Хрестоносці - Сторінка 102

Він волів би просто показати німцеві дорогу далі й повернутись, але йому було соромно перед самим собою, і він провів Зігфріда аж до границі.

Коли вони доїхали до скраїська спиховського лісу, дощ перестав і хмари заясніли якимось дивним жовтим світлом. Зробилося видніше, і очі Зігфріда втратили свій диявольський блиск. І тоді на Толіму напала інша спокуса: "Мені наказано,— подумав він,— одпровадити оцього скаженого собаку неушкодженим аж до границі, і я його відпровадив; але невже оцей кат мого пана і його дочки поїде додому без помсти й кари, і чи не було б угодним і приємним богу вчинком знищити його? Ех, викликати б його на смерть! Правда, у нього нема зброї, але ж за милю звідси дворище пана Варціма, а там йому дадуть який-небудь меч або сокиру, от і можна з ним битися. Дасть бог, звалю його, а потім доріжу, як належить, і закопаю голову в гною!" Так думав Толіма і, хижо поглядаючи на німця, вже ворушив ніздрями, наче почув дух свіжої крові. Нелегко йому було подолати це бажання, нелегко боротися з самим собою, але коли він подумав, що Юранд дарував життя й волю бранцеві не тільки до границі, і коли він уб'є хрестоносця, то святий вчинок пана нічого не буде вартий, а нагорода на небі за нього зменшиться, Толіма переміг себе і, спинивши коня, сказав:

— Оце наша границя, а до вашої недалеко. Їдь собі вільно, і якщо тебе не задавлять муки сумління або не вб'є грім небесний, то від людей тобі ніщо не загрожує.

Сказавши це, він завернув коня, а хрестоносець поїхав далі з якимось скам'янілим обличчям, не обізвавшись ні єдиним словом і ніби не чуючи, що до нього хтось говорить.

Буря вщухла ненадовго. Незабаром знову потемніло, немов на землю впали вечірні сутінки, а хмари спустились низько, майже на самий бір. Зверху доносився глухий зловісний гуркіт і нетерпляче сичання та урчання грому, що його ще стримував ангел бурі. Але блискавиці вже кожну мить осявали сліпучим світлом грізне небо і принишклу від страху землю, і тоді видно було, широку дорогу, яка йшла між двох чорних стін бору, а на ній посередині самотнього верхівця. Зігфрід їхав напівпритомний, в гарячці. Розпач, що палив його душу з часу смерті Ротгера, вчинені з помсти злочини, журба, жахливі видіння, душевні терзання вже давно так затьмарили його розум, що він тільки великим зусиллям волі стримував себе від божевілля, а часом і піддавався йому. І тягар подорожі під твердою рукою чеха, і ніч, проведена в спиховській в'язниці, і непевність своєї долі, а над усе нечуваний, надлюдський вияв милосердя, який страшенно вразив Зігфріда, усе це остаточно вичерпало його сили. Часом свідомість ніби зовсім застигала, і він не розумів, що з ним діється, а потім гарячка знов будила його, а заразом будила й глухе почуття розпачу, знищення, згуби — почуття, що все вже минуло, згасло і скінчилось, що настав якийсь край, що навколо нього тільки ніч, і небуття,, і якась моторошна безодня, до якої він, однак, мусить іти.

— Іди, іди! — раптом шепнув йому на вухо якийсь голос.

Він обернувся — й побачив смерть. Це був білий кістяк, який сидів на кінському кістяку і, їдучи поруч з ним, торохтів кістками.

— Це ти? — спитав хрестоносець.

— Я. Іди, іди!

В ту ж мить старий хрестоносець побачив, що з другого боку його також супроводить супутник: стремено в стремено поруч з ним їхало щось схоже постаттю на людину, але з нелюдським обличчям, з звіриною головою, з стоячими вухами, обросле чорною шерстю.

— Хто ти? — вигукнув Зігфрід.

Замість відповіді страшний супутник вишкірив зуби і глухо загарчав.

Зігфрід заплющив очі, але зараз же почув гучніше торохтіння кісток і голос над самим вухом;

— Пора! Пора! Поспішай! Іди!

І він відповів:

— Іду!..

Але голос його був якийсь чужий, ніби за нього відповів хтось інший.

Потім, ніби гнаний якоюсь непоборною внутрішньою силою, він зліз з коня, зняв з нього високе рицарське сідло й вуздечку, його супутники, також позлазивши з коней, не відходили від нього ні на мить і повели його з середини дороги на узлісся. Там чорний упир пригнув йому гілляку й поміг прив'язати до неї ремінний повід вуздечки.

— Поспішай! — шепнула смерть.

— Поспішай! — зашуміли якісь голоси в верховітті дерев.

Зігфрід, ніби уві сні, просилив другий кінець повода крізь пряжку, зробив зашморг і, ставши на сідло, накинув його на шию.

— Одіпхни сідло!.. Ну от! А-а!

Відкинене ногою сідло відкотилося на кілька кроків, і тіло нещасного хрестоносця важко повисло на гілляці.

На одну мить йому здалося, що він чує якесь хрипливе, приглушене ричання і що отой гидкий упир кинувся на нього, розгойдав його тіло й почав рвати зубами груди, щоб вгризтися в серце. А потім його згасаючі очі побачили щось інше: ніби смерть розпливлася в якусь білу хмару, яка звільна насувалася на нього, обняла, обгорнула, обкружила й нарешті закрила все жахливою непроникною запоною.

І в ту ж хвилину з нестримною шаленістю забушувала буря. Грім з таким страшним грюкотом ударив в середину дороги, ніби земля захиталася в самих своїх підвалинах. Весь бір нахилився під вітром. Шум, свист, виття, скрипіння стовбурів сповнили лісові хащі. Гнані вітром хвилі дощу закривали світ — і тільки в кривавому світлі блискавиць можна було побачити, як над дорогою дико гойдається труп Зігфріда.

Другого дня тією самою дорогою йшов досить великий загін. Попереду їхала Ягенка з Сецехівною і чехом, а за ними йшли вози в супроводі чотирьох озброєних, самострілами й мечами слуг. Кожен візничий також мав при собі рогатину й сокиру, крім окутих вил та іншої необхідної в дорозі зброї. Все це потрібне було як для оборони від диких звірів, так і від розбійницьких зграй, які завжди нишпорили на орденській границі і на яких Ягелло гірко скаржився магістрові в листах і особисто, під час побачень в Рацьонжі.

Але з хоробрими та добре озброєними слугами їх можна було й не боятися, тому загін ішов упевнено й безбоязно. Після вчорашньої бурі настав прекрасний день — тихий, погожий і такий ясний, що там, де не було тіні, подорожани мружили від блиску очі. На деревах не ворушився жодний листок, і на кожному висіли великі краплі дощу й веселкою мінилися на сонці. Серед соснової глиці блищали ніби великі діаманти. Злива створили на дорозі невеличкі струмки, які з веселим дзюрчанням спливали в нижчі місця й утворювали в заглибинах маленькі озерця. Все навколо було зарошене, мокре, все усміхалося в ранковому світлі. Такими ранками весело й людині, на серці, тому слуги стиха поспівували, дивуючись, чому мовчать передні вершники.

А вони мовчали тому, що Ягенку спіткало тяжке горе. В житті її щось скінчилося, щось зламалося, і дівчина, хоч і не дуже схильна до роздумів і не могла ще ясно визначити, що з нею діється, відчувала однак, що все те, чим вона досі жила, ошукало її й пішло на марне, що всі її надії розвіялись, як вранішній туман над полями, що всього треба було позбутися, всього зректися, про все забути і починати жити наново. Вона думала, що коли це життя й не буде зовсім поганим, то однак буде смутним, в усякому разі ніколи не буде таким, яким могло б бути.

Безмірний жаль за цим втраченим минулим стискав їй серце, і на очі їй хвилями набігали сльози. Але Ягенка не хотіла плакати, бо крім тягаря, що ліг їй на душу, вона ще відчувала й сором.

Краще б їй було ніколи не виїжджати із Згожелиць, ніж отак вертатися із Спихова. Адже вона приїхала сюди не тільки тому, що не відала, що їй робити по смерті абата, і не тільки тому, аби позбавити Чтана й Вілька приводу для нападу на Згожелиці,— цього вона не заперечувала. Ні! Знав про це й Мацько, а незабаром неминуче довідається і Збишко. На цю думку щоки їй запалали й гіркота залила серце. "Не була я достатньо гордою,— думала дівчина,— то тепер маю, чого хотіла". І до тривоги, до непевності в завтрашньому дні, до тяжкої журби та безмежного жалю долучилося ще почуття приниження.

Але дальший перебіг її журних думок урвав якийсь чоловік, що йшов їм назустріч. Обережний чех виїхав наперед і по самострілові за плечем, по борсучій торбі та по пір'ї сойки на шапці впізнав у ньому лісника.

— Гей! Хто такий! Стій! — все-таки гукнув він для певності.

Чоловік швидко підійшов і з схвильованим обличчям, як то буває у людей, котрі хочуть повідомити щось незвичайне, вигукнув:

— Тут поперед вас над дорогою висить чоловік! Чех занепокоївся, чи то, бува, не розбійницька справа, і швидко запитав:

Далеко звідси?

На один льот стріли. Над самою дорогою.

Коло нього нікого нема?

— Нікого. Я сполохав тільки одного вовка, який його обнюхував.

Згадка про вовка заспокоїла Главу, бо це означало, що поблизу не було людей, отже не було й ніякої засідки.

Тимчасом Ягенка сказала:

— Побачимо, що там таке.

Глава поскакав наперед і за хвилину повернувся.

Зігфрід висить! — вигукнув він, спиняючи перед Ягенкою коня.

Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Зігфрід? Хрестоносець?

Хрестоносець! На вуздечці повішався!

Сам?

— Видно, сам, бо сідло лежить коло нього. Якби розбійники, то вони б його просто вбили й сідло б забрали, бо дороге.

— Як же ми проїдемо?

— Не їдьмо тудою, не їдьмо! — почала кричати боязлива Ганнуля Сецехівна.— Бо ще до нас щось причепиться!

Ягенка також трохи злякалася, бо вірила, що коло трупа самогубця цілими зграями збирається нечиста сила, але сміливий Глава, який нічого не боявся, сказав:

— Овва! Я був коло нього і навіть штовхнув його рогатиною, але ніякого диявола на карку не відчуваю.

— Не говори грішних слів! — вигукнула Ягенка.

— Я й не говорю,— відповів чех,— тільки вірю у всемогутність господню. Проте, коли ви боїтеся, то можна об'їхати бором.

Сецехівна стала просити, щоб об'їхати, але Ягенка, трохи подумавши, сказала:

Не годиться не поховати вмерлого! Так робити заповідав християнам бог, а Зігфрід все ж таки людина.

Людина, але ж хрестоносець і кат! Нехай залишається на поживу крукам та вовкам.

Не говори дурниць! За провини його судитиме господь, а ми зробимо, що нам належить. І не причепиться до нас ніяке лихо, коли ми виконаємо господній заповіт.

— Нехай буде, як ви бажаєте,— відповів чех.

І він дав слугам відповідне розпорядження, якому вони скорилися неохоче і з огидою. Проте, боячись Глави, слуги, за браком лопат, побрали вила й сокири і пішли.