоловік перевтомлювався, та й він однаково не зміг би нічого знайти в тому шарварку. В Нью-Йорку стояла страшна спека. Елінор не давала про себе знати, а сподіватися допомоги від Джіммі було марно. З'являвся він вряди-годи, ненадовго й відразу ж сідав до телефону. Часто Джіммі й зовсім не ночував удома, а тільки прибігав уранці, щоб поголитися й перевдягтись на роботу. Аллена дратували ці, як він їх називав, "паскудні звички хлопця", але, пам'ятаючи про лікареву пораду не хвилюватися, він нічого синові не казав. Аллен блукав нью-йорксь-кими вулицями, читав за столиками кафе газети й пив багато кави, почуваючи себе самотнім, розгубленим, непотрібним. Він зателефонував до кабінету доктора Лейярда, щоб довідатися, скільки коштуватиме операція Керолайн. Але з лікарем поговорити не пощастило, трубку взяла секретарка й розмовляла так, ніби її саму щойно відірвали від операції. Вона відповіла, що про гонорар лікареві вже подбали. Тоді Стренд подзвонив у контору Хейзенові з метою заявити протест, але там сказали, що містера Хейзена в місті немає і зв'язатися з ним не можна.

Рятуючись від вуличної спеки в прохолодній темряві кінотеатрів, він переглянув самотою безліч фільмів, але жоден йому не сподобався. Зате прогулянки Нью-Йорком у серпні не минули для Стренда марно: тепер він тільки радів на думку, що скоро вибереться з цього міста. "Якби я був років на двадцять молодший,— сказав собі Аллен,— то вийшов би на околицю, сів у першу-ліпшу машину, яка б мене взяла, і поїхав би світ за очі!"

Якось пополудні Аллен опинився на вулиці, де жила Юдіт Кінлін. Він уже ввійшов до під'їзду й мало не натис кнопку дзвінка її квартири. Кілька з тих фільмів, що їх він подивився, були неабиякі збудливі, і до загального почуття неприкаяності в Аллена додалися й еротичні думки. Та, вже піднісши до кнопки руку, він раптом відсахнувся. Перед очима постав заголовок у газеті: "Шкільного вчителя знайдено мертвим у ліжку коханки!" Ні, не для того він прожив життя, щоб так його закінчити! Рука впала, і Аллен пішов до парку, сів на лаву й задивився на голубів, яким, здавалося, було байдужісінько до спеки.

За день до операції Керолайн Джіммі виїхав із дому. Він залишив свою нову адресу: "Східна П'ятдесят третя вулиця, Ленгмен. Для Стренда". Це дуже зручно, пояснив Джіммі, якраз біля Соломонової контори. Хлопець не згадав, що то за Ленгмен — дівчина, жінка чи чоловік, а Алленові й Леслі було ніяково про це запитати. Джіммі заявив, що їм давно пора здихатися своєї старої квартири. Жити там, мовляв, однаково, що вгрузнути ногами в 1890 році. Аллен пригадав усі радощі й прикрощі, яких він зазнав у просторих, недоладно розкиданих кімнатах,— плач дітей, музику піаніно, тихі післяобідні години над книжками, запахи страв,— і сказав Джіммі, щоб той замовк.

Одного дощового надвечір'я Аллен з Леслі на таксі відвезли Керолайн до лікарні. Дівчина була така весела, ніби їхала на танці. "Цікаво,— подумав Аллен,— чи я впізнаю її після операції?" Він не розмовляв із "світилом" про те, який ніс вийде врешті в дочки. Римський, кирпатий чи з западинкою? Як у Грети Гарбо, Елізабет Тейлор, герцогині Альба чи мадам Аркур?

На кого вона стане схожа? Хай там що кажуть, а обличчя людини визначає її вдачу. Він любив дочку такою, якою вона була, вірив, що вона вродлива, і знав, що вона любить його. Хіба ж Керолайн не кинула на якийсь містичний вівтар свою пристрасть до тенісу як дитячу жертву в обмін на його життя? А в своєму новому образі — чи пожертвує вона коли чим-небудь заради нього?

Леслі спокійно сиділа в задушливому таксі по другий бік від дочки, раз у раз підбадьорливо поплескуючи її по руці. Невже він прожив двадцять п'ять років із жінкою, позбавленою будь-якої уяви?! Йому хотілося, щоб поруч була Елінор. Вона б знайшла що сказати по суті — і гостре, і приємне для його душі. В її відсутності Аллен убачив зраду. Любов затьмарила для неї всі обов'язки. Коли Елінор нарешті з'явиться, він дещо їй скаже. Аллен проклинав той день, коли поліз в океан. "І ось тепер я опинився на узбіччі життя..." — думав він, нарікаючи на свою долю.

Вони залишили Керолайн у лікарняному ліжку, де вона мала перебути ніч, перш ніж уранці її повезуть до операційної. Керолайн не приховувала свого бажання, щоб Аллен вийшов з палати.

— В тебе якесь витягнуте обличчя, тату,— сказала вона.— Чом би вам з мамусею не повечеряти в ресторані й не піти на концерт? Я мимоволі почуваю себе винною, коли ви стоїте тут із таким виглядом, ніби виють сирени і ви кидаєте мене саму під бомбами!

Квартира, з розкиданими по підлозі книжками, згорнутими килимами, світлими плямами на стінах, де багато років висіли картини, більш не нагадувала житло. Коли Аллен і Леслі радилися, де вечеряти — вдома чи в ресторані,— голоси їхні дивно відлунювали в порожніх, обдертих кімнатах. Вперше Аллен засумував за гітарою Джіммі. Важко було пробачити синові безтурботне й черстве прощання. "Молодий іще...— гірко думав Аллен.— Усе йому не так, не розуміє, скільки любові може увібрати в себе старе піаніно, дешева ваза, подряпаний письмовий стіл, лампа, яка прослужила тобі чверть сторіччя.."

Родина розпалася. Тепер будуть телефонні дзвінки, коротенькі, похапцем написані листи з Арізони, Джорджії, Східної П'ятдесят тре-гьої..: Діти виросли й розлетілися. Це закон життя, чи принаймні часу. Та, як і все інше в— цю неспокійну добу, останні події відбулися карколомно швидко. Все сталося просто блискавично. За кілька тижнів. Одного вечора до них у дім удерся чоловік із закривавленою головою, й усі орбіти відразу змістилися. Аллен відчував, що звинувачувати Хейзена несправедливо, але й залишатися неупередженим було важко.

Роздратований, Стренд увімкнув радіо. Передавали вечірні новини. Новини були погані — суцільний безлад. Він пригадав рядок із п'єси Сарояна: "Немає твердої опори. Все йде шкереберть". Аллен вимкнув радіо й увімкнув телевізор. Почувся роблений сміх, і він вимкнув телевізор ще до того, як з'явилося зображення.

Він тинявся по квартирі, мов привид. Хотів подивитися сімейний альбом з фотографіями: він і Леслі в день весілля, Керолайн у дитячій колясочці, Елінор у береті й фартусі із щойно одержаним атестатом у руці, Джіммі на велосипеді... Та альбом був уже запакований.

Несподівано квартира стала йому ненависна. Аллен поспішив на кухню, де Леслі відкривала консерви.

— Ходімо десь повечеряємо,— сказав він.— Сьогодні мені хочеться бути серед людей.

На мить Леслі спинила на ньому здивований погляд, тоді поклала консервного ключа.

— Ходімо,— мовила вона лагідно.— Зачекаєш, поки я помию голову?

— Я не голодний,— відповів Аллен.— Почекаю.

Коли на душі в Леслі було тривожно, вона мила голову. Він розумів, що її зовнішній спокій — це маска, яку дружина надівала задля нього. Але він ненавидів шум її фена. Він нагадував шарудіння страшних машин, що переслідували його у снах.

— Я чекатиму тебе в "О'Коннорі".— То був бар на розі їхньої вулиці. Аллен заходив туди всього двічі або тричі на рік, коли мав розповісти вдома якісь неприємні новини і зволікав час.

Леслі підійшла й поцілувала його в щоку.

— Не впадай у меланхолію, любий, прошу тебе!— сказала вона.

— Я б випив,— мовив Аллен замість відповіді.— Але вдома нічого немає. Джіммі, видно, влаштовував бучні вечірки, поки нас не було.

— Не такі вже й бучні,— відповіла Леслі.— Коли ми їхали в Європу, залишалося не більш як півпляшки віскі.

— Все одно,— сказав Аллен, хоч і знав, що не має рації.

Виходячи з квартири, він почув, як у ванній потекла вода. Коли через годину Леслі підійшла до нього в "О'Коннорі", він сидів сам у порожньому барі перед своїм першим, майже не надпитим віскі.

Вечеряли вони в сусідньому ресторані, до якого любили заходити.