Хліб по воді - Сторінка 42

Крім них, там сиділи ще дві пари. Власник ресторану, що знав Аллена й Леслі, сказав:

— На той рік у серпні закриватиму. Серпень у Нью-Йорку мертвий місяць.

Після того, що вони їли у Франції, тут їм нічого не смакувало, та ще й Леслі знайшла в салаті довгу волосину.

— Я їм у цьому ресторані востаннє!—заявила вона.

"Востаннє,— промайнуло в Аллена,— стає найуживанішим словом у наших розмовах".

Коли вони, повернувшись, відчинили двері квартири, саме дзвонив телефон. "Про початок нової війни,— подумав Стренд, поспішаючи взяти трубку,— мені повідомлять теж отаким несамовитим дзеленчанням! Справжнє лихо, подароване нам компанією "Амерікен телефон енд телеграф".

Але то була Елінор.

— Я вже мало не збожеволіла!—вигукнула вона.—Цілий вечір сиджу на телефоні. Подзвонила Расселові в Айленд — думала, ви там, а він розповів мені про Керолайн. Де ви були? З нею все гаразд?

— Гаразд, гаразд,— відповів Аллен, намагаючись стримати в голосі обурення.— А де ти?

— У своїй квартирі. Приїхала сьогодні ввечері. Хочу прийти до вас.

— Навіщо?— сердито запитав Аллен.

— Не гнівайся, тату, прошу тебе! Я ж нічого такого не зробила, тільки одружилася. То можна прийти?

— Я запитаю в матері.— Він обернувся до Леслі.— Це Елінор. Ти хочеш її бачити сьогодні?

— Звичайно. Спитай, чи вона вечеряла. Я їй що-небудь приготую.

— Ми на тебе чекаємо,— сказав Аллен Елінор.— Мати питає, чи ти вечеряла. Якщо ні, вона тут що-небудь тобі знайде,

Елінор засміялася.

— Наша добра мамуся! Спершу нагодувати свій виводок, а вже потім розпитувати. Скажи, нехай не турбується. Я поправилася на три фунти, відколи вийшла заміж.

Стренд поклав трубку й мовив до Леслі:

— Вона не голодна.

— Пообіцяй, що не гриматимеш на неї,— сказала Леслі.

— Хай на неї гримає її чоловік,— відповів Аллен.— Я не маю сили.— Він узяв журнал і пішов на кухню, де залишилось останнє світло в квартирі, при якому можна було читати. Там він сів за стіл і в різкому світлі неонової лампи — Леслі поставила її, коли відчула, що шити й читати їй треба уже в окулярах,— почав переглядати комікси, нудні, зовсім не смішні.

— А тепер,— сказала Леслі,— з самого початку,

Вони сиділи у вітальні, майже зовсім темній, бо всі лампи, крім однієї, спакували. Елінор запитала, який у сестри настрій,

— Аж надто піднесений,— похмуро відповів Аллен, проте Леслі заспокоїла старшу дочку.

Елінор сиділа скраю на стільці й здавалася тепер зовсім іншою — молодшою і, на думку Аллена, гарнішою, ніж будь-коли. Вона трималася невимушено й зовсім не шкодувала про те, що зробила,

— Почалося все,— сказала Елінор,— не цього літа, а ще минулого, коли я накинула на нього оком у чиємусь домі в Бріджхемптоні і тоді ж таки сказала собі, що це той чоловік, яким я повинна заволодіти.

Леслі ніяково подивилася на Аллена. Він знав: його обличчя виражає все, що він думає про дочку, яка розповідає такими словами,— байдуже, одружена вона чи ні.

— Через тиждень він запропонував мені вийти за нього заміж,— провадила Елінор з ледь відчутними переможними нотками в голосі.— Проте відразу мене попередив, що рано чи пізно з Нью-Йорка виїде, видаватиме десь у невеликому містечку,— може, навіть за тисячі миль звідси,— газету і що він не вірить, ніби шлюб можна зберегти, коли чоловік житиме в одному місті, а дружина — в іншому. Тоді я сказала: "Дякую, приятелю, але — ні". І ми... ну... ми просто зустрічалися. Він познайомив мене зі своєю родиною, і більшість тих Людей справила на мене найкраще враження, тільки його мати впала у розпач, як побачила мене. Вона народилася в Італії, католичка,— зрештою, як і всі вони,— й ходить до меси щонеділі, на кожне свято і взагалі коли тільки трапиться нагода. Може, та жінка ще заплющувала очі на те, що її любий синочок потай десь проведе вихідний із спокусницею-протєстант-кою, але на саму думку про одруження вона бухнула б навколішки зі свічкою в руці перед найближчою статуєю діви Марії. Уявляєте собі? І це в наш час!

"Так,— думав Аллен,— я собі уявляю! У наш час за віру в того чи того бога уже пролито річки крові... І кров дітей іще не народжених проливатиметься за те саме. Щодо цього побожна мати Джузеппе Джанеллі сучасніша, ніж моя дочка".

— Джузеппе сказав мені, що стара це переживе,— розповідала Елінор далі. — Я могла з нею не бачитись, мене все влаштовувало, і ми весело проводили собі час, поки... — Вона затнулась, і голос її став сумний.— Поки він не поїхав до Джорджії і там йому сказали, що він може негайно переїздити й братися до газети. Джузеппе подзвонив мені з Джорджії. Рассел вам про це вже, мабуть, розповідав...

— Розповідав,— буркнув Аллен.

— Він сказав, що став до роботи,— мовила Елінор уже серйозно,— і якщо я, мовляв, хочу коли-небудь побачити його ще, то повинна негайно з ним одружитися.— Вона зітхнула.— Була сьома вечора, коли він дзвонив мені із Джорджії. Я відповіла, що повинна подумати. Він дав мені термін до ранку. Не брехатиму, ніби тієї ночі я добре спала. Мамусю...

— Елінор заплакала.— Я не можу без нього жити! Що ти зробила б, якби тато поставив тобі таку умову і ти знала, що він не жартує?

Леслі подалася вперед і поклала свою руку на Алленову.

— Я зробила б точнісінько так, як ти, люба,— сказала вона,

— І вчинила б страшенну дурницю!— кинув Аллен.

— Ні, не вчинила б,— ніжно відповіла Леслі.

— А вранці я подзвонила Джузеппе й сказала "так",— ледь чутно прошепотіла Елінор.

— А Лас-Вегас? — сердито запитав Аллен.— Нащо такий поспіх?

— А чого б ти хотів?— Елінор устала й заходила по кімнаті.— Бучного весілля зі священиком та родичами, які співають "О $о1е шіо"1, а його матінка метає очима найчорніші італійські прокляття на всю нашу сім'ю? Коли вже хочеш знати правду, то ні я, ні Джузеппе не хоть ли зволікати жодного дня, щоб не змінити свого рішення. Зрештою, яка різниця? Принаймні в Лас-Вегасі шлюб оформили за хвилину, і було дуже весело. Джузеппе виграв у казино тисячу двісті доларів. Вони пішли на обручку й готель. Мамусю, татуню, прошу вас, не гнівайтесь на мене! Я щаслива і сподіваюся бути щасливою. Невже вам було б краще, якби я лишилася в Нью-Йорку, тинялася по барах для одинаків і моє прізвище стояло на дверях під табличкою помічника заступника виконуючого обов'язки начальника одного з кільканадцяти відділів сто якоїсь там за розміром американської компанії по виробництву комп'ютерів?!

— Не мели дурниць!— рішуче промовила Леслі. Вона встала, обняла Елінор і поцілувала її в чоло.— Коли ти щаслива, щасливі й ми.

Елінор глянула через материне плече на Аллена.

— Тебе це теж стосується, татуню?

— Думаю, що так,— стомлено сказав Аллен.— То де ж тепер твій чоловік?

— У Грехемі, в Джорджії,— відповіла Елінор.— У тому давньому найменшому містечку Сонячного пояса Сполучених Штатів, яке найшвидше розвивається. Клуб ділових людей, засідання щовівторка,

Аллен не міг зрозуміти, сміється вона чи плаче.

— А сюди він не приїде зовсім?

— Тільки під покровом ночі. Він чоловік відважний, але не настільки, щоб у найближчий рік-два з'явитися на очі своїй матусі. То ти даєш мені своє благословення? — Елінор відступила від матері й визивно стала перед ним.

— Я не папа римський — благословеннями не відаю.— Аллен підвівся і обняв дочку.— Але я поцілую тебе.

Елінор зраділо обхопила його руками.

— А тобі ке здається, що тепер ти повинен піднести за молодят тост?

— У домі нічого немає,— сердито буркнув Аллен.— Джіммі все повипивав.

Елінор засміялася, а Леслі кинула:

"О моє сонце" (італ},

— Ой, Аллене!

— А тепер,— сказала Елінор, зручно всівшись,— година ще не пізня, тож розповідайте про сеою поїздку!

— Все було чудово,— промовив Аллен,— але, я певен, дві жінки мають багато про що побалакати. Сьогодні в мене був нелегкий день, і я йду спати.

Коли другого дня вранці Аллен з Леслі приїхали до лікарні, Елінор, Джіммі та Лінда Робертс уже сиділи в кімнаті для відвідувачів. На Джіммі були сині джинси й чорний светр із високим коміром. На шиї, поверх светра, висів на ланцюжку золотий кулон з візерунком. "Його робочий одяг",— подумав Аллен. Але цього разу Джіммі був сумний. Елінор сказала, що Керолайн щойно повезли до операційної. Вона була вже під наркозом і все ж таки сонно махнула рукою, коли її провозили повз них. Аллен намагався не думати про те, що відбувається тепер нагорі. Лікарняний запах був йому знайомий і заспокоював. Він крізь нього пройшов і з нього вибрався. В лікарні Аллен майже весь час спав, але снів своїх не пригадував, знав тільки, що вони були не погані. Він сподівався, що і його дочка уві сні виграватиме забіги, одержуватиме призи, танцюватиме в обіймах вродливого хлопця...

Леслі принесла з собою плетіння, і серед тиші чути було, як брязкають її дротики. Аллен знав, що вона плете йому светра. Востаннє, як він пам'ятав, вона брала в руки дротики, коли сиділа біля нього в реанімаційній палаті. "Леслі народжена плести тільки в лікарні",— подумав Аллен. Отож светр, сподівався він, не буде готовий і до його дев'яносторіччя.

Вперше Леслі потрапила до лікарні, коли народжувала Елінор. Тоді він почав читати якийсь детектив Реймонда Чандлера. Детективів Аллен не любив, але книжка лежала в коридорі на столі, і він її підібрав. Леслі розродилася швидко, і Аллен устиг прочитати всього кілька сторінок, коли прийшов лікар і сказав, що в нього дочка. Згодом Аллен забув, про що йшлося на тих кількох сторінках, які він прочитав, і, коли Леслі повезли до лікарні із Джіммі, через забобон узяв з собою ту саму книжку. Знову почав її спочатку і знову прочитав лише кілька сторінок. Аллен тримав книжку в надійному місці, щоб бути готовим до нових пологів, і прихопив її з собою, коли мала з'явитися на світ Керолайн, Але тепер, у гармидері готувань до переїзду, він не міг пригадати, де книжка, і поклав собі неодмінно знайти її до того, як Елінор народжуватиме свою першу дитину. Може, тоді він кінець кінцем дізнається, хто там кого вбив.

Хейзен прийшов, коли вони просиділи вже з годину. Він був засмаглий, здоровий на вигляд. "По ньому не скажеш, що зібрався до лікарні,— промайнуло в Аллена.— Але що то за пов'язка в нього на правій руці?" Це він прищипнув у машині дверцятами пальця, пояснив Хейзен. Напередодні він розмовляв з доктором Лейярдом, і той сказав, що операція триватиме не більш як півтори години й хвилюватися нема чого.