Хрестоносці - Сторінка 101

Але вона підняла його і зараз же повела нагору в свою кімнату, щоб не розпитувати при людях.

— Ну, які новини? — поцікавилась вона, тремтячи від нетерпіння і ледве дихаючи,— живі, здорові?

Живі, здорові!

А вона знайшлася?

Є. Ми відбили її.

Слава Ісусу Христу!

Незважаючи на ці слова, обличчя її ніби застигло — всі її надії розсипались на порох.

Проте Ягенка не втратила сили й не знепритомніла, а скоро опанувала себе і знов почала питати:

Коли вони будуть тут?

За кілька днів! Важко добиратися з хворою.

А вона хвора?

Скатована. Розуму від мук позбулась.

Господи милосердний!

Вони на деякий час замовкли, тільки трохи поблідлі губи Ягенки ворушилися, немов шепотіли молитву.

— Вона не опам'яталась і при Збишкові? — спитала знову.

— Може, й опам'яталась, але я не знаю, бо одразу виїхав, щоб повідомити вам, пані, цю новину, перш ніж вони приїдуть.

— Бог тобі віддячить. Розказуй, як воно було!

Чех коротко розказав, як одбили Данусю і взяли велетня Арнольда разом з Зігфрідом. Повідомив також, що привіз Зігфріда з собою, бо молодий рицар віддав його Юрандові в подарунок для помсти.

— Тепер мені треба піти до Юранда! — сказала Ягенка, коли чех скінчив розказувати.

І вона вийшла. Але Глава недовго залишався сам, бо з ванькира до нього вибігла Сецехівна. А він, чи то через те, що дуже змучений був дорогою, чи тому, що знудьгувався за нею, побачивши її, за все забувся,— просто схопив її впоперек і почав цілувати в очі, в лиця, в губи, ніби давно вже сказав їй усе те, що перед таким вчинком належить казати дівчатам.

А може, він в думці і сказав.їй усе це під час подорожі, бо цілував і цілував без кінця і з такою силою пригортав до себе, що їй аж дух забило; вона не боронилася — спочатку від несподіванки, а потім від такої великої млості, що була б осунулась на землю, коли б її тримали не такі міцні руки. На щастя, це тривало не дуже довго, бо на сходах загупали кроки і в кімнату незабаром увійшов отець Калеб.

Вони одскочили одне від одного, а ксьондз Калеб став засипати Главу запитаннями, на які той, ще важко дихаючи, насилу міг відповідати. Ксьондз Калеб подумав, що це від перевтоми в дорозі. Почувши підтвердження новини, що Дануся знайдена й відбита, а її кат привезений до Спихова, він упав навколішки і став молитися. За цей час кров у жилах Глави трохи заспокоїлась, і коли ксьондз устав, він уже міг спокійно повторити, яким чином знайшли й одбили Данусю.

Не для того бог її врятував,— сказав ксьондз,— вислухавши все,— аби залишити її розум в темноті й у владі нечистої сили! Юранд покладе на неї свої святі руки і одною молитвою поверне їй розум і здоров'я.

Рицар Юранд? — здивовано запитав чех.— Він має таку силу? Невже він за життя став святим?

Для бога він уже за життя святий, а як умре, то люди матимуть на небі ще одного заступника-мученика.

Ви сказали, преподобний отче, що він покладе руки на, голову дочки. Невже в нього відросла права рука? Бо я знаю, що ви благали про це господа бога.

Я сказав "руки", як це говориться звичайно,— відповів ксьондз,— але з ласки божої вистачить і одної.

— Звісно,—відказав Глава.

Але в голосі його вчувалося якесь розчарування, бо він сподівався побачити справжнє чудо. Після цього увійшла Ягенка і сказала:

Я повідомила його про новину обережно, щоб нагла радість не вбила його, а він одразу впав крижем і почав молитися.

Він і так цілими ночами лежить крижем, а тепер, мабуть, і до ранку не встане,— сказав ксьондз Калеб.

Так воно й сталося. До Юранда в кімнату заглядали кілька разів, і щоразу бачили його лежачого, хоч він не спав, а до самозабуття молився.

Аж вранці, вже геть після утрені, коли Ягенка знов заглянула до нього, він дав знак, щоб привели Главу і бранця. Зігфріда із зв'язаними навхрест на грудях руками вивели з підземелля, і всі разом з Толімою пішли до Юранда.

Спочатку чех не міг як слід побачити Юранда, бо день був хмурний, грозові хмари облягли все небо, тому затягнуті міхуром вікна пропускали мало світла. Але, призвичаївшись до сутінків, чех насилу впізнав його, так той схуд і змарнів. Велетень-чоловік перетворився на велетня-кістяка. Обличчя його було таке бліде, що майже не відрізнялося від молочнобілого волосся й бороди, а коли він схилився на поручень крісла й заплющив повіки, то видався Главі мерцем.

Біля крісла стояв стіл, а на ньому розп'яття, дзбан з водою і буханець чорного хліба з встромленою в нього мізерикордією— страшним ножем, котрим рицарі добивали поранених. Крім хліба й води, Юранд уже давно нічого не вживав. Одежею йому була груба волосяниця, підперезана перевеслом, яку він носив на голому тілі. Так жив після повернення із щитнинської неволі багатий і ще недавно грізний спиховський рицар.

Зачувши кроки людей, що йшли в його кімнату, він одіпхнув приручену вовчицю, яка гріла йому босі ноги, й відхилився назад. В цю мить він особливо здавався чехові схожим на мерця. Настало мовчання, всі сподівалися, що він зробить знак, щоб хтось почав говорити, але він сидів нерухомий, білий, спокійний, з трохи розтуленими губами, немов справді заснув вічним сном.

— Глава тут,— озвалася нарешті ніжним голосом Ягенка,— хочете його вислухати?

На знак згоди Юранд кивнув головою, і чех втретє почав розповідати. Коротко згадав про битву з німцями під Готтесвердером, розказав про боротьбу з Арнольдом фон Баденом та про звільнення Данусі, але, не хотівши затьмарювати старому мученикові радість від доброї звістки та завдавати йому нових мук, не сказав, що внаслідок жорстокої недолі Дануся звихнулася з розуму.

Натомість він не пожалів Зігфріда. Ненавидячи хрестоносців, чех хотів, щоб його немилосердно покарали, тому не промовчав, що Данусю вони знайшли переляканою, виснаженою, хворою, що по ній було видно, як з нею по-катівськи обходились і що якби вона довше залишилась у тих страшних руках, то була б зів'яла й загинула, як в'януть і гинуть потоптані квіти. Це тяжке оповідання супроводилось похмурим рокотом близької бурі. Важкі мідяні хмари все густіше клубились над Спиховом.

Юранд слухав не здригнувшись і не ворухнувшись, так що присутнім здавалося, ніби він спить. Проте він усе чув і розумів, бо коли Глава став розказувати про муки Данусі, з його порожніх очних западин спливли й покотилися по лицях дві буйні сльози. З усіх земних почуттів у нього залишилося тільки одне: любов до дочки.

Потім його посинілі губи почали ворушитись — він молився. Надворі прогуркотів перший далекий грім, і блискавиці зрідка освітлювали вікна. Він молився довго, і сльози знову капали йому на білу бороду. Нарешті Юранд кінчив молитись, і настало таке довге гнітюче мовчання, що присутні не знали, що їм робити.

Кінець кінцем старий Толіма, права рука, вірний товариш Юранда в усіх битвах і головний охоронець Спихова, сказав:

— Перед вами, пане, стоїть той диявол, той вовкулака-хрестоносець, котрий катував вас і вашу дочку. Дайте знак, що я маю з ним зробити і як його покарати?

При цих словах обличчя Юранда прояснилось, і він кивнув головою, щоб підвели до нього бранця.

Двоє слуг вмить схопили хрестоносця за плечі й поставили перед Юрандом. А він провів рукою по обличчю Зігфріда, ніби хотів пригадати або востаннє запам'ятати його риси, потім опустив її на груди хрестоносця, намацав його зв'язані навхрест руки, доторкнувся до вірьовок і, знов склепивши повіки, схилив голову.

Присутні гадали, що він задумався. Але це тривало недовго — за хвилину він сягнув рукою до хлібини, в якій стриміла зловісна мізерикордія.

Побачивши це, Ягенка, чех, навіть старий Толіма й усі слуги затамували дух. Кара була сто разів заслужена, помста справедлива, але на думку, що цей напівживий старик навпомацки різатиме зв'язаного бранця, у них здригнулися серця.

А він, тримаючи ножа посередині, витягнув до вістря вказівного пальця, щоб відчувати, що саме ріже, й почав перетинати вірьовки на руках хрестоносця.

Здивування пойняло всіх присутніх. Вони зрозуміли, чого він хоче, і не вірили своїм очам. Це вже було занадто. Перший почав нарікати Глава, за ним Толіма, а за ними слуги. Тільки ксьондз Калеб став питати уривчастим від невгамовного плачу голосом:

— Брате Юранде, чого ви хочете? Хочете пустити бранця на волю?

Так! — кивнувши головою, відповів Юранд.

Хочете, щоб він пішов без помсти й кари?

Так!

Гомін гнівних і обурених голосів ще збільшився, але ксьондз Калеб, бажаючи, щоб цей незвичайний вчинок милосердя був доконаний, звернувся до нарікаючих і вигукнув:

— Хто сміє противитись святому? Навколішки! І, ставши на коліна сам, почав проказувати:

— Отче наш, іже єси на небесах, хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє...

І проказав "Отче наш" до кінця. Коли він промовляв "і прости нам провини yаші, як і ми прощаєм винуватцям нашим", очі його мимоволі звернулися до Юранда, обличчя якого справді ясніло якимось неземним світлом.

Вигляд Юранда в поєднанні з словами молитви пом'якшив серця всіх присутніх, і навіть старий, загартований в постійних битвах і Толіма обійняв Юранда за коліна і сказав:

— Пане, якщо ваша воля має бути виконана, то треба бранця відпровадити до границі.

— Так! — кивнув головою Юранд.

Блискавки осявали вікна кімнати все частіше, гроза насувалася все ближче.

XXVI

Два верхівці під буряною зливою наближались до спиховської границі: то були Зігфрід і Толіма. Останній проводив німця, побоюючись, щоб його по дорозі не вбили хлопи-охоронці або спиховська челядь, яка палала до нього страшною ненавистю й помстою. Зігфрід їхав без зброї, але й не зв'язаний. Над ними бушувала буря. Час від часу, коли раптово розтинався удар грому, коні аж присідали на задні ноги. Верхівці їхали мовчки глибоким яром, часом торкаючись один одного стременами на вузькій дорозі. Толіма, який за довгі роки звик стерегти бранців, і тепер уважно поглядав на Зігфріда, немов боявся, що той несподівано втече. І по тілу його щоразу перебігав дрож, бо йому здавалося, що очі хрестоносця світяться в сутінках, немов очі злого духа або упиря. Толімі навіть спадало на думку перехрестити його, але з остраху, що від хреста він завиє нелюдським голосом або перекинеться в якусь огидну тварюку й почне клацати зубами, Толіму огортав ще більший жах. Старий воїн, який нападав у бою на цілу купу німців, як яструб нападає на зграю куріпок, боявся все-таки нечистої сили і не хотів мати з нею діла.